У канадській Арктиці добігають кінця спільні навчання флотів трьох країн: власне Канади, а також США і Данії. У них задіяні деякі з найпотужніших міноносців і фрегатів, наявних у розпорядженні кожного з флотів.

Американський USS “Porter” – есмінець із керованою ракетною зброєю типу “Арлі Берк”, оснащений бойовою керуючою системою “Іджис”, яку багато експертів вважають найсучаснішою у світі. Канадський фрегат HMCS “Halifax” є єдиним іноземним кораблем, який американський флот включає до складу своїх ударних авіаносних груп. Фрегат “Vaedderen” Королівського данського флоту – один з небагатьох кораблів такого класу, спеціально побудований для дій в арктичних льодах.

Факт підвищення боєздатності флотів в умовах Арктики, здавалося б, повністю позбавленій воєнних загроз, привертає цікавість. Адже цього не робилилося навіть у часи “холодної” війни. Тепер же трійця намагається продемонструвати силу, солідарність і твердий намір захищати регіон. Постають питання: від кого захищати і кому демонструвати?

Відповідь очевидна – Росії. Арктична колотнеча розпочалася кілька років тому. Глобальне потепління викликало танення арктичних льодовиків, і північні регіони стали доступні для судноплавства та видобутку корисних копалин з шельфу. Першими про свої права на північну маківку планети заявили Росія та Канада. Однак Організація Об’єднаних Націй розважливо відмовила обом. А 2004 року в суперечку несподівано втрутилася маленька Данія. Копенгаген обґрунтував свої претензії тим, що полюс пов’язаний із Гренландією 2000-кілометровим підводним хребтом Ломоносова, тоді як сама Гренландія є напівавтономною територією Данського королівства. У відповідь Росія заявила, що хребет Ломоносова (у районі якого, до речі, за деякими оцінками, є близько 25% світових запасів вуглеводнів) є продовженням Сибірської континентальної платформи. Тут уже прокинулися й американці, чий Сенат ратифікував Конвенцію ООН з морського права 1982 року, що дало можливість США де-юре висунути претензії на континентальний шельф за межами 200-мильної економічної зони. До арктичної суперечки вирішила долучитися й Норвегія: а раптом пощастить й собі щось урвати?

Уряди всіх країн, зацікавлених у розширенні своїх територій на північ, наввипередки організовують масштабні експедиції, мета яких – картографічні дослідження арктичного дна, які б дозволили їм претендувати на володіння полюсом. Річ у тім, що межі Арктичного шельфу визначаються тією самою Конвенцією ООН з морського права від 1982 року. Відповідно до цього документа, межі економічних зон прибережних держав були встановлені на відстані 200 морських миль (370 кілометрів) від берегів материків й островів. Однак Конвенція також допускає визнання особливого статусу для континентального шельфу, який власне в Арктиці часто виходить далеко за 200-мильну зону. Крім того, Конвенція ще й дозволяє державам економічне використання території, що розташована у 300-кілометровій зоні від її континентального шельфу. Все разом теоретично дозволяє якійсь із країн відхопити мало не всю Арктику разом з полюсом, адже шельф заходить далеко вглиб Північного Льодовитого океану. Тож чітке картографічне визначення меж шельфу вкрай важливе, адже від цього залежатиме розмір дозволеної для економічного використання території.

Але експедиції – це одне, а військова сила – інше. Судячи з усього трійця в складі Канади, США та Данії вирішила наочно продемонструвати росіянам свої можливості: щоб обачнішими були. Але й російяни вміють брязкати зброєю. Ще в січні 2009 року президент Дмітрій Мєдвєдєв підписав “Основи державної політики Російської Федерації в Арктиці на період до 2020 року й подальшу перспективу”. Одним з пунктів були плани щодо розміщення воєнних баз на російській частині прибережної території Північного Льодовитого океану. Крім того, “в рамках освоєння арктичного регіону” буде створена система берегової охорони ФСБ, а для вивчення й охорони  арктичних районів шельфу в регіон будуть скеровані субмарини Північного флоту ВМФ Росії.

Отож, маємо нову “холодну” війну?

Юлія Горбатюк