Словацько-мадярські відносини – не менш конфліктні, ніж українсько-російські. І не дивно, адже Словаччина цілі 9 сторіч перебувала під зверхністю угорців, а наприкінці цього періоду словаки зазнали непосильної мадяризації. Однак усе вказує на те, що останнім часом словацько-мадярські стосунки нарешті стають приязнішими.

Звідкіля взагалі взялися ці конфлікти? З одного боку (словацького), маємо комплекс меншовартості: Словаччина практично ніколи не мала власної держави, завжди була під кимось – на відміну від Угорщини, яка може похвалитися чудовою історією. З іншого (угорського), помітними є все ще живі імперські амбіції, які часом зводяться до примітивного принижування сусідів. Зрозуміло, що в такій атмосфері двом центральноєвропейським народам важко було порозумітися.

Варто також згадати й нещодавні події. Коли в 1993 році Словаччина відбулася як незалежна держава, вона не мала практично нічого, чим могла б похвалитися перед світом (може, окрім Татрів). Ще до кінця 1990-х Словаччину постійно плутали зі Словенією або в кращому разі асоціювали з Чехією. Жодне зі словацьких міст не здобуло на туристичному ринку такої популярності, як сусідні Прага, Відень, Будапешт чи Краків. Словом, для світу Словаччина була провінцією.

Цю ситуацію поглиблювала ще й складна економічна ситуація та скандальний стиль правління авторитарного прем’єра Владіміра Мечіара. Отож, якщо десь у Європі згадували про цю державу, то лише в контексті чергового скандалу. Водночас європейці ставили сусідні Польщу, Чехію та Угорщину за приклад успішної трансформації. Така ситуація не могла не викликати в словаків фрустрації, яка часто перероджувалася в націоналістичні або радше шовіністичні настрої.

На цьому і ґрунтувалалася передвиборча риторика тодішніх владних партій – мечіарівського Руху за демократичну Словаччину та шовіністичної Словацької національної партії Яна Слоти. Що гірша була економічна ситуація, то гострішали антимадярські висловлювання, пов’язані з репресіями проти представників мадярської меншини в Словаччині.

Треба при цьому сказати, що подібну ситуацію можна було спостерігати й в Угорщині. За комунізму мадяри були найрозвинутішою державою соціалістичного табору (якщо не враховувати Югославію) та й у дев’яностих жилося там краще, ніж у сусідів. Однак мадяри винятково не люблять економічних реформ – тож кожен наступний уряд їх уникав, зате охоче підтримував міф “Великої Угорщини” та вчиняв дії, які сусіди вважали провокаціями проти їх територіальної цілісності.

Проте різниця поміж Словаччиною та Угорщиною в тому, що мадяри справді можуть творити свою національну гордість на успіхах минулого. Однак спроби робити те саме у Словаччині викликають тільки посмішку, оскільки вони неминуче пов’язані з переписуванням історії.

Відтак словаки в 1998-му та 2010-му роках таки проголосували на парламентських виборах проти політиків, котрі, замість реформувати країну, зосереджувалися на історичній політиці. В 1998 – 2006 роках Словаччина стала знову помітною на шпальтах іноземної преси – однак уже не як скандальна країна, а як лідер реформ та економічного зростання. Можна сказати, що словаки, котрі дуже тужили за світовим визнанням, створили новий бренд – країни-реформатора. І справді, якщо неможливо будувати свою національну гордість на чудовій історії, на загальновідомих досягненнях великих синів свого народу, то довелося зціпити зуби та стати просто багатшими за інших.

Отже, спочатку словаки обігнали сусідів за рівнем іноземних інвестицій, потім, у 2006 році, Словаччина перевершила Угорщину в частці ВВП на душу населення, а згодом першою в регіоні ввела євро. Усі ці факти дають словакам велику сатисфакцію. З іншого боку, економічні успіхи маленької Словаччини не залишили байдужими чехів, поляків та власне угорців, котрі вже не дивляться на словаків із традиційною зверхністю.

Отже, виходить, що економіка “вилікувала” словаків від комплексів, а мадярів – від почуття зверхності. А це вже добрий дороговказ для словацько-мадярських стосунків, які поступово входять у фазу приязності.
Братислава – Будапешт

Якуб Логінов