Релігієзнавець Андрій Юраш про мету та можливі наслідки собору

-  Що на Вашу думку стало особливістю Архієрейського собору 2008?

-  Особливістю собору було те, що він не випадково був проведений за один місяць до планованих урочистостей у Києві з нагоди 1020 хрещення Київської Русі. Основною темою було обрано єдність церкви. Звичайно, для більш дипломатичного представлення, проблема єдності розглядалася не тільки в Українському контексті, а і в сенсі Молдови, зарубіжної російської церкви, проблеми в Естонії тощо. Але ні для кого не було секретом, що всі ці теми були тільки фоновими щодо української проблематики.

            Останні кілька років, особливо після помаранчевої революції в Україні, серед значної частини духовенства, особливо молодої генерації УПЦ (МП), почалася поступова тенденція до переосмислення статусу церкви, місії церкви в українському суспільстві. Тобто ця група молодих священнослужителів і єпископів почала  реалістичніше дивитися на становище церкви в Україні і робити перші реальні кроки в напрямі не тільки до українізації ідеології, але і навіть в плані теоретичної постановки питання про зміну канонічного статусу, себто, - принаймні, отримання канонічної автономії і теоретичне обговорення можливої автокефалії. І ці кроки не могли не бути поміченими в Москві. Найбільшим виразом, і уже першими практичними кроками до реалізації цієї нової стратегії всередині УПЦ стало рішення Архієрейського собору УПЦ в грудні минулого року, де було прийнято кілька рішень в напрямі просування проукраїнської позиції цієї церкви. І власне після цього українського Архієрейського собору РПЦ приймає рішення про проведення загальноцерковного Архієрейського собору, щоб обговорити все те, що відбувається в Україні, і, звичайно, щоб ще раз неформально і формально застерегти український єпископат від будь-яких кроків до унезалежнення. І власне оця двоїстість, яка раніше могла бути лише теоретичною, в рамках Архієрейського собору Московського патріархату повністю проявилася. Я маю на увазі, з одного боку, категоричну позицію московського патріарха, його заяви, що ніякого усамостійнення Української Церкви не може бути, ніякого об'єднання з розкольницькими, за його термінологією, угрупування навіть мови не може вестися. Тільки їхнє покаяння і приєднання до Московського патріархату є єдиним шляхом подолання розколу. Але, з іншого боку, з уст предстоятеля УПЦ митрополита Володимира прозвучали вже цілком нові інтонації, нові підходи. Серед таких підходів можна назвати навіть теоретичну постановку питання про, цитую: «можливості удосконалення канонічного статусу УПЦ». Звичайно, він не наполягав і зробив висновок, що на даний час таке „удосконалення", - а слово „удосконалення" - дипломатичний термін, який замінює термін „підвищення", - недоцільне.

            По-друге, митрополит Володимир вперше в церковному середовищі Московського патріархату чітко і відверто говорив про причини існуючого розділення в Українському Православ'ї. Якщо раніше за всіма теоріями Москви це був розкол, причиною якого є суто політичне втручання, і ніяких внутрішніх, глибших причин не було, то власне митрополит Володимир вперше дуже чітко зазначив те, чого церква раніше не визнавала, не хотіла визнавати чи просто не розуміла: що цей розкол має глибокі цивілізаційні і культуральні корені. Він розповів, що українське суспільство складається з двох частин - переважно прозахідної правобережної України та більш проросійської лівобережної частини держави. І власне ця різниця у ментальних підходах та культуральних баченнях й спричиняє різні лінії церковного розвитку.

Тобто, наголошення на двох зазначених вище моментах однозначно можна сприймати як явище новітнє, які раніше ніколи не було задекларованим. І саме воно свідчить про те, що УПЦ починає проводити, усвідомлювати більш самостійну позицію.

            Значною мірою цьому також сприяє і чисельне збільшення українського єпископату. Протягом останніх кількох років було висвячено півтора десятка нових єпископів переважно з молодшої генерації, які виросли, були виховані в умовах незалежної України і для яких питання зміни канонічного статусу УПЦ в напрямку більшої самостійності є не чимось категорично неможливим, неприйнятним, а навпаки - цілком реальним сценарієм, який може бути в швидшому чи подальшому майбутньому досягнутий. Щоправда, звичайно, що за умов більшої консолідації громади навколо тих ідей, які вже значною мірою поділяє український єпископат.

- Якщо б рано чи пізно УПЦ все ж отримала автокефалію, як би це, на Вашу думку, позначилося на конфесійній ситуації в Україні?

-  Питання автокефалії є дуже складним. Якщо мова піде про надання автокефалії з боку Константинополя,  це, очевидно, викличе дуже негативну реакцію з боку російського православ'я в Москві, а також і в багатьох його прихильників в Україні. Але парадокс полягає а тому, що навіть якщо б Російська православна церква вирішила надати канонічну автокефалію УПЦ (хоча це фантастичний сценарій), знайшлися б і ті в середовищі УПЦ, які виступили б проти. Бо для них єдність з Московським патріархатом є, як дехто жартує, навіть важливіша, ніж єдність з Христом.

            Автокефалія, як митрополит Володимир зазначив в своїй доповіді, - це та форма устрою, яка завжди була притаманна православ'ю. Коли утворюється незалежна держава,  - на цій території виникає незалежна автокефальна церква. Історичні патріархати формувалися ще в IV, V сторіччях. У V-VI ст. виникла Кіпрська автокефальна церква, у IX-X - болгарська, у XIII - сербська. В основі цього процесу півторатисячолітня історія.

            Однак українська автокефалія, мабуть, в жодному випадку не буде прийнята усім церковним загалом. Тому у цьому контексті найбільш доречним видається існування в Україні двох юрисдикцій: визнаної української помісної (автокефальної) церкви і структур, які зараз і в майбутньому прагнуть орієнтуватися виключно на РПЦ.  Тобто прихильники обох цих напрямків повинні співіснувати, реалізувавши своє право на вільний розвиток.

             Багато прихильників єдності з Московським патріархатом виступають під лозунгами проти державного втручання та будь-якого державного сприяння об'єднавчому процесові. Проте жодна автокефалія без участі держави не виникала. Цей процес не може відбутися без часткового чи повного залучення держави. І тому, якщо держава не буде сприяти тій частині суспільства, що зорієнтована на помісність Церкви, тим самим, вона  де-факто визнає, що прагне зберегти теперішній статус канонічного підпорядкування української церкви Московському патріархату.  І таким чином буде порушено права значної частини православних українців (а, як показує соціологія, їх більшість), які хочуть мати автокефальну церкву. Отже, можлива форма існування -  це, з одного боку, визнана автокефальна церква в Україні, яка б об'єднала теперішніх прихильників Київського Патріархату, Української автокефальної церкви та частини, а, очевидно, це буде більша частина УПЦ (МП), а з іншого боку, звичайно, залишилися б структури, що безпосередньо підпорядковувалися б Московському патріархату і далі продовжували б існувати в такому статусі.

-  На Архієрейському соборі було позбавлено сану єпископа Діомида. Це  слід вважати окремим випадком чи, можливо, це є свідченням внутрішньої опозиції до основної лінії політики Московського патріархату?

-  Консерватизм в ідеології та практиці сучасного православ'я і російського зокрема відіграє дуже велику роль. Ми бачили в 90х роках, як під тиском консервативного духовенства фактично від ліберального напрямку розвитку відмовилася Грузинська православна церква. Потім Болгарська церква вийшла з Всесвітньої ради церков. І такі тенденції дуже помітні у російській православній церкві. Тому нічого дивного, що один з єпископів зважився на відвертий спротив, відверте несприйняття офіційної, формально екуменічної настанови церковного керівництва. Але, звичайно, ця ситуація показує внутрішню боротьбу в середовищі російського православ'я.

            Одним з предметів звинувачень єпископа Діомида та його прихильників є те, що уже дуже довгий час не збирається помісний собор РПЦ, на який крім єпископів могли б і мали б прибути представники від кожної єпархії, основних монастирів, представники мирян. І, власне, якщо церква та церковне керівництво може з більшим чи меншим успіхом контролювати настрої єпископату, тобто повністю залежних від священноначалля осіб, то таких самих впливів на мирян і монахів церковні лідери можуть не мати. Це називають однією з причин, чому довгий час Священний Синод  РПЦ не скликає помісного собору для обговорення проблем, які постають перед церквою.

            Немає сумнівів, що єпископ Діомид не єдиний у таких поглядах. Є багато єпископів, які йому співчувають. Але, очевидно, вони не наважуються на такі ж відверті декларації. Фактично, відбувається своєрідний компроміс у теперішній стратегії та політиці Московського патріархату: багато єпископів відверто не критикують формальний і позірний екуменізм чільників РПЦ у відповідь на їхнє толерантне ставлення до багатьох ультраконсервативних тенденцій в ідеологічному чи богослужбовому плані, як наприклад, особливе пошанування царської сім'ї, суперкритичне ставлення до Католицизму чи до новітніх релігійних течій. Хоча з цього приводу не можна не відзначити, що Московська патріархія якщо й не зупинила, то, принаймні, суттєво обмежила свої контакти з іншими церквами. Існує навіть заборона молитися спільно з представниками інших християнських церков. Допускається  лише окрема православна молитва на екуменічних зібраннях, але в рамках тільки православних учасників. Рано чи пізно ці настрої будуть поглиблюватися. Вже організований громадський комітет на підтримку єпископа Діомида. Я думаю, що на його захист виступлять прямо чи непрямо багато представників консервативних кіл монастирського духовенства, окремі парафіяльні священики.

            Однак важливо нагадати, що перший удар по такій ультраконсервативній лінії у середовищі російського православ'я було завдано саме в Україні на грудневому соборі УПЦ. Тоді, коли було звільнено майже двійника, в сенсі консервативних настроїв, єпископа Діомида, колишнього єпископа Хустського і Виноградівського Іполита. І недаремно у всіх своїх звернення до Архієрейського Собору РПЦ прихильники єпископа Діомида і він сам  неодноразово згадували єпископа Іполита, якому було заборонено богослужіння, як один із прикладів гоніння на істинних православних священнослужителів, заборона в їх священнодіянні, створення штучних перешкод заради досягнення екуменічних або якихось ліберальних цінностей. До речі, єпископ Іполит у своїх численних інтерв'ю навіть не вживав термін Україна, а тільки - Малоросія. Проте не слід думати, що єпископи Іполит і Діомид - єдині. Очевидно, вони тільки вершина айсберга. І на їхньому боці багато впливових єпископів в тому числі і в Україні. Не треба забувати і про Одеського митрополита Агатангела, Луганського митрополита Іоаникія, Тернопільського Архієпископа Сергія та про ще кількох єпископів старшої генерації, які, я думаю, будуть співчувати і в той чи інший спосіб підтримуватимуть групи мирян, що виступатимуть, уже відверто, з прихильними демонстраціями щодо цього напрямку православ'я. Отже, церковно-православний консерватизм - це проблема не лише Росії.