Дарія Зелізна, народна артистка України

Як тільки випадає вільна хвилина, вона приїжджає на околицю Львова до батьківського обійстя. Старенька криниця, калина коло хати, п’янкий запах розквітлого саду – як у дитинстві. Здається, ще хвильку – і на поріг вийде мама, розпитає про сім’ю, роботу, сядуть разом за стіл і погомонять по-родинному, як колись.

Вона відчиняє двері батьківської оселі – а зустрічати її більше нікому. Тільки тоді, коли батьки відходять у кращі світи, розумієш, що вони значили для тебе. “Отче наш” і “Богородице…” перед сімейними іконами з її вуст звучать як дань пам’яті… 

Дарія перебирає пожовклі світлини, гладить мамин светр, зумисне залишений на спомин, – він пахне мамою… 

“Сказалося раз – пам’яталося все життя”

Дитиною Дарія ніколи не капризувала, не ходила з батьками по магазинах у пошуках найдорожчих іграшок. Що купили – тим тішилася, за те була вдячна. Улюблену ляльку в платтячку в цяточки мала до 14 літ. З роками лялька почала розпадатися – Дарія її склеювала і берегла. Подарунок батьків…

Софія та Іван Кошелі жили скромно. На вулиці Ужгородській мали манюсіньку кімнатку з кухнею без вікон і вигод. Іван асфальтував дороги, Софія працювала на комбінаті робітницею. Дарія – виплекана дитина. Мама народила її у 30 літ. Лікарі застерігали: можливо, дітей Софія більше не матиме. Коли донька з’явилася на світ, батьки натішитися не могли. Всю свою любов і душу вклали в дитину.

– З татом я любила годувати голубів біля Львівської опери, – актриса гортає старенький родинний альбом і показує світлини. – Моє довге чорне хвилясте волосся мама прикрашала квіткою, і сусіди жартома називали мене циганською дитиною. Батьки – то  святе, кожне їхнє слово – закон. Якщо тато сказав “не можна”, значить – не можна. Двічі не повторював. Не сварив і не лупцював. Умів так себе поставити, що я розуміла з першого разу. Мене ніхто не повчав, що треба поважати старших, вітатися зі сусідами. Сказалося раз – пам’яталося все життя.

Донька тішила батьків добрими оцінками. Та всяке бувало. Отримає “п’ятірку” – додому летить, мов на крилах. А “двійку” часом схопить – портфель по землі волочить і відразу спати лягає, мовляв, голова болить. Бо як пояснити татові? Це ж страшно. Коли він йшов на батьківські збори, цікавився: “Як справи у школі, доню? Кажи правду, аби я, не дай Боже, не червонів”. Поки тато три години сидів на зборах – Дарія ТАКЕ пережила. Провини за собою не відчувала – а все одно лячно.

…Невеличка хатина на околиці Львова, в яку сім’я Кошелів переїхала згодом, після квартири-“кавалерки” здавалася Дарії палацом. Був свій сад, город, господарка. Подружжя Софія та Іван Кошелі тяжко працювали. Невелике помешкання жінка облаштувала зі смаком. Кухня рясніла вишиванками. Непорозуміння між собою батьки вирішували дуже спокійно, без доньки. Вважали: де розмови між дорослими, там дітям – зась.

– Батьки тримали дисципліну, – пригадує Дарія Іванівна. – Казали: “О дев’ятій вечора маєш бути вдома”. Один раз я спізнилася на п’ять хвилин – дістала ременем. Наступного дня з’явилася на порозі за п’ять хвилин до призначеного часу. Навчалася у 87-й середній школі. Відвідувала гуртки лялькового театру і німецької мови, хор, плавання, гімнастику, брала участь в олімпіадах з історії, української мови. Всюди встигала, всім цікавилася. Шкільні роки згадую як світлі, безтурботні.

Після закінчення теат­ральної студії  Дарія вийшла на заньківчанську сцену. Не було жодних гастролей, щоб батько не навідав доньку. У Казахстан, Білорусь або Росію Іван Кошель привозив доньці полуниці з власного городу, троянди з рідного саду і величезний сирник, випечений мамою... Актори дивувалися: “Який ще батько поїде за тисячі кілометрів, аби доньці привезти гостинці?!”.

“Я до Вас босоніж прийду…”

У 1999-му в двері родини постукала біда. Софія Кошель захворіла на рак крові. У палаті, крім неї, було ще три жінки. “Незручно одній їсти, – казала вона Дарії. – Мусимо їх нагодувати. Бо до тих жінок діти не приїжджають”.

Дарія тоді вже була заміжня за Ігорем Зелізним. Чоловік пакував у сумки чотири котлети, стільки ж помідорів, огірків, цукерок,  словом, що було вдома. Комусь – рушник потрібен, комусь – чиста сорочка. Родина Зелізних нікому ні в чому не відмовляла. Розуміли: жінки приречені... Можливо, це остання радість в їхньому житті?!

– Як нині пам’ятаю, лежала в палаті пані Леся, хвора на рак крові. Дивовижно гарна жінка, невеликого зросту, з білявим волоссям і величезними волошковими очима. Їй відняло ноги. Я принесла в палату невеликий телевізор, пообіцяла відеозапис вистави. Намагалася зняти жінкам стрес. Я не давала їм можливості думати і говорити про хворобу. І от пані Леся каже: “Коли одужаю, запрошу вас до себе в Карпати”. А я стою, і в мене підкошуються ноги, бо розумію, що… – Дарія Іванівна на мить вмовкає. Гарячий клубок стискає їй горло і не дає говорити. – “Пані Лесю, – кажу, – коли одужаєте, я до Вас босоніж прийду”. Досі не можу забути цю жінку. Тоді я була втомлена боротьбою за життя матері. Ліки діставала аж у Києві. Зранку їхала в столицю – увечері додому, бо завтра була репетиція і вистава. Ми з чоловіком навіть помешкання хотіли продати, щоб витягнути маму з хвороби. Багато допомагав колектив театру – діставали дефіцитні ліки, підтримували морально. Пригадую, актриса Ірина Швайківська прибігла в лікарню і просила лікарів порятувати мою матір. Усім заньківчанам буду вдячна до кінця життя.

…Того дня Дарія Іванівна закутала маму в пухову хустину і пішла грати  виставу Ліни Костенко “Маруся Чурай”. “Попередьте Дарію, що її мама померла”, – мовив хтось. Не встигли... Зелізна зробила крок на сцену. Раптом під час спектаклю почали вибухати лампи, гасло світло. Тільки тепер жінка розуміє: це були знаки зверху. Відіграла виставу – і хутчій у лікарню. У палаті тиша. Хворі жінки заховалися під ковдри. “Тільки не голосіть, – просили лікарі Дарію Іванівну, – бо жінки перелякані”. Вона не плакала. Трималася з усіх сил. “Дай Вам, Боже, здоров’я”, – мовила тихенько. Як нині пам’ятає, після тих слів з-під ковдр поволі почали з’являтися жіночі обличчя...

Живи – наче востаннє

 “Усе буде добре”, – заспокоював доньку батько. Він був прикутий до ліжка. Щодня перед іконою Матері Божої молився за здоров’я усіх, хто допомагав їхній родині: “Дарця за мною доглядає. Все в хаті робить. Дякую Тобі, Боже, що подарував мені новий день, за те, що маю змогу бачити доньку й онуку Христинку”. Він розмовляв з матір’ю на портреті. Це були фантастичні монологи, яких навіть на сцені важко зіграти. Батько думав, що Дарії вдома нема. Вона ж тихенько стояла при вході, слухала батькові монологи і завмирала. Потім скрипіла дверима, аби тато думав, що донька заходить…

Сім’я Зелізних обробляла землю, фотографувала городину, яка зазеленіла, показувала татові: “Отут – у нас грядки, там – картопля посходила”… Дарія боролася за життя батька так само, як і за мамине. Івана Кошеля не стало кілька місяців тому. Актрисі здається – вічність.

– Щовесни до батьківської оселі прилітають шпаки й оселяються у виготовлених нами шпаківнях, – розповідає вона. – Птахи починають співати – й опиняєшся, наче в раю… На жаль, нині ніхто нікого не хоче чути, розуміти, змовчати, стерпіти. Кожен сам за себе. Не можеш людині допомогти – то хоч вислухай. Людині вже від того полегшає. Чим більше любові віддаєш – тим більше очищаєшся внутрішньо. Тепер, коли за плечима життєвий досвід, розумію: треба цінувати кожну мить. Час швидкоплинний, і щодня варто жити, наче востаннє. Роби добро, дякуй за добро, яке люди роблять тобі, – щоб ТАМ, перед Господом, було за що прозвітувати...

– Пишаюся донечкою Христиною, – продовжує Дарія Іванівна. – Вона виросла за кулісами. У чотири роки вперше вийшла на сцену у виставі Ліни Костенко “Маруся Чурай” (Маруся – у дитинстві). Змалку була самостійною. Я щоразу відкривала її для себе. Танцювала у дитячому ансамблі, у молодших класах сама записалася на музику, прекрасно грає на піаніно. Побавитися, погуляти, сходити на морозиво – це з татком. Якщо Христина щось чинила не так, чоловік казав: “Зроби їй зауваження”. Я була строгішою і вимогливішою у вихованні доньки.

Христина Зелізна займається кінним спортом. Працює неонатологом у реанімації новонароджених Львівської міської дитячої клінічної лікарні. Дивиться кожну виставу за участю матері і є найстрогішим та найоб’єктивнішим її рецензентом.

…Дарія та Ігор Зелізні 29 літ у шлюбі. Актриса вважає: жінка повинна вміти зрозуміти, вибачити, стерпіти – але в межах розумного... Зараз шлюб для багатьох молодих – шоу, дань моді. Вона ж ставиться до цього серйозно, бо присягнула перед Всевишнім. “Я мушу бути сильною!” – каже собі у хвилини слабкості. І налаштовується на роботу. Сцена допомагає забутися...

– Нині для більшості дітей батьки – не авторитет, – розмірковує актриса. – Часом у маршрутці молодики сидять у навушниках, музику слухають, а бабусі із сумками поруч стоять. В автобусі я була свідком розмови двох подруг: “Моя стара обнагліла. Цього місяця вислала з Італії лише сто євро”. “Стара” – це мама, яка гарує на заробітках, аби донька ні в чому не була обділена. Матері не бачать, чим займаються їхні чада, надсилають їм гроші, платять за навчання. А вони цього не цінують, не відчувають відповідальності. Кажуть, що діти мають бути сучасними. Так, але ж у всьому має бути межа...

Розмовляла

Валентина Шурин