Півстоліття спілкування, зароджене ще в неповторну й чудову студентську пору, яка згодом вивела нас на стежину надійної дружби, пов’язує мене з Іваном Салом. І сьогодні, коли в його двері привітно стукає ювілей, перебираю в пам’яті багато епізодів та подій, щоб ще раз прояснити його сутність. Бо ж Іван Андрійович – самобутнє й неповторне явище не тільки в українській журналістиці та літературі, а й в нашому суспільстві взагалі. Його значимість та визнання наростали, множились роками і вже сьогодні набули неосяжної масштабності.

Але доля не пестила Івана Сала в дитинстві, тому він довгі роки не вірив у свою щасливу зорю, яка все-таки принесла нині знаному журналістові, письменнику, доценту, громадському діячеві всеукраїнське визнання. Його виколисало чарівне Старе Село, що на Львівщині, яке ніколи не забуває свого вірного й воістину великого сина. Тож і не дивно, що перший свій вірш він, дев’ятикласник, присвятив саме рідному селу й видрукував на сторінках районної газети. Мала батьківщина й відпустила Івана з добрим серцем у широкий світ. Позбавлений матеріальних статків і можливості навчатись у вишах, сільський хлопець змушений був піти на свій хліб, як тільки-но одержав атестат зрілості. Відтак львівські терени замінив йому всесвітньовідомий Донбас.

Іван Сало опинився в місті Єнакієвому, відомому своїми металургійним та коксохімічним заводами, гірничо-цементним комбінатом, а також найстарішими, ще дореволюційними шахтами, і, звичайно ж, як батьківщина нашого Президента Віктора Януковича. Сімнадцятирічним він уперше спустився під землю на майже кілометрову глибину в копальні “Червоний Профінтерн”, де почав освоювати професію прохідника підземних виробок. І вже в перші дні галичанин зустрівся тут, у підземеллі, зі своєрідною публікою, де кожен другий після так званої хрущовської відлиги передислокувався з Колими, Воркути, Норильська, щоб прийти до тями в Україні. У глибоких шахтарських вибоях, у майже суцільному кримінальному оточенні борсалась молода, ще не скалічена душа Івана Сала. У змореній виснажливій праці почали поступово визрівати в голові хлопця сміливі думки, що в гуртожитку лягали на папір, як кореспонденції і статті переважно критичного спрямування, що невдовзі з’являлися в періодичних виданнях. Не минуло й року, як про молодого обдарованого робітничого кореспондента заговорили на повний голос в обласних газетах, особливо “Радянська Донеччина”, “Комсомолец Донбасса”, а також місцеві – “Енакиевский рабочий” і “Енакиевский шахтер”, на шпальтах яких друкували його гостропроблемні матеріали.

Та за два роки шахтарської праці в Донбасі вітри долі повернули Івана Сала з шахтарського краю додому, на рідну львівську землю. І тут він не зрадив своїй гірняцькій стихії – в Червонограді влаштувався на спорудження шахти №4 “Великомостівська”. Але водночас не випускав із рук пера, й невдовзі на сторінках львівських газет “Вільна Україна”, “Львовская правда”, “Ленінська молодь”, “Забузька правда” з’явилися його публікації про соціальні проблеми Львівсько-Волинського вугільного басейну та з нищівною критикою керівництва тресту “Укрзахідвугілля”, окремих шахт і профспілок Львівщини і Волині.

1960 року Івана Сала було призвано на армійську службу, і молодий, поки що бездипломний, журналіст потрапив у будівельний гарнізон, де з перших днів пішов у наступ, не даючи спокою своїми публікаціями в пресі ні генералам, ні полковникам, ні молодшим офіцерам, ні старшинам. І всі вони надзвичайно болісно сприймали критичне слово Івана Сала, бо після кожного з його виступів відбувалися збори, розширені військові ради й активи. Але оскільки факти, які він наводив у статтях, були аргументовані й не викликали ніяких заперечень, то з автором почали всерйоз рахуватися. Невдовзі він навіть отримав нагороду від міністра оборони СРСР за активну участь у військовій пресі та посвідчення кореспондента. І тоді Іван Сало ще з більшим запалом почав висвітлювати злободенні питання життя і побуту величезного військового містечка в тайзі та розкиданих навколо нього стратегічних об’єктів, що зводили військові будівельники. Цікавою і вельми корисною виявилася серія його статей під рубрикою “Листи з віддаленого гарнізону”, після яких тут втратили керівні посади кілька старших офіцерів.

Звільнившись у запас, Іван Сало став студентом факультету журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка. Він помітно відрізнявся від своїх однокурсників, передовсім як добрий оповідач із постійною спрямованістю на мудре слово, а також як людина із невичерпним запасом життєвих вражень. Ну і, звичайно ж, серйозними публікаціями в обласних та республіканських періодичних виданнях. Спудеї любили його, викладачі поважали, бо представник Равського Розточчя писав цікаві контрольні, курсові, реферати. Пізніше новизною дихала і його дипломна робота, керівником якої випало бути мені. Потім, у різні часи, Іван Сало пройшов відповідний фаховий вишкіл у Ленінградському університеті й академії Міністерства внутрішніх справ СРСР у Москві. Саме у Львові Іван Сало утвердився, як письменник і публіцист. Вже перша його збірка новел під назвою “Стежка”, що вийшла у видавництві “Молодь” далекого 1981 року, а через рік друга збірка оповідань і повість “Завтра вранці” засвідчили, що в українську літературу прийшов здібний і неординарний прозаїк, що підтвердив і вихід у тому ж таки 1982 році у перекладі російською мовою окремих його оповідань у московському видавництві “Молодая гвардия”. Протягом багатьох років оповідання та новели письменника друкувались у різних часописах не лише в Україні, але й у США, Росії, Польщі.

Життєвий шлях, протоптаний Іваном Андрійовичем, дав йому цікавий матеріал для написання захопливих творів у 4-х томах. Серед головних героїв Івана Сала – прості сільські трудівники, матері та батьки, вчені, освітяни, працівники правоохоронних органів, керівники різних рівнів, державні службовці. Та всіх їх автор наділяє індивідуальними рисами характеру, проникливо й всебічно показує народний побут без фальші. В багатьох своїх творах письменник апелює до розуму й добрих людських почуттів, прагне викликати у своїх персонажів бажання прийти на допомогу людині, яка, можливо, просить не так допомоги, як доброго слова, підтримки чи поради.

Пристрасні й гострі публікації Івана Сала вийшли у двох томах вибраних творів, а третій том публіцистики побачив світ напередодні ювілею.

Окремо хотілось би відзначити публіцистичні виступи Івана Сала на захист української мови й культури, національного відродження, спорту, а також щодо викриття застійних явищ в соціально-економічному і духовному житті Прикарпатського краю в 70 – 80-ті роки минулого століття. Як депутат Львівської обласної ради першого демократичного скликання і голова Федерації футболу, він видрукував серію аналітичних статей з питань державного і культурного будівництва, ролі новоутворених громадсько-політичних об’єднань та рухів у процесах становлення і розбудови молодої Української держави.

У 1995 році Іван Сало очолив всеукраїнський часопис правоохоронних органів “Міліцейський кур’єр”, де працював упродовж 10 років. Іванові Андрійовичу вдалося переорієнтувати популярний друкований орган на суспільно-правове періодичне видання, яке одразу зацікавило і правоохоронні органи, і владні структури, і широкий читацький загал. Зауважили це і організатори Міжнародної виставки “Поліція і безпека – 97”, які й запросили Івана Сала до Великобританії, щоб відзначити очолювану ним газету на форумі поліційної преси Європи. За вагомий особистий внесок у розвиток журналістики Указом Президента України йому було присвоєне звання Заслужений журналіст України.

Уже впродовж шести років Іван Андрійович – на викладацькій роботі у Львівському національному університеті імені Івана Франка, де ділиться своїм великим професійним і життєвим досвідом з новими поколіннями українських журналістів.

У домашньому архіві Іван Сало зберігає кілька тисяч листів із різних куточків світу. Ось яку велику географію мають його книги та публікації! Свого часу Іван Андрійович об’їздив чи не увесь колишній Радянський Союз, Європу, Америку, Канаду, інші країни та континенти. Там йому часто пропонували привабливу перспективу і спокусливі блага. Та він не зрікся рідної розточанської землі, яка є для нього найбагатшим життєдайним струменем, найвищим одухотворенням людських ідеалів та цінностей. А нині хоч і живе у Львові, проте й досі він не забуває рідне Старе Село. В ньому знаний письменник, журналіст, науковець ніколи нікого не обминає, а неодмінно, привітавшись першим, зупиниться, щоб поговорити із селянами про погоду, політику, врожай чи розповісти їм цікаву бувальщину або дотепний анекдот. Таким Іван Сало є і, безперечно, – таким уже буде завше. Бо має відкрите серце і чисту совість. І все, про що він написав у книгах та публікаціях, зігріте якимось особливим ніжним серпанком його душі, уболіванням за рідну Україну, віра в майбутнє якої не покидає письменника і журналіста ніколи.

Олександр Нужний