Владика Діонізій Ляхович, апостольський візитатор для українців-греко-католиків Іспанії та Італії

Із владикою Діонізієм, тоді ще ієромонахом (тобто священиком-монахом) я познайомився у середині 1990-х років. Будучи протоархімандритом чину cвятого Василія Великого, він приїхав до Львова для участі в одному із заходів, організованому Українською греко-католицькою церквою. А вдруге наші шляхи перетнулися в Мадриді, куди владика завітав уже як апостольський візитатор для українців-греко-католиків Іспанії та Італії. Ось, власне, тут і поталанило мені взяти інтерв’ю.

– Тема українських емігрантів, напевно, дуже близька вам, оскільки ви народилися в Бразилії, жили серед української діаспори цієї країни. Що можете сказати про наших земляків, які віддавна скитаються по світах, змушені бути за межами Батьківщини?

– Питання емігрантів мені дуже і дуже на серці. Коли в 2006 році став єпископом і приїхав до Києва, першим завданням, яке мені дав Блаженніший Любомир Гузар, це бути візитатором українських громад по цілому світі. Тобто там, де не було ще жодних структур. За винятком Іспанії, Італії та Ірландії. Отже, довелося багато подорожувати, відвідуючи наших людей. Розпочинав з прибалтійських країн – Литви, Латвії та Естонії. Побував у Казахстані, кілька разів у Румунії, Молдавії, Греції, Ізраїлі. Їздив по усіх осередках, намагаючись щось організувати. А то не є так легко. Бо треба передусім мати священиків. А знайти їх – складна справа. Словом, то є перша річ, якою займався вже на початках мого єпископського служіння.

Крім цього, коли був архімандритом у Римі, до Італії прибували перші заробітчани. Ми тоді організували першу громаду в Італії при монастирі. Саме там почали відправлятися й перші літургії. Також я відправив першу літургію в Португалії, в Алкаміні, неподалік від Фатіми, у 2001 році, після чого українці, які там проживали, почали гуртуватися. У Португалії мені було найприємніше працювати, оскільки португальську вивчав змалечку, Та й життя багатьох наших людей було більш-менш сформоване.

Але повертаючись до за­питання, зауважу, що я – правнук українських емігрантів з тієї хвилі, яка першою поїхала до Бразилії. До того ж, моя мама належить до відомого роду Чайковських. Саме письменник Андрій Чайковський писав про емігрантів у Бразилії. Він дуже достовірно розповів про все, що там відбува­лося. Вважаю, що також належу до родини Чайковських, як і ще один наш владика Гліб Лончина. Тому розумію емігрантів, адже сам жив у тих умовах, у яких ми завжди почуваємося меншиною. Змушені боротися з комплексом меншовартості. Мусимо шукати ті цінності, які маємо і які можемо представити громадянам країни, де перебуваємо.

Коли ж у 1991 році відкрилися кордони і мене попросили, аби поїхав з місією в Україну, радо це сприйняв. І ще перед референдумом про незалежність побував у Крехові, Жовкві, Івано-Франківську, Золочеві, Львові.

– Ви буваєте в багатьох місцях, спілкуєтеся із заробітчанами. Які, на Вашу думку, в них першочергові проблеми? Особливо зараз, у час кризи.

– Відверто кажучи, не сподівався, що криза так вплине на економіку в цілому світі. Особливо це стосується України, де її наслідки найбільш відчутні. Й Іспанію, ясна річ, труднощі не обминули. Але це – проблеми економічні, які обов’язково здолаємо. Адже у цілому світі є дуже багато мудрих людей, які розуміють, що треба вийти з цього доволі складного становища.

Мене ж найбільше турбує і думаю, що це є найгіршим моментом на еміграції, що розпадаються родини. Особливо в Італії, куди жінки виїхали на заробітки, позалишавши своїх чоловіків і дітей. Це саме відчувається і тут, і в Португалії, де багато чоловіків працює на будівництві. На перших богослужіннях там було двоє-троє жінок, а решта – чоловіки. Але за допомогою держави і Церкви в Португалії, коли розпочалася політика щодо об’єднання родин, цю проблему майже вдалося вирішити. І сьогодні кількісне співвідношення майже вирівнялося. Уже є навіть діти, відкриті школи. Тож тут відчутний поступ.

– На заробітках перебувають люди середнього, отже, найпродуктивнішого віку. Чи відчуваєте серед них духовний занепад?

– Думаю, що духовна криза – це, як двосічний меч. З одного боку, відчуваєш тугу за батьківщиною, тебе переслідують почуття самотності й тривоги. А з іншого – цей стан може посприяти відродженню духовних цінностей. І це відчувається. Бо церква на чужині є чи не єдиним осередком, де почуваєш себе, ніби вдома. Тут можна увібрати позитивну духовну енергію. Коли відправляю літургію, то бачу, що люди направду почуваються по-домашньому. Церква, як мати, яка пригортає до себе. І тому є чудова нагода віднайти себе, віднайти віру. Від багатьох мирян довелося чути, що вони знайшли віру на чужині. Отже, духовна криза, хоч і є негативним явищем в цілому, але може одночасно мати і деякі позитивні наслідки.

– А зараз дещо провокаційне запитання. З висоти Вашого віку чи можете сказати, що нинішня молодь гірша?

– Хоч і належу до старшого покоління, але від самих початків свого священства працював з молоддю. Коли був викладачем філософії в інститутах і університетах, завжди провадив з нею діалог. Дуже радо відповідав на запитання молодих, переймався їхніми турботами. І ніколи не намагався моралізувати.

Зізнаюся, що, незважаючи на літа, я молодий душею. Навіть у футбол зіграв би, але вже не можу. Стараюся бути якнайближче до молоді, хоч відчуваю, що вона трошки побоюється мене, як людини старшої. Тепер, як би не хотів цього, та віддаль між нами відчувається.

На мою думку, молодість визначається не так станом тіла, як станом душі. Якщо хочете, то молодість – ще й відкритість до спілкування. Тому і відчуваю себе молодим, бо дуже люблю спілкуватися з молодими.

Щодо запитання, чи гірша зараз молодь. Мені здається, що вона у всі часи є майже однаковою. Має такі ж виклики, такі ж проблеми, які тривожать її. Навіть думаю, що сучасна молодь краща, бо може більше спілкуватися, пізнавати навколишній світ, ніж колись. Ми раніше були закритими, не мали можливостей для комунікації, спілкування. Сьогодні є така нагода, яку дають мас-медіа. Ці засоби інформації можуть, ясна річ, і зруйнувати душі хлопців і дівчат. Але думаю, що є всі можливості для того, щоб нинішня молодь була кращою.

– А тепер поверну розмову в дещо в інше русло. Неозброєним оком видно, що наші вірні, які беруть участь в богослуженнях в Іспанії, доволі молоді. Вони, відповідно, менш заангажовані, аніж люди похилого віку. Владико, як на Вашу думку, розв’язуються кардинальні питання, що стоять перед Церквою? Ось, скажімо, змі­на дати святкування Різдва Христового. Для старшого покоління – це, як червоне полотнище для бика.  А ось тут, в Іспанії, це питання, думаю, можна вирішити набагато простіше.

– Вважаю, що треба ще дати трохи часу, щоб все стало на свої місця. Бо якщо ми видамо якийсь наказ про зміну свят, це призведе до бунту, поділу між нашими людьми. А цього не можна допускати. Календар, зрештою, не дуже важливий. Адже він не належить до сутності християнського життя, теології або еклезіології. Звичайно, спричиняє певні емоції. Але якщо люди будуть готові до цього, то чому не перейти?..

– Тепер про наступне. На мою думку, в Україні в силу різних обставин Церква стала не дуже “живою” структурою. Маю на увазі те, що активного парафіяльного життя, як правило, не було. В цьому, може, винна радянська система, яка наклала свій негативний відбиток на релігійне життя. Коли в 1993 році я потрапив по церковній лінії до США, то побачив, яке активне життя вирує в українських парохіях. При храмах існують цілі центри, де відбуваються концерти, зустрічі, функціонують різноманітні гуртки, де можна навіть скуштувати українських страв і напоїв. Вражений був, коли нас частували варениками. Ще й пропонували вино, що сприймалося, як цілком нормальна річ. І не було ніяких п’янок чи гульбищ. Тобто церква, виступаючи організатором таких заходів, надає їм особливого “забарвлення”. Вона не дозволяє чинити якихось незрозумілих речей. Ми в Мадриді також намагалися організувати декілька заходів такого плану, непритаманних для України. Ось тут і почалося воркання: це не наше, а запозичене в римо-католиків. А де ж то видано, щоб у церкві забавлятися, влаштовувати танцюльки чи посиденьки? Що Ви думаєте з цього приводу?

– Можу розповісти про мій досвід з Бразилії. Там кожна громада має свій танцювальний гурток. Є школи, зали для катехізації, які розміщені переважно в підвальних приміщеннях. І там зустрічається молодь, батьки приводять дітей. Влаштовуються різні імпрези. Завдяки цьому церкву підтримують фінансово, бо є можливість зібрати кошти. Це людей єднає, гуртує. Можливо, в Україні ще до такого не дійшло, але обов’язково дійде. Ось і при будівництві Патріаршого Собору в Києві вже продумано різні приміщення під імпрези та на інші потреби.

– Вище ви згадали про футбол, натякнувши, що якби не літа, то ще б поганяли з м’ячем. Маєте якусь особливу прив’язаність до цієї гри?

– Так. Будучи ректором семінарії, брав участь у змаганнях з футболу. До цих пір маю потовчені ноги, адже важко залишитись неушкодженим, якщо серйозно займаєшся якимось видом спорту.

– Віддавна захоплюєтесь футболом?

– Віддавна. Де тільки міг, завжди грав у футбол. Чи то в малій семінарії, чи в інших навчальних закладах. Футбол – командна гра. Вважаю, що вона вчить згуртованості, позбавляє самолюбства. Тому має виховний характер. Крім цього, зараз пішла пошесть на захоплення комп’ютерами. А це – сидячий спосіб життя. Я ж віддаю перевагу прогулянкам на природі, люблю побігати по лісі. Недаремно ж кажуть: в здоровому тілі – здоровий дух. І тому це потрібно і молоді, і старшим.

– Серед священиків є чимало колишніх спортсменів. Зокрема, можу назвати отця Ігоря Царя, який професійно займався боксом. Мій колишній однокласник, отець Ігор Задерецький грав у футбол за ходорівський “Цукровик” на обласному рівні. У недалекому минулому гравець одеського “Чорноморця” та інших команд вищої ліги Андрій Кирлик став священиком. Знаю, що священики Стрийської єпархії УГКЦ збираються у вільний час, щоб зіграти у футбол. Веду до того, що старшим людям не варто ставитися категорично до оцих нових віянь, яких раніше не було. Священики – такі ж люди, як і решта. Вони хочуть побігати з м’ячем, виступити на сцені в якості артистів. І не треба їх за це картати. До речі, серед кліру є чимало талантів – співаків, музикантів, композиторів, поетів, письменників і т.д. Отже, Церква рухається вперед, і Божа рука це провадить.

– Є рація в цьому. Хоча ніхто ніколи не говорив, що лише душпастирськими обов’язками має перейматися священик. Треба мати й розривку для душі й тіла. Футбол чи інший вид спорту – це відживлення для тіла, що також необхідне. Крім цього, отці на якийсь момент відходять від поважності свого становища, можуть розслабитися. Людина не може завжди бути серйозною і поважною. Мусить бути час для веселощів та інших подібних речей.

Розмовляв Любомир Калинець.
Мадрид

Довідка

Владика Діонізій Ляхович народився 2 липня 1946 року неподалік  міста Куритиба в Бразилії. Середню освіту і початкову духовну підготовку отримав у духовній семінарії отців-василіян в Іваї. Продовжував підготовку до священства у вищих католицьких навчальних закладах Риму та Бразилії. Має ліценціат з теології і спеціалізацію у сфері філософії щодо питань Бога. 30 березня 1970 року склав вічні обіти, тобто став монахом. 8 грудня 1972 року був висвячений на священика. Відтак виконував різноманітну душпастирську працю: упродовж восьми років був ректором семінарії та інституту філософії в Куритибі, викладав філософію і теологію в кількох навчальних закладах Бразилії.

У 1991 році приїхав в Україну для відродження філософсько-богословських студій василіянського чину. 1994 рік – ректор василіянського інституту в Золочеві, викладач у вищих духовних семінаріях України. З 1996 до 2004 року – протоархімандрит ЧСВВ з осідком у Римі. 26 лютого 2006 року в бразильському місті Прудентополіс відбулась його єпископська хіротонія (висвячення). Із квітня 2006 року до грудня 2008 року владика Діонізій – куріальний єпископ Верховного Архієпископа УГКЦ, керівник Патріаршої адміністрації, відповідальний за церковні громади в країнах, де немає структур УГКЦ, голова відділу душпастирства емігрантів, голова сенату Українського католицького університету у Львові.

7 січня 2009 року Святіший Отець Венедикт XVI іменував владику Діонізія апостольським візитатором для українців-греко-католиків Італії й Іспанії.