Діялося рівно вісімсот двадцять п’ять років тому – в тисяча сто
вісімдесят п’ятому.
Продовження. Початок – минулої суботи
…Першого травня на дев’ятий день походу полки дійшли до верхів’їв Дінця. Спинились, щоб перепочити, напоїти коней, почекати на решту війська. Було тепле травневе надвечір’я. Ще сліпучо-яскраво світило сонце. І враз воно погасло. Настала тьма. “В солнци, – писав літописець, – учинися аки месяць, из рог его яко огнь жарящь исхождаще и страшно бе человеком видети знамение божие”. “Княже! – сказали бояри – се есть не на добре знамение се!” Князь, охоплений азартом походу, звернувся до воїнів: мовляв, знамення – то Божа тайна, її ніхто не знає, а нам що Бог дасть, те й буде. “И тако рек, перебреде Донець”. Як Рубікон. До фатальної битви на Каялі залишалося десять днів.
“Се моє, а то моє же”. Відчуження
В одній бібліотеці мені розповіли, як пригоду, про плутанину із “Словом” через те, що працівники відділу клали його на різні полиці – хто під рубрику “українська література”, а хто – “російська”. Так що не знайшовши книгу на місці, доводилось здогадуватись, де вона лежить.
Це така ситуація у львівській бібліотеці. Певен, що в більшості бібліотек України такої “плутанини” немає – там “Слово” чітко і твердо закріплене (закріпачене!) за російською полицею.
Якщо так склалося у нас, то уявіть собі, читачу, що робиться в бібліотеках зарубіжних. У яких фондах там зберігається “Слово”?
Звичайно, що у фонді “русистики” там немає фондів “трьох братніх народів”, там панує чітка класифікація за національним принципом. Там ніхто не зважає на пропагандистський фіговий листочок, що “Игореве “Слово” – национальная гордость русских, украинцев и белорусов” (В. Чівіліхін ). Не зважає, бо сама Росія на цьому й не наполягає. “Братство” – це було лише для домашнього вжитку, а на закордон все “братское” – і “Повість временних літ”, і Софія Київська, і “Слово о полку”, і сама блискуча доба Київської Русі – усе автоматично оберталося “исконно русским”.
Доходило до того, що навіть знаменитий “Спотикач” з чубатим запорожцем на етикетці експортувався під брендом “Рашен водка”... Така собі гримасочка інтернаціоналізму по-московськи!
Отож нічого дивного, що у світі геніальна лицарська поема епохи Київської Русі внаслідок потужного впливу Росії у славістичних центрах Європи й Америки видається винятково за шедевр російської літератури. Початок цьому було зроблено ще за царату, коли заперечувалось навіть існування українців як нації. Після революції доклала до того свої руки білогвардійська шовіністична еміграція. І тим же курсом ішов у цьому питанні й Радянський Союз, який не мав нічого проти, коли за рубежем його називали просто “Росією”.
Отож справа з поділом “Слова” не така проста, як би мала бути, коли б усе залежало тільки від нас. “Слово” ділять і без нас, без нашої згоди. Навіть більше – забирають чи, точніше, відбирають його цілком – просто по-рейдерськи, силоміць. Так у радянські часи монополія на вивчення “Слова” була віддана російським ученим. У той час, як в Україні в часи горезвісного Маланчука, який строчив до Москви доноси на “український буржуазний націоналізм”, закрили навіть збірник “Київська старовина”, московські й ленінградські вчені й письменники Рибаков, Ліхачов, Нікітін, Чівіліхін та інші мали повну свободу й державну підтримку в студіях “Слова”. У Росії, зокрема в Трубчевську, ставили пам’ятники героям “Слова”, відкривали музеї, але не в Україні, не в Києві, де “Слово” вперше прозвучало, не в Галичі, де зростала Ярославна, де князював її батько грізний Ярослав Осмомисл, звідки, як вважають, пішов у світ майбутній творець поеми (про це – згодом).
Звичайно, російські вчені зробили для вивчення “Слова” багато. Але в працях їхніх спостерігається своєрідна аберація – ігнорування української стихії, українського духу “Слова”. Ще в суто академічних, призначених для вченого світу виданнях пов’язаність “Слова” з Руссю-Україною не дискутувалась, не замовчувалась. Навіть більше – висувались гіпотези про галицьке авторство поеми (А. Югов), а Д. Ліхачов у “Словаре-справочнике “Слова” навіть подав – нечуване за радянщини! – виклад поглядів українця-емігранта Святослава Гординського на зв’язок “Слова” з поетикою усної народної словесності. Проте то була та ж практика, що й за царату: на широку публіку твердилось, що “не было и нет никакой Украины”, а в історичних атласах Росії та Україна була на всіх таблицях – від 1229 року до часів Петра I.
Отож, не уникнув такого лукавства і академік Ліхачов. У 1984 році у видавництві “Просвещение” вийшла його книга “Слово о полку Ігореве” в серії “Школьная библиотека” – мільйонним тиражем! І що ж з нього довідались мільйони російських восьмикласників про спорідненість “Слова” з Україною? А ось що. Виявляєтьcя, коли вперше вийшло “Слово”, російські вчені не були підготовлені до його розуміння. Зокрема, серед іншого, ними “не были поняты”... связи “Слова” с русской и украинской народной поэзией, не был определен язык, на котором написано “Слово”.
Оце весь контекст, в якому ми, українці, згадані на 35 сторінках авторської передмови і на 70 сторінках його коментарів до поеми. Але якщо перші московські знавці “Слова” не знали, як читати і розуміти те “Слово” і що то за мова, якою воно написане, то за ними були і другі, й треті, які врешті-решт з’ясували, що й до чого. Був українець Михайло Максимович, який першим відчув українську мовну стихію “Слова” і його зв’язок з поетикою народної пісні. Був росіянин Фьодор Буслаєв з статтею “Об эпических выражениях украинской поэзии” (1850 р.). Чому б шановному академіку було не дати у своїй передмові чи коментарях хоч кілька прикладів текстуальної пов’язаності “Слова” з українським фольклором? Хоч би таке зіставлення образу кривавого побоїща:
Чорна земля под копити
Костьми била посіяна,
А кровію поліяна
(“Слово”)
Чорна земля ізорана
І кулями засіяна,
Білим тілом зволочена
І кров’ю сполощена…
(Українська пісня)
Таких зіставлень можна була б навести багато. Але в розділі “Слово” и народная поэзия” Ліхачов про це ні слова! Згадано лише народні плачі й билини і те, що “ его (“Слова” – “Пошта”) художественная система тесно связана с русским народным творчеством”. І як зразок тої “связи”, замість прекрасної у своїм лаконізмі української пісні (“краткость – сестра таланта”), Ліхачов наводить такий приклад з російського фольклору:
Не плугами поле,
не сохами пораспахано,
А распахано поле конскими копытами,
Засеяно поле не всхожими семенами –
Засеяно казячьими головами.
Напевне, це гарна сумовита протяжна пісня, хоча й відчувається в описовості своєрідна вторинність, “римейковість”. Бо коли йдеться про текстуальну і ритмічну спорідненість із “Словом”, то очевидно, що приклад, наведений Буслаєвим з української пісні, більш переконливий. Зрештою, чому б не дати обидва зіставлення з фольклору обох народів? Натомість маємо відверту тенденцію “обойтись без хохлов”. Цілком по-братськи!
А ось Віссаріон Бєлінський – великий російський критик – був про “Слово” абсолютно іншої думки. І хоч за довгі цитати прийнято вибачатися, вважаю, що читачі будуть мені за неї вдячні, бо, окрім дев’ятитомника творів Бєлінського з його винятково важливими думками про органічну спорідненість “Слова” з Руссю і Україною (що, зрештою, одне і те ж), вони, читачі, ознайомитись ніде не зможуть. Отже, цитуємо: “Это произведение явно современное воспетому в нем событию и носит на себе отпечаток поэтичного и человечного духа южной Руси, еще не знавшей варварского ярма татарщины, чуждо й грубости и дикости Северной Руси. В “Слове” еще заметно влияние языческого быта; изложение его более историческо-поэтическое, чем сказочное; не отличаясь особенно стройностью в повествовании, оно отличается благородством тона и языка. “Слово о полку Игореве “резко отзывается южнорусским происхождением. Есть в языке его что-то мягкое, напоминающее нынешнее малороссийское наречие, особенно изобилие гортанных звуков. Есть что-то теплое, благородное и человечное во взаимных отношениях лиц этой поэмы. В Южной Руси и теперь еще так много человечного и благородного в семейном быте, где отношение полов основаны на любви и женщина пользуется правами своего пола. И все это диаметрально противоположно Северной Руси, где семейные отношения дики и грубы и женщина есть род домашней скотины и где любовь совершенно постороннее дело при браках: сравните быт малорусских мужиков с бытом русских мужиков, мещан, купцов и отчасти и других сословий, и вы убедитесь в справедливости нашего заклюючения о южном происхождении “Слова о полку Игореве”.
Російські дослідники “Слова” воліють не цитувати свого класика. Не став винятком і академік Ліхачов – у мільйоні примірників його видання (“Школьная библиотека”!) про Бєлінського нема і згадки.
Оце, очевидно, і є той зразок ідеального підручника, який хотіли б нав’язати нашій школі новітні борці проти “переписування та фальсифікації історії“?!
То що ж винесли тодішні восьмикласники, а нині сорокалітні російські дяді й тьоті (політики, бізнесмени, журналісти, військові і т. д. з тієї книжки Ліхачова?). А те, що вони будуть “искренне удивлены и возмущены”, дізнавшись, що якісь там українці претендують на “замечательный памятник русской словесности”.
А тому продовжимо, “браття, повість сію”.
Продовження – наступної суботи
Василь Глинчак
