Журнал “Кореспондент” опублікував традиційний щорічний рейтинг найвпливовіших жителів України. Очолює його нинішній Президент України Віктор Янукович. Замикає  Президент колишній Віктор Ющенко. А між ними – політики рясно, бізнесмени щільно. І де-не-де – скупими родзинками – діячі культури.

Звичайно, рейтинги – річ суб'єктивна. Проте цей усе ж таки, виглядає, доволі точно відбиває існування культури в нашому суспільстві. Почати з того, що жоден із культурних діячів не пробився вище 74-го місця у сотні (якщо, звичайно, не брати до уваги Дмитра Табачника, чиї просвітницькі та культурницькі ініціативи вивели його аж на 52-ге місце).

Крім того, їх усього четверо. Двоє, Олег Скрипка (74-те місце) та Святослав Вакарчук (86-те місце), є представниками рок-музики. Двоє інших, що розташувалися між ними, – представники кіноіндустрії – продюсер Олег Кохан (76-те місце) та кінорежисер Кіра Муратова (80-те місце). Усі інші мистецькі професії не представлені. Хоча приємно, що серед наявних представників немає ані “попсовиків”, ані Михайла Поплавського, а представники “наймасовішого із мистецтв” є представниками не надто велелюдного артхаузу. Усі представлені в рейтингу люди, поза усілякими сумнівами, достойні.  Проте бідність представлених видів мистецтва вражає.

Зокрема, дивує повна відсутність літераторів, які традиційно у пострадянському просторі завжди були “більше, ніж поет” і великою мірою формували громадянську свідомість. Немає ані художників, ані театралів. Не кажучи вже про класичну музику чи контемпорарі-арт.

Складається враження, що українська культура існує не лише поза владним та бізнесовим просторами. Вона фактично стала невидимкою. В країні відбуваються кінофестивалі, так-сяк, але знімається кіно. Тиждень актуального мистецтва, який щойно завершився у Львові, був найбільшою подією у цій царині в Україні, триває Гоголь-фест, ставляться вистави, проводяться конкурси, вручаються премії... До речі, жодного володаря жодної державної премії немає у рейтингу, як і тих, хто представляв Україну, наприклад, на бієнале у Венеції (за винятком Віктора Пінчука, професія якого визначена як “зять Леоніда Кучми”).

Так, із фінансуванням культури в нас стало ще гірше, ніж було. Проте вважати, що культура завмерла, якось все ж таки ду-у-у-же не хочеться. Тим паче, що її функція в нашій країні завжди була не лише розважальною (зрештою,  ті, хто розважає народ, до рейтингу теж не потрапили).

Втрата впливовості на суспільство для культури, мабуть, набагато суттєвіша втрата, ніж втрата фінансування. А останнім часом помітно порожніють філармонійні зали, все легше стає придбати квиток на концерт чи в театр. Щораз менше “культурних” програм можна побачити на телебаченні. До речі, український музичний рейтинг “Лучшие люди страны” очолює Борис Апрєль.

І ще трохи про рейтинги: у рейтингу найщасливіших країн світу Україна посідає 74-те місце, саме таке, з якого починається культура у рейтингу найвпливовіших людей. Щодо найщасливіших країн, то його очолюють країни Скандинавії та Нідерланди, країни, де культура прекрасно фінансується із державного бюджету. До речі, у десятку країн, де читають найбільше, Україна не потрапила, а очолила його... Індія, мешканці якої читають 10,7 години на тиждень. Не потрапив жодний український фільм ані у рейтинг 250-ти найкращих фільмів світу за версією IMDB. Не знаю, до чого ця статистика і як її аналізувати у контексті наших, українських, рейтингів, проте доти, доки культура залишатиметься в Україні невидимкою, їй нічого “не світить” і у світовому масштабі. Але відомо: політиків забувають, бізнесменів тим паче, в історії лишаються Моцарт, Джойс чи Поллак, залишаються Хвильовий, Колесса, Іллєнко чи Труш, які не залежать та не міняються ані від політичної ситуації, ані від мовних ініціатив Дмитра Табачника. Як залишаться, мабуть, Ульяненко, Костенко, Андрухович, Савадов, Кауфман, Ступка, Скорик. І рейтинги, на щастя, не визначають їх мистецької цінності.