Віл Гудхеєр, голова Ради ректорів, про новітні освітні тенденції та про виклики, які стоять сьогодні перед навчальними закладами нашої країни

Кілька років тому Україна активно почала впроваджувати у себе європейський освітній досвід. Болонська система має забезпечити нашим випускникам не лише визнання дипломів за кордоном, але й можливість навчатися в іноземних ВНЗ. Про те, якою є європейська модель вищої школи зсередини, “Пошті” розповів доктор Віл Гудхеєр, голова Ради ректорів Європи, президент Міжнародного віденського університету.

– Навчання у європейських країнах дорого коштує. Чи виправдовують себе інвестиції в освіту?

– Так, звичайно. Освіта – це інвестиція часу та коштів у майбутнє, яка забезпечить тому, хто добре вчиться, добру роботу та відповідний статус у суспільстві. Треба завжди пам’ятати, що ми живемо лише один раз і, вкладаючи в освіту, вкладаємо у своє майбутнє.

– В Україні досить гострою є проблема працевлаштування студентів після закінчення ними навчального закладу. Як подібні проблеми вирішуються в ЄС?

– Проблема працевлаштування існує у всіх країнах, і є “гострою” для молодих людей віком 26-27 років, особливо тих, які мають амбіції щодо працевлаштування у великих фінансових корпораціях та фірмах. Звичайно, не йде мова про те, що студент, який добре навчався і закінчив університет, одразу здобуде роботу топ-менеджера  якоїсь великої корпорації. До цього йому ще треба буде вчитися та здобувати багато досвіду, але, наприклад, із першим місцем роботи навчальний заклад йому допоможе.

Наша система освіти передбачає роботу спеціальних інформаційно-аналітичних центрів при ВНЗ, які допомагають студенту вибрати напрям навчання, що забезпечить їх спеціальністю, яка затребувана ринком, та у подальшому стабільною заробітною платнею, вищою, аніж у робітників без відповідної кваліфікації. Ці центри моніторять ситуацію на ринку праці і можуть проконсультувати абітурієнта, який ще не визначився із вибором спеціальності, про те, які спеціальності на найближчий час користуватимуться попитом. Ще ці аналітичні центри запрошують до себе представників банків та фінансових корпорацій, якщо йде мова про фінансовий напрямок, які проводять співбесіди із студентами, і таким чином вирішується питання першого місця роботи. Також наші студенти активно самі шукають собі роботу через інтернет.

– Серед ініціатив нового міністра освіти України є розширення великих навчальних закладів за рахунок менших. Цей процес, у принципі, зараз відбувається у всьому світі, але чи є таке злиття та поглинання добрим для самого споживача освітніх послуг?

– Так, європейські освітяни знають про те, що в Україні змінився міністр освіти, також відомо, що він одразу виступив із низкою реформ, які передбачають суттєві зміни в навчальному процесі. Серед його ініціатив найбільша та, що він хоче залишити в Україні лише кілька великих університетів. Мені складно прокоментувати, добре це чи погано, але вважаю, що до питання кількості вищих навчальних закладів треба підходити дуже обережно. Звичайно, добре, коли в одному місті працює лише один університет, проте він великий, і у ньому може навчатися багато студентів і за багатьма напрямами. Але також не треба забувати про користь методик навчання у малих університетах, у яких студенту викладачі спроможні приділити більше персональної уваги, аніж у мега-університетах.

– Які недоліки Ви бачите у великих і в малих університетах?

– Безперечно, основний недолік малих університетів – ресурси. Великі університети мають добре фінансування, розвинуту інфраструктуру, великі аудиторії, сучасні наукові лабораторії тощо. У маленьких університетах, які, до прикладу, розраховані на 500 студентів, можуть навчатися до 5 тисяч осіб. Навчання у класичному європейському навчальному закладі передбачає прослуховування лекцій, самостійну роботи із літературою та складання іспиту. Якщо ходив на лекції і приділив багато часу та сили самостійній роботі, проблем із складанням іспиту не виникає, і студент переходить на наступний курс. Але для цього він має бути самодисциплінованим – за ним ніхто бігати не буде. У малих університетах контакт між викладачем та студентом ліпший – професор вчить розуміти процеси, які досліджує його предмет, але часто, через брак місць в аудиторіях багато студентів просто можуть не потрапити на лекції.

– Жоден з українських університетів не увійшов до рейтингу 10-ти найкращих вишів Європи. У чому причина – українські ВНЗ надають низький рівень освітніх послуг, чи в топ-10 включають лише ВНЗ Старої Європи?

– Мені важко відповісти на це запитання, утім я впевнений, що причина не у рівні освітніх послуг, а в тому, що викладачі ВНЗ мають застосовувати найновіші методики навчання і вчити новітній тематиці – те, що було актуальним три роки тому, вже не є актуальним сьогодні, оскільки еволюція технологій є дуже швидкою. Треба подивитися, хто лідирує у рейтингах, у широкому розумінні мова не про найкращий ВНЗ, а про те, наскільки його випускники є готовими працювати на технологічний прорив, який і визначає лідируючі позиції компаній та країни загалом. Для цього викладачі ВНЗ мають бути більш мобільними, щоб вони могли ділитися інформацією зі світом, і ці процеси мають відбуватися як на європейському, так і на світовому рівні.

Я не є знавцем української освіти та навчальних закладів України, але якщо говорити про українські університети, то не бачу причини, щоб вони не могли увійти до рейтингів найкращих. Усе попереду, якщо Україна матиме хоч би один виш, який потрапить до десятки найкращих у світі. Це буде дуже добре.

– Аналітики освітньої галузі прогнозують тенденцію щодо розширення мережі брендових університетів у “третіх” країнах. В Україні ми фактично не маємо “дочок” всесвітньо відомих ВНЗ. У чому причина, їх не цікавить український ринок?

– Багато відомих європейських університетів не мають своїх філій у США, і навпаки – американські університети не відкривають філій у Європі. Це дороге задоволення, оскільки треба будувати корпуси із всією відповідною інфраструктурою. Крім того, наприклад, я чув, що в Україні представлений Вісконсинський університет (Українсько-американський гуманітарний інститут “Вісконсинський міжнародний університет (США) в Україні”), проте я не впевнений, що це філія Вісконсинського міжнародного університету (місто Вауватоса, штат Вісконсин, США). Це зовсім інший навчальний заклад, який за суттю є українським і працює на Україну. Також університет в Австрії, ректором якого я є, називається він Міжнародний університет у Відні, але філій в інших країнах він не має. Ми зацікавлені у тому, щоб студенти приїжджали навчатися до нас і саме у нас здобували той високий рівень знань, тоді не відбуватиметься розпорошування конкурентоспроможності самого навчального закладу. У тому, що в Україні не представлені іноземні університети, не має нічого поганого.

– Ви працюєте із українськими ВНЗ. Як виглядатиме співпраця у найближчій перспективі?

– Клуб ректорів Європи є дуже молодою організацією, яка зараз активно розвивається та працює. Основною метою нашої роботи є наведення мостів між вищими навчальними закладами не лише Європи, а й світу, для того, щоб тим самим сприяти мобільності викладачів та студентів навчальних закладів, визнання кредитів та навчальних програм різних ВНЗ. Членами клубу є понад 90 навчальних закладів і не лише Європи, а й світу. Наша організація вже переросла суто європейські межі і стала міжнародною – до нас входять університети із Південної Америки, Індії. Ми шукаємо порозуміння між навчальними закладами, і розбудовуємо єдиний інтернаціональний простір вищої освіти.

– Якими бачите новітні тенденції у галузі освіти. Чи відбуватимуться якісь трансформації у цій сфері?

– Найбільші зміни пов’язані із самим Болонським процесом. Зміни, які відбулися у європейській освітній системі, були започатковані Болонським освітнім процесом, який вже розвивається у Європі і до якого тепер долучається Україна. Основним недоліком України є постійна зміна керівництва держави, себто політична та адміністративна нестабільність. Звичайно, це питання вибору – українці самі обирають собі владу. Правильний, прагматичний, а не емоційний вибір дозволить Україні здійснити реформи у всіх галузях і посісти перші позиції у Європі. Подивімося на Україну – це велика держава, яка має величезні ресурси та потенціал. Передусім йдеться про агропромисловий комплекс, який треба вміло навчитися використовувати, враховуючи величезний європейський ринок збуту. Під це треба розробити розумний менеджмент, державні програми, зокрема освітні, тощо. Я переконаний, що все незабаром так і станеться.

Розмовляв
Валентин Концевич