Здається, жоден населений пункт, творячи легенди та перекази про власне заснування, не оминає у цьому процесі ролі провидіння. Так само і Буськ – давнє княже місто на Бузі.

Ігорю Давидовичу місце вказав лелека

У старовинному літописі “Пам’ятка отця Афанасія” є розповідь про виникнення міста Буська. Відповідно до цієї легенди, володимирський князь Давид Ігорович виїхав разом з боярами проінспектувати свої володіння. Мандрівка була довгою, тож потрібно було знайти і місце для перепочинку. Однак навколо були лише болота. Княжий слуга Свойко побачив у небі лелеку, і порадив зупинитися там, де сяде цей птах. Так дорога привела мандрівників до берега річки. А на ньому була невеличка хатинка, у якій мешкали два ченці. Місцина князю сподобалася, і він наказав заснувати тут місто з двором для себе та своїх бояр. А що привів його сюди лелека, або бузьок, то й назвали місто Буськ.

Прихильники цієї легенди, як незаперечної історії про виникнення Буська, на свою користь наводять аргумент про те, що на міському гербі зображений лелека.

Засновник Буська, один з найдіяльніших тогочасних князів Давид Ігорович з усіх сил старався для міста, своєї нової столиці: заселив у ній не лише своїх підданих, а й переселенців з територій, на які часто нападали половці та інші кочівники. Місто було і добре розвинутим на той час, і добре укріпленим.  Однак географічне розташування давнього Бужеська на кордоні трьох князівств завдавало чимало прикрощів його мешканцям, адже завжди було ласим шматком для охочих поживитися. Упродовж віків місто часто переходило з рук у руки. Відтак у 1386 році як частина Белзького князівства став власністю мазовецького князя Земовита, котрий був зятем короля Владислава Ягайла. Саме Земовіт у 1411 році надав Буську Магдебурзьке право: городяни отримали право ловити рибу неводами у річках Буг і Полтва. Крім того, приїжджі купці мусили торгувати саме у місті, що неабияк сприяло наповненню міської скарбниці. Напої варити дозволяли лише в діаметрі за милю від міста. Проте українці Буська у ті часи не мали права брати участі у міській раді міста. Щойно спадкоємець Земовіта дозволив українським городянам рубати дерева у навколишніх лісах.

За королівських часів у Буську з’явилося чимало переселенців з тодішньої Волощини, а теперішньої Молдови. Їх нащадків нині можна впізнати за прізвищем Волошин.

Повертаючись до походження назви міста, варто додати, що  у давніші часи місто називалося не Буськ, а Бужеськ та Бужськ. Тому можна говорити про те, що місто назвали на честь річки Буг, тобто “поселення на Бузі”.

Та славне місто не лише легендами та володарями, а насамперед людьми, котрі мешкали у ньому та творили історію не рідного міста, а й усієї України. Саме у Буську на місцевій папірні видрукували у XVI столітті Острозьку Біблію та “Апостол” Івана Федорова.
А ще у Буську народилися перший президент ЗУНР Євген Петрушевич, мистецтвознавець Іларіон Свінціцький, відомі артистки сестри Байко.

Старовинні принади Буська

Найдавніша перлина Буська – дерев’яна церква Святого Онуфрія, зведена поміж валами давнього замку, на місці городища. На одному з її одвірків був напис “Року Божія 1645. Григорій маляр сницер сам”. Вважають, що цей напис зник під час реставрації храму, яка відбулася 1905 року. Деякі дослідники вважають, що церкву звели у 1680 році. Та найцікавіше місце біля церкви – оригінальна старовинна каплиця з 1864 року. Її спорудили  у дуплі тисячолітнього дуба, обхват якого становив 6 метрів! Стінки каплички нині скріплені металевим обручем.

Ще одна дерев’яна церква у Буську – святої Параскеви, зведена у 1708 році. Її кілька разів перебудовували та реставрували. Востаннє – у 1983 році за проектом архітекторів І. Могитича та В. Швеця храм Святої Параскеви у Буську відреставрували до первісного вигляду. Тобто вона знову стала двозрубною та одноверхою. У минулі століття при церкві Святої Параскеви існувало братство, яке мало свою школу та лікарню. На початку минулого століття тут парохом був отець Омелян Петрушевич, батько майбутнього президента ЗУНР – Євгена Петрушевича.

І безперечно ще одна цікава місцина у Буську – це палац графа Бадені. Хоча споруджував його далекого 1810 року Войцех Мійєр.  Згодом кілька родин Мійєрів володіли палацом. Як спадок він дістався синам Цецилії Мійєр. Один з них – Казимир Бадені – жив у палаці та впорядковував його. Це той самий Казимир Бадені,  намісник Галичини та прем’єр-міністр Австро-Угорщини, котрий на своїй посаді зробив усе можливе, аби у 1895 році Іван Франко не дістав посади доцента української літератури у Львівському університеті. Політичні справи на якийсь час відірвали намісника Галичини від впорядкування його маєтку у Буську: до приватних господарських справ тут він повернувся щойно наприкінці життя. Аж до приходу радянської влади нащадки Казимира Бадені володіли палацом у Буську. У міжвоєнні роки, щоправда, вивезли з нього цінні малюнки. Згодом, аж до 1939-го палац у Буську був літньою резиденцією родини Бадені. Палац, збудований у стилі класицизму, з пишним декором інтер’єру, з 1953-го до 2005 року був місцем розташування військових.

Ірина вороняк