Від  Ронсево до Каяли

О  Франціє!
Яка безлюдна
ти лишаєшся!
(Плач Шарлеманя
над полеглим  Роландом)                      

О моя синовця,
Ігорю і Всеволоде!..
Се лі створисте моєй
сребренєй седінє?
(Сум Святослава
на вість про битву на Каялі)

Продовження.
Початок – у числах 50, 52

“Слово о полку Игореве” – это русское и только русское произведение”, – повчав майбутніх письменників, студентів Літературного інституту ім. Горького професор С. Шамбінаго.

“Как вы полагаете… какие чисто русские, не повторимые ни в каком другом произведении на Западе или Востоке мотивы можна проследить в строках поэмы?”* – риторично допитувався він.

Та ж до наївності маніакальна переконаність в російській неповторності, “бесподобности” (“умом Россию не понять”) морочила й інших дослідників “Слова”.
“Слово” не имеет жанровых стилистических, художественных аналогов в мировой письменной культуре… Сопоставить это произведение не с чем. И попытки его сравнения с “Песнею о Роланде”, “Песнею о Нибелунгах”… выглядят несколько  искусственно”.*

Так вважав В.Чівіліхін, який свого часу намагався довести, що автор “Слова” – сам Ігор, хоча в поемі в сердечному тоні йдеться про Володимира Глібовича Переяславського (“…а Володимир под ранами, туга і тоска сину Глібову”) – а цей Володимир і Ігор були запеклі недруги й суперники, зокрема грабували волості один одного.

Так ось, Чівіліхін вважав, що “Слово” порівнювати чи зіставляти ні з чим. Насправді ж зіставлення тут не тільки можливе, але, як побачимо, дозволить відкрити в “Слові” такі грані й аспекти, яких у минулому в нас в атмосфері протистояння Заходу воліли не помічати. Насамперед те, що “Слово” – це органічний витвір загальноєвропейського культурного простору середньовіччя; при всій своїй своєрідності – це типова рицарська воїнська повість, або, з поправкою на слов’янську поетичність – поема.

У сприйнятті українця й росіянина рицарство – це  щось таке, що дійшло до меж Східної Європи і спинилось. Це хрестоносці, яких громив король Данило, і начебто – Олександр Невський. Ну а далі на захід тягнувся більш  позитивний світ романтичного рицарства з замками і турнірами, трубадурами і жонглерами, посвяченнями в рицарі й дамами серця, соколиними полюваннями і дивовижною модою на взуття з довжелезними носиками. Всього цього, здається, у нас і не було – замків, трубадурів, турнірів. Зрідка де-не-де в літописі проскочить, що король польcький принагідно, бувши на Русі, “оперезав” (тобто посвятив у рицарі) когось з русинів або що просьба якогось “уноші”-князя на згоду їздити по котрусь сторону стремена патрона посвідчить, що прохач дещо тямив у рицарській куртуазії…

Якби там не було, при всій недорозвиненості інституту рицарства в Русі (або його нерозкритості істориками) “Слово о полку” – річ наскрізь рицарська.

Спробуємо, крім іншого, показати це, власне, на зіставленні його з таким класичним твором рицарської літератури, як прекрасна “Пісня про  Роланда” –  першим за часом шедевром французької літератури.

Вважається, що вона постала між 1050 і 1150 роком, однак стосувалась подій далекого трьохсотлітнього минулого – епохи імператора Карла Великого – Шарлеманя. Отож відзначимо те спільне, що єднає ці два твори.

Перше – це тема: військовий похід і нищівна поразка. У “Пісні” –  розгром ар’єргарду королівського війська в піренейській ущелині  Ронсево і загибель Роланда – воєначальника і небожа Карла Великого. У “Слові”, як знаємо – те  саме – поразка і полон руських князів на Каялі в полі половецькому. Друге – рицарська зневага небезпеки: Ігор нехтує застережливим знаменням, а Роланд при очевидній перевазі ворогів відмовляється кликати Карла на підмогу – сурмити в ріг.

Третє – як вияв воїнської доблесті, відданість полководця своєму війську. За словами Ганелона, Карл такий, що “ воліє вмерти, аніж лицарів своїх покинути”. Ігор так само запевняє: “З вами, русичі, хочу главу свою приложити”… Четверте – загострене почуття особистої відваги і честі. Роланд: “ Волію радше смерть, аніж безчестя”, Ігор: “Луче ж потяту биті, нєжє полонєну биті”. П’яте –  чисто “професійна” увага до спорядження війська – свого й чужого, особливо зброї – її походження, призначення, якості тощо.

У “Пісні”:

Погани надягають
сарацинськії кольчуги,
Що переважно
аж потрійні
мають підклади,
Прив’язують
свої шоломи
дуже добрі з Сарагоси,
Мечі із сталі
припинаючи сієнської.
Щити в них гарні,
а списи з Валенсії,
І білі, сині та червонії
прапорці.  

У “Слові” не менш різноманітний арсенал: “латинські шоломи”, “ляцькії сулиці і списи”, “шоломи оварськії”, “мечі булатнії”, “саблі калениї”, “луки напряжені, тули отворені”. А “харалужні копія” – то “каролінгські”, тобто французькі списи, як вважає дехто з істориків.  
Шосте – зловісне передчуття автором-оповідачем ворожої небезпеки. У “Пісні” Олівієр доповідає Роландові:

“Із сторони Еспанії,
я чую рев і галас.
Бачу кольчуг
блискучих повно,
сяючих шоломів.
Ці завдадуть
французам нашим
великого лиха”.

У “Слові” подібна картина, але незмірно краща, бо… страшніша:
“…земля дуднить,
ріки мутно текуть
поросі поля
прикривають,
стязі глаголють:
половці ідуть от Дона,
і от моря,
і  от всіх стран Руськия 
полки оступиша.
Діти бісові кликом
поля прегородиша,
а храбрия русичі
преградиша
черленими щити!”   

Прикладів таких паралелей між ”Словом” і ”Піснею про Роланда” можна навести значно більше – це й описи битви, й уболівання над її трагічним кінцем, що від людей передається природі (у Франції – бурі і землетруси, на Русі – “ничить трава жалощами, а древо з тугою к землі приклонилось…”). Це і віщі сни обох сюзеренів – Святослава і Карла – опечалених нерозважною відвагою своїх  “синовців”. Є в “Пісні” і відповідник до ганьби полону – пересідання рицаря із “сідла злата в сідло “кощіеєве”, є й “вилинялі соколи” і багато інших спільних понять і реалій рицарського буття. Є, звісно, в “Пісні” і мотив прекрасної дами: одна голосить розпачливо на вежі Сарагоси на вид свого подоланого мужа, а друга – наречена Роланда вмирає на вість про смерть свого обранця…

І все ж таки в  цій темі галантні французи змушені нам  поступитись: нічого рівного образу Ярославни, відданої княжої дружини, ні в “Пісні про Роланда”, ні в інших епосах нема! До речі, з цим образом теж пов’язана одна цікава подробиця тогочасної рицарської  культури, а саме деталь жіночого вбрання. Як переконливо довів Леонід Махновець, Ярославнин “ бебрян рукав” ніякий не бобровий, а шовковий! І за тодішньою модою, він пришнуровувався до передпліччя, так, що ним при бажанні можна було і втерти рани, і  обдарувати ним рицаря, котрий, пишаючись, міг підняти його, як стяг, на списі. І ще одне “до речі”: Ярославна – то наша краянка, дочка Ярослава Осмомисла із княжого Галича – Крилоса. Будьмо горді!                               

І на закінчення цього розгорнутого зіставлення двох епосів – українського і французького – те вражаюче, що їх єднає і що й до сьогодні є одним з найшляхетніших рицарських чеснот кожної людини – це почуття синівської любові до батьківщини. У “Пісні про Роланда” її ім’я майже завжди супроводиться епітетом – “солодка Франціє”. У “Слові” епітета немає, але зате, яка сердечна чується туга прощання з нею: “О земле Руська, уже за шеломянєм єси!”

-----------------------------------------------------
*В. Осокин. Ожившая статуя. –
М., 1984. – С. 22
*В.Чивилихин. Пам'ять. –
М., 1985. – С. 52
Цитати з “ Пісні про Роланда”
подані в дослівному  перекладі
Б. І. Лончини.
Графічні роботи – Петро Андрусів, Сергій Якутович (Роланд)