До виходу в світ монографії “Українське життя в умовах німецької окупації (1941 – 1944 рр.): за матеріалами україномовної легальної преси”

Нещодавно низка досліджень, що з’явились завдяки доступу до архівних фондів і першоджерел у бібліотечних “спецхранах”, поповнилася цінною ґрунтовною монографією К. Курилишина “Українське життя в умовах німецьої окупації (1941 – 1944 рр.): за матеріалами україномовної легальної преси” (НАН України. ЛННБ України ім. В. Стефаника. Львівське відділення Інституту української археографії та джерелознаства ім. М. С. Грушевського. – Львів, 2010 – 328 стор.). Її автор – львівський дослідник-україніст Костянтин Курилишин висвітлив суспільно-політичні події та явища, на згадки про які впродовж десятиліть було накладено табу, або подавали їх у викривленому світлі. Джерельна база дослідження – підокупаційна легальна україномовна преса.

Перш, ніж перейти до об’єктів дослідження – висвітлення різних граней українського життя в умовах окупації гітлерівцями етнічних українських земель – автор у першому із дев’яти розділів монографії, посилаючись на авторитетні дослідження (41 посилання), доказово обґрунтував своє розуміння і застосування у названій праці визначення “колабораціонізм”. До визначення, яке виникло, як відомо, для характеристики співпраці з окупантами французьких громадян під час Другої світової війни, серед іншого, входило поняття “зрада батьківщини”. Україна, на відміну від Франції, на початку Другої світової війни не була незалежною державою, українці не мали національного громадянства. Щобільше, взявши до уваги невизнання німцями Акту відновлення української державності 30 червня 1941 р., поділ етнічних українських земель між Генеральною губернією (далі ГГ), Райхскомісаріатом, Трансністрією, підпілля ОУН і УПА, Україна перебувала у стані продовження боротьби за державність. Отже, на думку автора, стосовно українців поняття “зрада батьківщини” і “політична колаборація” у класичному визначенні колабораціонізму безпідставні й у даному випадку їх належить із визначення вилучити.

У другому розділі висвітлено пропагування в підокупаційній пресі українських державницьких ідей, зокрема, інформації про діяльність ОУН та інших державницьких угруповань, що на території ГГ (Лемківщина, Надсяння, Холмщина, Підляшшя) допускали з 1939-го по червень 1941 р. Після Акту 30 червня 1941 р. ця тематика стала домінувати, а згодом, охопивши приєднану до ГГ Галичину й Райхскомісаріат Україна, під тиском цензурних заборон мусила прибрати інші, завуальовані форми, але намагалась непохитно стояти на сторожі збереження і плекання національних цінностей, національної самобутності й самосвідомості.
У наступних розділах у полі зору дослідника:

– регламентація окупаційною владою життя громад та окремих осіб, використання преси, як посередника між владою і громадою, та розміщення на сторінках преси офіційних відозв, розпоряджень, оголошень, наприклад, про обмеження пересування цивільного населення, введення обов’язку праці, регулювання цін та розміру платні за послуги, здачу продовольства, так звані контингенти тощо;

– трагедія єврейського населення, його цинічне приниження у перші місяці окупації, відтак сепарація в гетто і фізичне знищення, а також нав’язування іншим народам юдофобської ідеології, як обґрунтування права Німеччини на знищення єврейської нації;

- критика радянської політичної системи, до якої (критики), з одного боку, окупаційна влада з метою позиціювання себе, як визволителів, підокупаційну пресу зобов’язувала, з іншого – це давало можливість із її сторінок донести до читача правду про антиукраїнську спрямованість комуністичних репресій, про голодомор, погром українського відродження, арешти та масові розстріли діячів і прихильників української культури, церкви тощо;

– намагання легальних українських інституцій полегшити долю й допомагати військовополоненим-українцям, які служили у польській армії під час вересневої кампанії 1939 р. та у польській дивізії на території Франціїі (1940 р.), військовополоненим, колишнім червоноармійцям, які потрапили у фінський полон, і, основне, військовополоненим червоноармійцям (1941р.), які внаслідок злочинного нехтування воюючими сторонами міжнародним законодавством опинилися у безвиході – масово гинули від голоду, холоду і хвороб;

– трудова мобілізація працездатного населення на примусові роботи і відмінності в офіційному трактуванні українських робітників вивезених до Німеччини з ГГ і Райхскомісаріату Україна;

– створення, вишкіл і перші бойові дії дивізії “Галичина”, а також ставлення суспільства до цього військового формування.

Окремий розділ присвячено Українському центральному комітетові (УЦК) – репрезентативній позаполітичній установі, що представляла і захищала (наскільки це було можливим в умовах окупації) інтереси українського населення перед окупаційною владою. Діяльність УЦК показана на прикладах допомоги постраждалим від винятково потужної й довготривалої повені, що спричинила голод у Наддністрянських місцевостях; участі в переписі населення заради ідентифікації національності, зокрема, на Холмщині; протиалкогольних акцій і пропагування здорового способу життя.

Тексти розділів – хронологічний опис дотичних до теми подій, авторські коментарі до їх висвітлення в пресі, узагальнення, висновки, проілюстровані репринтними фрагментами окремих публікацій із тогочасної періодики, налаштовують на сприйняття тих розділів, як ретроспективних панорамних колажів із пожовклих газетних витинанок.

Науковий апарат видання, крім іншого, містить бібліографічні списки – перелік використаних джерел до кожного розділу монографії – всього 984 позиції. В основному, це посилання на публікації у 365 періодичних підокупаційних виданнях, перелік яких подано у Додатку.

Перегортаю останню сторінку рецензованої монографії, а перед очима із глибин пам’яті виринають заголовки і шпальти зі згаданих там видань, зокрема, “Наші дні”, “Дорога”, “Краківські вісті: тижневик”, в публікаціях яких випало мені – дітлаху – вперше  зустріти імена поетів С. Гординського, О. Гай-Головка, прозаїків Г. Косинки, Б. Антоненка-Давидовича, А. Любченка, славетного актора і режисера В. Блавацького, співака В. Тисяка… І подумалось, що у цій монографії не зайвим був би розділ про тогочасне культурно-мистецьке і літературне життя, бо, як висловилася незабутня Оксана Паламарчук – дослідниця театрального життя Львова – і під німецькою окупацією музи не мовчали. Спорадично згаданих тодішніх театральних вистав і концертів у розділі про дивізію “Галичина” недостатньо для повної характеристики українського підокупаційного культурно-мистецького життя.

В цілому ж праця відзначається новим поглядом на малодосліджені події й явища, що мали місце в Україні під час Другої світової війни, і за своїм науковим рівнем вписується у низку видань, висловлюючись образно, з печаттю духу світлої пам’яті Ярослава Дашкевича.

Микола Дубас