Нині у світі є п’ять музеїв Степана Бандери. Та, безперечно, найцікавіший той, що у його рідному селі Воля Задеревацька на Стрийщині, за десять кілометрів від курортного Моршина. Музей розташувався у батьківській хаті Провідника ОУН. Андрій Бандера, як відомо, був тут священиком Української греко-католицької церкви. Храм зберігся і досі. Селяни добре тоді підготувалися до зустрічі нового пароха: у стислі терміни звели для нього і сім’ї будинок. Родина була багатодітною, а мати Степана Бандери померла у 33 роки від туберкульозу. Степан Бандера мешкав у цьому будинку у 1930 – 1936 роках. Тут він займався легальною та нелегальною національно-патріотичною роботою.

Згодом нинішній музей перетворили на школу, мешкали у колишньому “бандерівському” гнізді і приїжджі вчителі. Музей Степана Бандери ось уже майже два десятиліття є візитною карткою Волі Задеревацької. Знайти його неважко – у самому центрі села, недалечко від церкви, в якій служив отець Андрій Бандера.

За даними історичних джерел, уперше у письмових згадках про Волю Задеревацьку згадали ще у 1664 році. А її мешканці, котрі з давніх-давен і до сьогодні живуть переважно з праці своїх рук у власних господарствах, завжди були громадсько активними. Ще 1868 року міністерство освіти  дало дозвіл на заснування “Просвіти”. У 1925 р. в селі створили читальню. Діяли і Народний дім, і церковний і світський хори. В 1864 році відчинила свої двері перша приходська школа. Цікаво, що нова школа у минулому столітті постала у Волі Задеревацькій з благословення Степана Бандери. Кажуть, що одного разу приїхавши на канікули до батьківського дому, молодий Степан Бандера спитав у селян: “Чому школу не будуєте?”.

Вони ж відказали, що нема з чого, а панський ліс перебуває під особливою охороною. Запальний юнак у ту мить вигукнув: “А ніч для чого?!” Так незабаром у Волі Задеревацькій з’явилася і нова школа.

Дерев’яній же церкві у Волі Задеревацькій уже понад півтора століття. Хоча дехто вважає, що насправді храм збудували ще 1807 року.

Та все ж Воля Задеревацька, що на Стрийщині, насамперед відома як родинне гніздо Бандер. І нині саме музей є візитівкою села. Перед входом у невеличку ошатну хату –п'ять барельєфів борцям за волю України: Симону Петлюрі, Євгенові Коновальцю, Романові Шухевичу, Ярославу Стецьку, Олексі Гасину. 

Незабаром музей родини Бандер відзначатиме двадцятиліття. Його відкриття відбулося на Покрови, 14 жовтня 1990 року. Він і нині не має статусу державного. А живе за підтримки Стрийської районної ради та меценатів. Однак це не впливає ані на кількість відвідувачів, ані на багатство експозиції. Понад те – щороку тут з’являється щось нове і цікаве. Саме тому сюди приїжджають школярі і під час канікул, і під час навчального року. А ще – численні відпочивальники з курортів Моршина та Трускавця, представники діаспори та ті, кому цікава історія України та її визначних постатей.

Музей з’явився стараннями мешканців села. Саме вони зберегли будиночок, упорядкували, насадили тополь, калини і верби. Перед входом праворуч – частина карпатської скелі, а на ній – бронзове погруддя Провідника. Поряд зі садибою набирається сил молодий сад.

Є у музеї і свій екскурсовод. Він же і директор – Михайло Балабанський. Здається, про родину Бандер та національно-визвольні змагання українців він знає більше, ніж про себе. саме від нього відвідувачі дізнаються, що Степан Бандера знав шість мов, а ще мав велосипед, який на той час був і рідкістю, і розкішшю.
Сільська громада зберегла будинок у тому ж вигляді, яким він був при Бандерах: звичайна сільська хата, яку можна обійти колом з кімнати у кімнату. В першій – експозиція про родовід Бандер. У перекладі українською Бандера означає прапор. Родина гідно і трагічно несла його. Батька – Андрія Михайловича – знищила радянська влада. Сестра Степана – Володимира – десять років перебувала у радянських виправно-трудових таборах. Оксану та Марту-Марію заарештували і відправили до Сибіру. Остання там і померла. Оксана ж повернулася на батьківщину через півстоліття поневірянь. Брат Богдан, який очолював один із загонів опору, загинув 1942 року. Того ж року польські наглядачі у концтаборі Аушвіц убили і ще двох братів Бандер – Василя та Олександра. У музеї багато світлин, документів, що розповідають про цю трагічну та героїчну епоху нашої історії.

Самого ж Степана Бандеру заарештували 5 липня 1941 року у Кракові. Його дружина разом із тримісячною дочкою переїхали у той час до Берліна. Провідник до 1944 року пробув у концтаборі Заксенгаузен. За шість років сім’я  під тиском обставин сім разів змінювала місце проживання. У 1954 році вони остаточно перебралися до Мюнхена, щоб дати добру освіту дочці. Батьки приховували від дівчинки правду. Вона так згадує про ті роки: “Маючи тринадцять років, я почала читати українські газети і читала багато про Степана Бандеру. З бігом часу на підставі різних спостережень, постійної зміни прізвища, як і через факт, що навколо мого батька завжди було багато людей, виникли певні здогадки. Коли один знайомий проговорився, то я вже була певна, що Бандера – це мій батько”.

Степан Бандера у той час жив під прізвищем Попель. Паспорт він отримав від львівського шахіста, який 1944 року виїхав з України, потім мешкав у Парижі, а згодом – у США. У Мюнхені Бандера прожив п’ять років – 15 жовтня 1959 року його знайшли пораненим у під’їзді будинку. Отрутою – ціанистим калієм – в обличчя Провідникові вистрелив Богдан Сташинський, якого радянська влада завербувала за безквитковий проїзд у трамваї. У другій кімнаті музею – капличка. У ній у холодні зимові дні отець Андрій Бандера хрестив дітей.

А наприкінці екскурсії Михайло Балабанський проведе через парк імені Степана Бандери і поведе до криївки. Вона не лише витримана у всіх повстанських традиціях і у партизанському дусі, а й має підземний хід.

Ірина Вороняк