Андрій Юраш, релігієзнавець, про ті причини візиту Патріарха Кіріла, які залишилися поза увагою суспільства  

Візит московського Патріарха Кіріла до України добігає кінця. І час підбивати підсумки. Для цього “Пошта” звернулася до релігієзнавця, автора численних праць з цієї тематики Андрія Юраша.

– Яка мета візиту в Україну Патріарха Кіріла?

– Сумнівів немає, що Патріарх Кіріл і минулим, і цьогорічним візитом однозначно переконує свою паству і все українське суспільство у тому, що саме він є духовним керманичем України.

Якщо його попередник Патріарх Алексій ІІ ставився до України з обережністю, боячись втручатися у перебіг подій і розуміючи, що тут є певна специфіка, то його наступник обрав зовсім іншу тактику впевненого лідера, який не боїться найбільших викликів, який своєю переконливою ідеологічною, організаційною позицією  усім демонструє, що Україна є і назавжди має залишитися в орбіті духовних цінностей Московського патріархату. Ця позиція супроводжується загальною візією того, що МП почувати себе впевнено в контексті світового православ’я без України не може. На цьому базується ця ідеологічна позиція, у рамках якої здійснюється візит. Невипадково за кілька місяців до приїзду з’явилася обговорювана теза про так званий «русский мир», яку запропонував Патріарх Кіріл і яка готує підґрунтя цієї справи. «Русский мир» є широким поняттям, яке мало б об’єднати прихильників православ’я під юрисдикцією МП у рамках російської культурної парадигми у Східній Європі. І для того, щоб у практичній площині здійснити цю свою ідею, відбуваються такі візити в Україну та Білорусію.

– Під час візиту Патріарха Кіріла лунали заклики до української влади скасувати реєстрацію УПЦ КП, приєднатися розкольникам до Московського патріархату, а також заява про створення на базі Києво-Печерської лаври резиденції для Патріарха Кіріла. На Вашу думку, таким заявам судилося збутися?

– Це такі пробні тези, закинуті з благословення і з відома Патріарха Кіріла, але, звичайно не ним особисто. Бо як Патріарх і глава досить впливової структури він не може собі дозволити висловлювати пропозиції такого агресивного і дуже практичного змісту. Це і заява про знаття з реєстрації УПЦ КП, і передача усіх храмів, які нині належать так званим «розкольникам», Російській церкві. Це не випадково. Це та програма максимум, яку Патріарх Кіріл і його оточення хотіли б бачити і втілювати в Україні. Але вони реалісти і, дай Боже, щоб реалістом залишалася українська влада, яка прекрасно розуміє, що Україна – не Росія, і тут неможливі такі дії, які будуть спрямовані на користь лише однієї церковної структури. Я думаю, що ці заяви чують, можливо, навіть зважують. Але ніхто з вищого державного керівництва навіть не відреагував на ці заяви ні позитивно, ні негативно. Тому я думаю, що це залишиться у площині побажань, принаймні, на цей час, і державні чини не бачать можливості, аби втілити в життя оці агресивні плани окремих одіозних церковних діячів. Вони розуміють, що громадське протистояння, яке може виникнути під час реалізації планів, звичайно, сколихне всю державу і не буде продуктивним у рамках тієї конфесійної ситуації, яка склалася в Україні.

– Яким Ви бачите майбутнє УПЦ КП, до якої, незважаючи на висновок константинопольського Патріарха про її схизму, все-таки більше прихильні помірковані патріотичні українці?

– Факт існування Київської патріархії, насправді не просто як організації, а спільноти, в основі якої лежить ідеологія самостійного українського православ’я, є доконаним фактом. Цей факт не залежить від того, чи подобається це комусь в Росії, Константинополі, Римі чи будь-де. Це стало вже частиною суспільного життя. І до того часу поки в Україні існуватиме українофільська політична орієнтація, самостійництво у культуральному сенсі, до того часу буде існувати УПЦ КП, Автокефальна церква. Вони мають серйозне суспільне опертя. Соціологія упродовж останніх 15 років впевнено показувала з кожним роком зростання в українському суспільстві тих настроїв, що громада православних ототожнювала себе із Київським патріархатом, як з інституцією, яка відповідає їхнім цивілізаційним, культуральним, світоглядним пріоритетам і візіям того, з ким вони пов’язують своє майбутнє. До середини 2000-х років число тих, хто пов’язував себе із КП,  у два з половиною рази перевершило число тих, хто декларував свою вірність, належність і симпатії до МП. Оця статистика і насторожила МП і змусила теперішнього Патріарха перейти у наступ на Київ.

– Яким бачите процес створення єдиної помісної української церкви?

– Дивлюся і завжди дивися на цей процес песимістично. Тому що, на жаль, нічого не помінялося. Я щойно говорив про соціологію і про те, що більшість суспільства почала орієнтуватися на КП. Але залишилася частина суспільства, яка категорично і ніколи не визнавала такого шляху розвитку українського суспільства й української церкви, яка завжди бачила себе частиною російської церковної спільноти. Навіть якщо зараз місія Патріарха Кіріла була б успішною і частково, більшою чи меншою мірою, почався б зворотний процес, завжди залишиться частина суспільства, яка ніколи себе не бачить у рамках російської церковної культуральної парадигми. Існування цих двох спільнот у перспективі збережеться.  

Звичайно, процес, який відбувався упродовж останнього десятиліття передбачав, що відбудеться переформатування у ме­жах утворення все більш і більш потужної україноцентричної церковної спільноти базованої, якщо не на засадах повної автокефалії, то, принаймні, на автономії. Все більше віруючих і духовенства мали б об’єднуватися у рамках цієї церкви. Але жодна схема, якщо подивитися на неї реалістично, не передбачала абсолютної і беззаперечної уніфікації. Бо немає навіть теоретичної можливості, що всі назавжди зіллються в одній церковній спільноті. Це можливо тільки в тоталітарній державі. Сподіваюся нас це не чекає.