Такими словами було закінчено попередній розділ цих нотаток. Знайти Співця, який зумів би, як спалах блискавки, пронизати той морок тугий печалі, що спав на Русь після фатального Ігоревого походу. Освітити і одночасно розрядити напруження між стольним, мудро-державним Києвом, переможцем у битвах з “ поганими“, і сіверсько-черніговським Ольговим “хоробрим гніздом “ – хоробрим, мужнім, відважним, буйним, але нерозважним. Отож, з одного боку, Осуд, з другого – Вина: “екстремися стрічають”, як сказав поет. І раптом, як після тріскучих жорстких громів – теплий шум рясного дощу: – “гармонія любови” примиряє естреми – Ігор втікає з полону. Осуд з радості тепліє, обертається на сердечні батьківські докори, Вина скрашується визнанням її воїнської доблесті і співчуттям, стражданням яких їй, Вині, випало зазнати. Ось вони, винуватці, що з “буєсті” загнались в половецький степ, спочивають після першого тріумфу.

Дрємлєть в полі
Ольгово хороброє гніздо.
Далєче залєтіло!
Не било оно обиді
порождено,
Ні соколу,
Ні кречету,
Ні тебі, чорний ворон ,
Поганий оловчине!

Яка картина, який епічний розмах! І яке зворушення – як у батьківському серці, коли він дивиться на сплячого сина, на суворому лиці якого у сні проступають ніжні дитинні риси. І водночас із зворушенням – захоплення поривом мужньої юності, її дерзанням, її зухвалим викликом небезпеці! Як жаль, що наші художники цього не бачать! Адже який ноктюрн! Місячне сяйво поблискує на списах, на броні, то тут, то там покотом сплять воїни, дотліває жар у пригаслих ватрах, оддалік бовваніють в імлі постаті варти і коні… Якби, не дай Боже, з усієї поеми до нас дійшли лише ці сім рядків, і то вони вважались би шедевром поезії. А таких у “Слові” що не рядок, що не строфа – шедевр.

Отже, Співець знайшовся. Знайшлась людина, яку переповнив по вінця біль за Руську землю – біль за те, чому одні, мужні і доблесні, такі нерозсудливі; біль за тих, хто мудрий, розсудливий, але до них не прислухаються;
біль за тих , хто могутній, “многовоїй”, але зайнятий собою і не спішить стати “за землю Руськую”.

Дослідники звертають увагу, з яким психологічним чуттям, з яким дипломатичним хистом, з яким тактом рицарського кодексу честі Співець вибудовує ансамбль дійових осіб поеми. Ось Ігор і Всеволод: своїм “буйством“ вони накликали на Руську землю лихоліття – нові навали половців. Але в сприйнятті читача – це перш за все мужні доблесні рицарі. Вони по-братерськи раді зуcтрітися у спільному поході. Вони зневажають знамення. Вони захоплені своїми воїнами (“свідомі кметі”!), Вони мужньо ведуть їх вперед крізь ніч і моторошні голоси природи – “ О земле Руськая, уже за шелом’янєм єси!” А скільки захоплення в описі битв – і тої першої, переможної, коли

с заранія в п’яток
потопташа погания полки
половецькия
і рассушась стрілами по полю,
помчаша красния дівки
половецькия,
а с ними злато, і паволока,
і драгия оксамити.

…і тої другої, фатальної, де поразка оспівана так красиво, так поетично, що ні в кого б і уста не розкрились дорікнути чимсь переможеним:

Бишася день,
Бишася другий,
Третьяго дні к полуднію
Падоша стязі Ігореви.
Ту ся брата разлучиста
на брезі бистрої Каяли ,
Ту кровавого вина недоста
Ту храбрії русичі:
свати попоїша,
а самі полегоша
за землю Руськую.

Яка велич поразки! Не поразка – бенкет! Вороги не вороги – свати ! Бо так і було – син Ігоря був заручений з дочкою Кончака. А як прекрасно зображено найтяжче: “ падоша стязі Ігорєви“. Так і бачиш: хитнулись раз, другий, здригнулись і випали із рук підтятих воїв. “Падоша”, а не “похилились Ігореві стяги”, як пропонує анемічний переклад.

Співець, судячи з усього, сам був рицарем і як професіонал, проникливо відчував і своєрідну красу видовища шаленого бою, і понуру величавість поразки. А коли, оговтавшись від того захоплення, йому все таки хотілось “зробити висновки“ і дорікнути “переможеним” за шкідливість їхнього походу і їхньої невдачі, то він тут же переводить мову на минуле і показує згубність такої поведінки на прикладі тодішніх князів… Прямий осуд – ні не осуд, а зворушливе батьківське картання винуватців героїчної авантюри Співець передоручає, за етикетом, Сюзерену, великому і грізному Святославу Київському:

О моя синовця,
Ігорю і Всеволоде!
Рано єста начала
Половецькую землю
Мечі цвілити,
А себі слави іскати.
Но нечесно одолісте,
Нечестно бо кров поганую
проліясте.

Сказати рицарям “нечесно” – дуже дошкульно. Тому тут же йде комплімент їхній “хоробрості” й “буєсті”:
Вою храбрая сердца
в жестоцім
харалузі скована,
А в буєсті закалена
І знову нотка докору:
Се лі створисте
Моєй сребреней сідинє?

Хто ж він, той Співець? – запитуємо себе час від часу услід за вченими. Чи боярин Петро Бориславич, як припускав Борис Рибаков? Чи сам… князь Ігор, як намагався переконати себе й інших Володимир Чівіліхін?.. Чи?.. Але утримаймось поки що від повної тріади і скажімо собі так: відповісти на те питання можна, змінивши трохи саме питання: “Який він, той Співець?” І тоді рядок за рядком відповідь дасть нам його творіння. І в нашому сприйнятті постане такий образ: воїн… рицар… поетична натура… глибоко відчуває природу… галантний… цінить жіночу красу… начитаний і заслуханий… знає історію, знає минуле… знає Русь – свою країну – від Галича до Путивля, від Чернігова до Переяславля, від Києва до Полоцька… тонкий політик – знає, як зарадити половецькому лихоліттю – єднанням всіх князів навколо Києва… патріот – Руcьку землю завжди згадує з розчуленням… добра, гуманна людина – співчуває тим, хто страждає.

Так, творіння завжди характеризує творця, навіть коли він безіменний. Але в “Слові” його присутність відчувається якось напрочуд гостро, безпосередньо ще й тому, що викладене воно не уніфікованим поетичним метром, а в довільній речитативній манері, що дозволяє зберігати найтонші інтонаційні нюанси, котрі, звичайно, нівелюються у віршованому перекладі.

А тепер, коли ми відчули образ Співця зі самої поеми, тепер можемо спробувати сумістити, як в оптиці, той образ з тим, що нам пропонує наука. Маємо на увазі гіпотезу видатного українського мідієвіста Леоніда Махновця, викладену в його дослідженні “Про автора “ Слова о полку Ігоревім“ (Київ, Видавництво при Київському державному університеті, 1989). Приставши на думку інших вчених, що автором “Слова” могла бути лише особа княжого роду (бо тільки князь міг звертатись до князів “брате” і “братіє”), Махновець “перебрав“ усіх, майже чотирьохсот тогочасних князів руських і, користуючись методом виключення, зупинився на постаті Володимира Ярославича Галицького – сина грізного Ярослава Осмомисла, брата Ярославни, шваґра (шурина) Ігоря Святославича, котрий прийняв його, вигнаного батьком з Галича, “з любов’ю і склав йому честь велику”, тоді як четверо інших князів, остерігаючись гніву Осмомисла, відмовили його синові в притулку*.

До речі, Володимир Ярославич перебував у Путивлі в Ігоря в той час, коли Ігор в 1184 році влітку ходив на половців у тому ж складі, в якому наступного року вирушить у той похід, що завершиться створенням “Слова о полку Ігоревім”. Тобто з Ігорем був брат Всеволод, Ігорів синовець Святослав і син Володимир. Цілком можливо , що тоді ходив разом з ними і Володимир Галицький, дихаючи повітрям полинового степу, ночуючи в полі, вслухаючись в брязкіт шабель і мечів, іржання коней і озирнувшись, печалився, як уже далеко за обрієм зосталася Руська земля.
До речі, літописи свідчать, що руські князі часто в ті роки водили зі собою на половців “галицьку поміч” від Осмомисла. Ходив з нею на “поганих “ і “великий грізний Святослав Київський, який 1166 року в Чернігові видав за Володимира Ярославича свою дочку Болеславу.

15 серпня 1185 року в Києві на з’їзді князів у “златоверхім” теремі” Святослава і прозвучало магічно-геніальне “Слово” з його полум’яним закликом: 
Загородіте Полю ворота..
За землю Руськую,
За рани Ігореві,
Буєго Святославича.

Прозвучало з уст Володимира Галицького.

Закінчення – наступної суботи

-----------------------------------------------------
*Ту ж думку про Володимира Галицького, як автора “Слова о полку” одночасно з Махновцем висловив і поет Степан Пушик.

Василь Глинчак