У період масового безробіття наші співвітчизники знову вирушають на збір ягід за кордон. Чи справді там можна заробити – з’ясовувала наш кореспондент

Спали на ящиках, їли хліб зі смальцем

Минулого літа моя колега їздила у Польщу на збір малини. Незадовго перед кризою взяли з чоловіком доларовий кредит на спорудження будинку. Далі щось розказувати – зайве. “Настав момент, коли наших зарплат на сплату цього кредиту стало катастрофічно бракувати, а ще ж і жити за щось треба,  – розповідає Марія. – От я й вирішила поїхати на сезонні заробітки. Чула від знайомих, що можна  непогано заробити на полуницях чи малині у Польщі. Знайшла жінку, яка формувала бригаду, взяла відпустку – і до Польщі. Перед тим ще треба було відкрити візу, тож особисто повезла документи у консульство. Пригадую, що співробітниця, яка приймала документи, дуже уважно їх вивчала (там же вказано місце роботи), потім подивилася на мене зі співчуттям і видала: “Ну, кеди юж пані редакторка єдзє, то в Українє юж конєц свєта настав” .

– У селі біля Ополя-Лю­бельського нас, кількох жінок, поселили у старій хаті, де за ліжка служили ящики, вкриті матрацами, – продовжує колега. – Перший раз нас погодували досить непогано, на другий день на сніданок отримали по пакетику чаю, хліб із ковбасою, огірки  і помідори. І так було щодня. Правда, через два дні пакетики  господиня відмінила, стала подавати готовий чай, бо так їй  було вигідніше. Попри це, такий сніданок вважався королівським, бо наші знайомі, які працювали і мешкали в іншого господаря, тричі на день їли хліб зі смальцем. Щоб мати уже повну картину про харчування, додам: в обід нам видавали лише одну страву: або перше, або друге, увечері – знову чай, хліб-ковбаса і зелень. Лише один раз нам подали шинку – дев’ять шматочків на п’ять осіб… Такій розкоші у прямому значенні цього слова було пояснення: дівчата сказали господині, що у бригаді є журналіст і розкаже про все і в Україні, і польським колегам.

На малинник заробітчан щоранку возили трактором. За словами Марії, це нагадувало українські колгоспні будні минулого століття. Дівчата ще й хустини так пов’язували на голови, як колгоспниці. Господарі були досить молоді: більшості заробітчанок у діти годилися. “Мені випало самій йти рядочком кущиків малини і збирати ягоди, а всі інші ставали по двоє: так зручніше. За якийсь час на полі появилася господиня: оглядала, чи ми ретельно визбируємо ягоди. Знайшла після мене кілька малинок і показала мені з докором. Через годину я отримала ще одне зауваження, потім ще – уже в досить гнівній формі. Хотілося плакати, але стримала сльози. От тоді й котрась з наших дівчат заступилася за мене й сказала тій пані, де я працюю. Дала мені спокій” .

Минулий рік був неврожайним для малини, та й малинник у цих господарів був уже старий. Заробітчани особливо не напружувались, бо і так не було що збирати. У поле виїжджали  близько десятої ранку. Дуже швидко зрозуміли, що багато тут не зароблять, хотіли поміняти господарів, але ж… “Першого ж дня, як тільки ми приїхали, господар попросив наші паспорти. Казав, що мусить зареєструвати нас у ґміні (місцевій сільській раді), бо інакше матиме проблеми з поліцією, і ми також. Обіцяв наступного дня віддати, – продовжує розповідь Марія. – Але ніхто нам паспортів не віддав. Це робилося для того, аби ми не перейшли до інших господарів, де було більше роботи. Мусили сидіти і чекати, поки в нашого Янека достигне малина. Час від часу давав нам іншу роботу: виполоти траву чи прочистити від заростей інший малинник. Господиня усі роботи ретельно записувала… Пропрацювавши так два тижні, я зрозуміла, що мої заробітчанські ілюзії розвіюються. Вирішила повертатися додому. Пояснила господарям, що мушу йти на роботу, й ті мене з легким серцем відпустили. А от інших заробітчан  відпускати не хотіли, через що між ними та господарями стали зчинятися сварки… Я заробила 186 євро. Коли відмінусувала видатки подорожі: візу, страховку, дорогу, то заледве вийшло “чистими”  сто євро. Планувала ж заробити 800-900 євро, бо чула, що у попередні роки так заробляли у Польщі на ягодах. Більше на заробітки не поїду.

До Швеції на чорницю

Інший знайомий два роки тому їздив на заробітки до Швеції – збирати чорницю. Довідався, що за сезон там можна заробити дві-три тисячі євро. “Туди краще їхати групою 5-6 осіб і своїм бусиком, – розповідає Степан. – Так ми й зробили. Знайшли людей, які організували нам запрошення, оформили фінські візи (без особистої присутності у консульстві), і на початку липня ми поїхали: через Білорусь, Росію, Фінляндію. Потрапили у невеличке містечко за тисячу двісті кілометрів від Стокгольма – майже під Полярне коло. Оскільки запрошення нам зробив російський жид, який тепер мешкає у Швеції, то були нюанси. Він купив у тому містечку будинок спеціально для заробітчан, й ми мали жити тільки у нього – за 5,5 євро на добу. Також мав свій пункт збору чорниці, до якого ми були прив’язані. Закупівельна ціна там була на пів’євро менша, ніж на сусідніх пунктах. В усьому іншому ми були вільні” .

Заробітчани отримували платню за зібраний  урожай – кожен за своє. Працювали важко. Чорниця росте на схилах гір, майже на скелях, по чотири-п’ять разів на день там падає дощ, тож щодня мусили бути у гумових чоботах, у спецівках, дощовиках …

“Кожного дня ми виїжджали бусиком у гори. Першого ж дня  купили собі спеціальні скребки для збору чорниць, бо руками б нічого не назбирали. – продовжує розповідь Степан. – У сусідній Фінляндії є єдиний у світі завод, який переробляє цю чорницю на фарбу: виготовляє натуральний барвник, що експортується до США і використовується для фарбування натуральних тканин. Найперше – джинсу. Також  чорниця переробляється на джеми. Нам не пощастило, бо цей рік був неврожайним. Доводилось багато  їздити бусиком по горах і шукати чорницю. Бувало, тратили на ці пошуки по півдня. Заледве назбирували по 14 – 20 ящиків ягід на день, бувало й менше, а в попередні роки заробітчани назбирували по 70 ящиків, заробляли по 100 - 120 євро на день. Ми ж заледве витягували 30 – 40 євро” .

За словами львів’янина, українських і польських заробітчан, які ще раніше проторували туди дорогу, у Скандинавії трактують як цивілізованих людей. Вони приїжджають своїм транспортом, самі шукають схили гір, самі здають зібраний  урожай, а от кілька  років тому на заробітки до Швеції та Фінляндії стали приїжджати тайці – ще дешевша робоча сила. “Їх там було видимо-невидимо, – каже Степан. –  Обліплять ту гору, як мурашки, зверху чорницю пощипають і йдуть далі. Нас їде у бусику п’ять-шість чоловік, а їх – зо два десятки. Аж з вікон вилазять. Їх привозять до Скандинавії організовано – цілими бригадами, для усіх закуповують квитки, організовано селять, організовано вивозять в ліс – як піонерів. Й зібраний урожай вони здають у спільний котел. Наприкінці отримують по триста євро – байково велику суму для цієї країни. Усе інше забирають організатори. На їх фоні ми справді чулися  добре. Поки не підрахували своїх заробітків. Відмінусувавши усі видатки – 450 євро за послуги, 300 євро за дорогу, по 5,5 євро за кожен день побуту, я виявив, що заробив… трохи більше ста євро.

“Олені ходять по дорозі, як пси”

Степан каже, що більше на такі заробітки не поїде, але не шкодує, що побував у такій цікавій країні. “Шведи живуть із блаженним спокоєм! Кажуть, що будують соціалізм з елементами капіталізму, як-от право на приватну власність. Вони мають найкращу у світі систему соціального захисту, підтримку в усьому від держави. Підприємці, які зайняті в сільському господарстві, отримують пальне наполовину дешевше. Але, не дай Боже, хтось би залив його у приватний автомобіль! Тоді –  прощай, пільго! Там ніхто нічого не краде. Сільські подвір’я – без огорож, біля будинків припарковані велосипеди – ніхто чужого не бере. Одного разу наші знайомі – чоловік із дружиною – забули біля супермаркета сумку, де було дві з половиною тисячі євро. Виявили це лише вдома. Повернулися за якийсь час – сумка лежала на місці. А от уже наші хлопці і поляки нагадали шведам, що таке крадіжки. Тепер поліція ставиться до наших людей з підозрою”. А ще Степан із захопленням розповідав про тамтешню природу, про те, що там “на кожного шведа – по два озера” , що “олені ходять по дорогах, як пси” .

Хто все-таки наважиться їхати на збір ягід до Скандинавії, заробітчанин “з досвідом”  радить добиратися туди через Польщу: до Гданська –  і на пором. Шенген-візу оформляти через польське  консульство – так дешевше, і бажано без посередників. Їхати тільки з надійними друзями, бажано, щоб у групі була людина, яка вже  хоч раз бувала у цих місцях. І на великі заробітки сподіватись не варто. У зв’язку з кризою ще торік там наполовину знизили закупівельні ціни на ягоди. Після того, як схили тих гір зчесали тайці, там уже нічого збирати. З кожним роком урожай все менший. Зараз екологи забили тривогу. Кажуть: треба ягоди збирати через рік – щоб схили відновлювались. Отож, варто добре подумати. Степан на кінець нашої розмови пригадав слова Лесі Українки про те, що в ріднім краї і дим солодший. Каже: тепер йому ще більше смакує окраєць чорного хліба. Навіть без масла – зі смальцем.