Володимир Кузьмович Чміль, нащадок козацького хорунжого на Кубані, про пережите, сучасну Україну і висновки із довгого життя, які, мабуть, знадобляться молодим

Прокопій Чміль був хорунжим козацьких військ Кубані (звання, яке відповідає сучасному полковнику). 1912 році він повернувся в Україну, адже із діда-прадіда Чмілі жили на Полтавщині. Дружина Прокопія, Єлизавета, походила із польсько-української шляхти. Сьогодні спогадами про далеке минуле ділиться онук хорунжого Володимир Кузьмович.

Муравйов іде на Київ

– Коли за вказівкою Лєніна в січні 1918 року Муравйов пішов на Київ “визволять пролетаріат України”, дід набрав з місцевих селян два полки. Якби це були справжні козаки, було б все інакше. Між Конотопом і Бахмачем вони мали першу сутичку із Муравйовим. Перший ешелон окупанта ішов з військами без техніки. Наші ж, розібравши колію і обстрілявши їх, зігнали із залізниці. Муравйов відбив до Москви депешу, попросив підмоги, і Лєнін йому підкинув ще якусь дивізію. Вони підійшли, і зібравши залишки першої колони, розгромили діда.

Чому ніде не згадуються оці події? Потім оця вся навала покотила Чернігівщиною на Київ. А відтіля виступила група студентів, й озвіріла банда накинулася на тих нещасних 300 молодиків біля станції Крути. Як же вони могли їх спинити, якщо з ними не дав ради й кубанський козак, мій дід Прокопій, з двома братами і двома полками полтавців.

Коли на Вкраїну пішов з Дону з “добровольчеською армією” Денікін, дід зібрав на Чернігівщині і Полтавщині три полки. Між Конотопом і Бахмачем дід розбив перші потяги Денікіна. Але Денікін під Конотопом висадився і пішов на Київ. Звідти їх вигнали Січові Стрільці і Українська галицька армія. Це мені розказувала друга жінка діда, бабуся Анна.

– Скільки було людей під орудою Прокопія Чміля?

– Та тоді полки були, знаєте які? У нього був кавалерійський полк, може, півтори-дві сотні. То не регулярні полки, то був збір, кого він набрав із тих, які йшли на захист України. Після того Денікін пішов на Запоріжжя.

Діда у бою поранили, і він помер.

На той час у нього було чотири сини, зокрема і мій батько.

– А де тоді жив батько?

– Це історія, яка стосується вже совєцьких часів. Тоді то був Прилуцький район, а сьогодні там є Срібнянський район.

– Який у нас відтяпала Росія?

– Я народився на Полтавщині, а потім настала Чернігівщина. Коли  від Чернігівської області шмат відрізала Росія, то приточили шмат Полтавщини. Усі повинні знати історію і те, що колись до складу України входила Ростовська область, і донські туди ходили “хуліганить”. Білгород тепер відірвано від Харківської області. До України належали Курськ, Орел, Брянськ, Липецьк і Смоленськ. Це сім областей, яких відчепила Росія від України.

– Так, це правда. Ще в “Слові о полку Ігоревім” “куряни зі списа годовані”, а в Смоленську смолили запорозькі чайки.

– У 1927 році відтяпали, а до того була це Україна. До Білорусії від нас відірвали Гомель, а це район Чернігова. Смоленщина і Гомельщина, це ж одне було – Чернігівщина, та ж українська земля, ті ж люди.

Потім, у 1945 році, одірвали по Прип’яті Пінськ і Брест (літописне Берестя, де була підписана Берестейська унія). На той час називали Берест.  Крім того, знаєте, скільки України віддали Польщі. Там дуже велика територія. У 1940 році відірвали Придністров’я. Але і це не все – забрали Малу Україну – Терек і Кубань. Кубанські козаки – це вчорашні запорожці. Вони ще тоді у 1918 році винесли рішення про самостійність і організацію Кубанської республіки. Але їм не дали...

– Ви знаєте, а більшість людей цього не знають і не розуміють.

– Вони не знають. Та це й не дивно – скільки газет про це пишуть?  Їх жменька зосталася. Завойовники довели нас, що ми в своїй хаті не можемо сказать тих слів, які треба сказать.

– Цікаво почути про Вашу родину, про долю козацького роду.

– Дідусь помер. Мій батько, коли йшла колективізація у 32-му, не йшов у колгосп, через те, що ми були досить багаті. Батькова мама померла дуже рано. Він виховувався у сім’ї тітки Агафії, але ті теж були багаті, мали молотарку кінну, віялки, сіялки і 18 га землі. Через те до нас приходили у 21 – 22 роках, коли захопили Україну і приєднали до Росії. Йшли загони з Росії, які приходили в “райревкомітет” і їм казали “Єдєм на Украіну за хлєбом! Вот вам вінтовкі, вот патрони. Єдьтє!” – і вони їхали.

Наш хутір називався Хукалівка Савинської сільської ради. Приїхали якось на сусідній хутір і почали там забирать у людей. Ну, а жінка якась була вагітною. Коли забирали хліб, вона підняла галас. Москаль шарпнув її, бо у нього гвинтівка на плечах. Та впала і заверещала. Чоловік побачив, схопив вила і його того... Забрав гвинтівку і до сусіда, а там теж трясуть. Він наступного прикінчив. Там їх було чоловік десять. Сусід взяв теж другу гвинтівку і перебили тих москалів. Це було в 1922-му пізньої осені.

Потім, коли прийшла “совєцька власть”, хтось доніс про це. І з того хутора не зосталось і сліду. Людей ОГПУ забрало і всіх розстріляло з дітьми. Той хутір зрівняли із землею. Я й не знаю, як він називався. Так робила совєтська власть всюди. Це кажу вам я, східняк, член партії КПСС. Я був там. Ціле життя мовчав, бо ще спробував щастя комуністичної системи.

За те, що дідусь колись виступав проти окупанта, нас у 37-му виселили аж за Новосибірськ. Побувши там рік, ми втекли в Курганську область. Відтіля додому не можна було втекти напряму. Із Курганської області перебрели в Казахстан, в Акмолінську область, в “пасьолок” Прохорівка. Було мені тоді 9 років. У той час у Західному Сибіру і в Казахстані три села з чотирьох були українськими. В Білоцерківському були поселенці із Білої Церкви. 80% були українці. Говорили мовою ні російською, ні українською. Ото звідти пішов суржик. Звідали ми лиха...

Комуніст-інакодумець      

– Я був завідувачем відділу, був зв’язаний із Москвою роботою, і зі мною не могли наші партійці нічого зробить. Я міг прийти і читати на зборах книгу. А якщо мені хтось зауважив, то міг сказать: “Ваші збори не актуальні, тільки для галочки. Вони нічого не дають”.

Сьогодні та компартія, яка у нас, це група придурків. Уже отримавши такий урок і таку історію, що зробила ця банда для народу? І ще пропагують себе, як політична сила...

І навіть, якщо вже пішло про історичні кордони України, то чого ми нині “маємо те, що маємо”? Єльцин визиває Льоню Першого і питає: “Льоня, так как же устанавлівать будєм кордони? Вєдь Россія то отцепіла большой кусок Украіни. А тєпєрь что ми будєм дєлать?”. І от він що сказав? “Оставім так, как єсть”.

Єсть така брошура “Голгофа”. Це секретна інструкція, документ ЦК, написаний Андроповим і КҐБ. Це план розвалу Союзу. Вони розуміли, що імперія лусне, тільки її розвалить треба уміючи. Там було сказано – розвалить, все знищить, і щоб народ просився знову в “совєтскую власть”.
Ці директиви були видані секретарям райкому партії. Я це сам читав.

Кравчук розраховував, що Союз збережеться, можливо, з новими функціями і все буде, як було.

– Може, він на той час не міг інакше вчинити?

– Ні, міг. В ім’я чого він віддав українську ядерну зброю? Від нас ніхто нічого не вимагав. Просто задурно віддали мільярди. А сьогодні одна по одній з’являються нові ядерні держави. А ми вже нічого не можемо. В нас немає українського керівництва. Там же всі залежать від грошей, які є в чиєму розпорядженні? – Ахметова, Пінчука, Порошенка, Черновецького, Звягільського, Добкіна, Тимошенко, Фірташа, Червоненка, Жванії, Оселедчика, Роднянського... То яку ж ми маємо вільну і незалежну Українську державу. Кому дали всю владу? Кучма був холуєм Москви, а Юлька уже давно в Москви на гачку, а всі разом будуть робити те, що їм скажуть “хозари”.

Розмовляв
Юрко Волощак

P.S. У свої літа Володимир Кузьмович ще працює. Він, як гостинний господар підливав до чарок, і так за балачкою ми й не зчулися, як спорожніла козацька сулійка оковитої.