Наприкінці минулого століття науковці почали активно досліджувати пам’ятки давніх хорватів у Верхньому Подністров’ї. Відтак серед нововиявлених пам’яток особливу увагу звернули на унікальний історико–культурний комплекс з центром – городищем IX – XI століть – у селі Стільському, що неподалік Миколаєва. Давньоруською “стольськ” означає “столиця”. Стільське городище занесено до Державного реєстру нерухомих пам’яток України.

Великих, або ж білих хорватів, як мешканців ук­­раїнського Прикарпаття, згадують у різних літо­пи­сах. Про них у своїх записах повідомляв візантійський імператор Констянтин Багрянородний у книзі “Про управління імперією”: “Хрещені далматинські хорвати походять від нехрещених хорватів, які живуть за горами Угорськими, тобто у Північному Прикарпатті”.

Білі хорвати – це сло­в’ян­ське плем’я, яке у VI – X століттях жило по обидва боки Карпат. “Білими” їх називали, бо мешкали на заході, а “хорватами” або ж “горватами” їх іменували від того, що вони були мешканцями гір. До речі, візантійський імператор Маврикій казав про білих хорватів як про людей гостинних та чемних, однак лютих, коли їх чимось роздратувати.

У “Повісті минулих літ” про білих хорватів упродовж десятиліть згадують тричі. Уперше – у редагованій частині, вдруге – від 907 року – в розповіді про те, як учасники військового походу київського князя Олега йшли у Візантію, і востаннє у 992 році, коли на білих хорватів пішов походом князь Володимир Святославович.

Стільсько та околиці ще не досліджені до кінця. А вивчати й справді є що! Кілька років тому тут знайшли кістки печерних левів, а згодом і череп неандертальця, якому понад 45 тисяч років.

Стільське городище займало у свої славні часи – у другій половині Х століття – величезну площу в понад 260 гектарів. Воно було потужним центром, адже стояло на перетині торгових шляхів з півдня на північ і зі заходу на схід, тут була межа західних та східних слов’ян, римської та візантійської церков, а поряд – водна артерія Дністер.

Згодом на цих землях постала Галицько–Волинська держава. Але то було значно пізніше. Під час розкопок дослідники дійшли висновку, що Стільсько було потужним макрополісом середньовічної Європи. Воно мало чітку структуру ранньофеодального міста, яке було оточено кількома лініями оборони, двочастний замок, а ще – густонаселене. Стіни збудованих земляних укріплень мали висоту 15 метрів, а їх протяжність сягала 10 км.

А із заходу Стільсько захищали стрімкі схили гір. Ці величезні камені над урвищами й досі можна побачити. І дотепер збереглися сліди від підйомних мостів, що були закріплені у пази, видовбані у цих каміннях.

У місті процвітало гончарство та ковальство, тут були свої добре озброєні воїни. І досі у назві місцевості збереглися ті давні часи – урочища Золоті ворота та Княжа криниця.

Довкола дитинця було теж добре укріплене передмістя. Тут мешкало вільне міське населення – купці, ремісники, служителі культів. Такі висновки зробили археологи на підставі проведених розкопок. Адже під шарами ґрунту знайшли десятки житлових та ремісничих приміщень, помешканння заможних городян. У пожежі, яка зруйнувала місто, вціліло кілька печей–кам’янок, а також знайшли рештки кружального та ліпленого посуду, зброю.

У ті часи Стільсько було містом з 40-тисячним населенням, а за територією майже удвічі більшим, аніж тодішній Київ. Адже лише найбільш захищена частина городища, центральна, так званий дитинець, розмістився на площі 15 гектарів.

До столиці білих хорватів йшло одразу кілька доріг, а ще – кілька підземних ходів, було і водне сполучення. На під’їздах до міста височіли башти, здіймаючись до неба на 5-6 метрів. Виготовлені вони були з дерев’яних колод. Човни ж плили з Дністра до Стільського рукотворним 11-кілометровим каналом, спеціально спорудженим ще у IX столітті на річці Колодниці.

Народна пам’ять зберігає легенду про загибель великого стольного града, який височів на горі над нинішнім селом Стільським. Недоступна для ворогів твердиня завжди щасливо переживала їх набіги та штурми. Так було і під час останньої облоги – столиця її мужньо витримала. Чужинці так і не знайшли у собі сміливості його штурмувати. Запаливши сполоскипи вночі, ворожі загони буцімто почали відступати. Однак це була лише військова хитрість, а не відступ. Мешканці Стільського повірили, що небезпека позаду, і відчинили головні ворота міста та зняли охорону. Ворожий загін зненацька вискочив зі засідки, ввірвався у столицю і підпалив її. Язики полум’я високо здійнялися до неба. Це стало сигналом про необхідність повернення для інших частин ворожого війська. Так зникла велика могутня столиця білих хорватів. Ті, кому пощастило залишитися живим, перебралися у долину річки Колодниці і заснували нинішнє Стільсько.

Народні перекази також зберегли пам’ять про те, що глибоко під землею, під городищем, було і підземне місто. І хоча через брак коштів, остаточне слово науковці ще не сказали, проте не заперечують цієї народної версії. Понад те – вони переконані, що підземні лабіринти – праця людських рук. Відтак припускають, що їх використовували як печерні храми та усипальниці місцевої знаті й духовенства.

Білі хорвати були язичниками і вірно поклонялися своїм богам. І досі у скелях є витесані святилища. Довкола Стільського є сім паралельних тунелів, різної довжини, але з’єднаних між собою. Усі вони вони ведуть до напівкруглого майданчика. Історики припускають, що, швидше за все, тут волхви здійснювали обряди. Вони мешкали у комірчинах, витесаних у скелях. З приходом на наші землі християнства ці комірчини стали келіями для ченців. Вони також у скелях витесували ніші для зберігання мощей святих.

Зрештою, ці заглибини у скелях у всі віки використовували мешканці довколишніх територій. У часи Другої світової і кілька років по тому в них мали свій сховок воїни УПА: працівники НКВС не раз влаштовували тут вибухи. А нині ніші у скелях місцеві селяни використовують для зберігання продуктів узимку, адже температура тут не змінюється упродовж усього року. Рівно плюс одинадцять за Цельсієм.

Ірина Вороняк