Дорога до неба у кожного буває різною. Хтось через ікону і зовнішню атрибутику храму починає бачити невидиме і вірити у Бога живого. Хтось, навпаки, приходить до зовнішнього обряду після тривалого прихованого від сторонніх очей переживання віри у самому собі.

У цих процесах не буває жодного універсалізму за визначенням, бо кожна окрема людська душа наділена властивою тільки їй, цій душі, свободою, а відтак і реалізується тільки в унікальному виборі і відповідальності.

Неможливість класифікувати, систематизувати ці процеси у людських душах чи хоча б спробувати це зробити є очевидною. З іншого боку, такі спроби є навіть забороненим актом.

Проте у церковній традиції такі спроби все ж таки зауважуємо. Церквою (найсильніше це помітно в російському православ'ї) витворюється певний стереотип, візуальний образ людини, "яка спасеться". Це образ максимально слабкої і недосконалої людини, причому не лише внутрішньо, що пояснюється наслідком первинного гріха, але і зовнішньо. Людина із похиленою головою, блідим кольором обличчя, змучена і стражденна. Така собі естетизація слабкості, максимально акцентованої людської недосконалості. Зрештою, як зауважив публіцист Борис Кноре, у публікації "Що сьогодні заважає соціальному служінню Церкви?", надрукованій цього року 25 листопада в журналі "Київська Русь", пересічній людині Церква прощає сьогодні все, крім соціального успіху. Тобто успішність, врода, міцність тіла, впевненість стають чи не найбільшим гріхом. Так ніби шанс на спасіння мають тільки бідні та нещасні. Чомусь пригнічена і похилена людина видається гіднішою спасіння, ніж людина повноцінна...

Водночас, у тому ж російському православ'ї церковна ієрархія демонструє далеко не смиренність - як зовнішню, так і внутрішню. Чого вартує тільки ситуація з дорогим годинником Патріарха Кіріла? Про що свідчить розкіш атрибутики, машин церковних ієрархів? Як, зрештою, їхній потяг до зовнішньої і внутрішньої помпезності узгоджується із внутрішнім співстражданням розіп'ятого Христа, яке мусить переживатися під час кожної Служби? Як це узгоджується із тезою про те, що єпископ є учнем Христа, а отже, апріорі не може приділяти значної уваги багатству. Христос не сповідував бідності і не заперечував багатства як такого, самого по собі, але ніколи не означав його як дорогу до спасіння.

Зрештою, помпезність у словах і зовнішності ми спостерігаємо не тільки у російському православ'ї, а й у Грекокатолицькій церкві та православ'ї українському...

Сам собою акцент на зовнішній атрибутиці храму чи священичого одягу є частково виправданим тільки з огляду на те, що для Бога і справді завжди обиралося все найкраще. Але пошук гарного символу не може скасувати того, що цим символом, зрештою, передбачено.

На думку отця Романа Тереховського, священика храму Пресвятої Євхаристії, схоже трапляється тоді, коли зникає первісна простота у вірі.

- Ця простота у вірі означає, що людина може все життя чинити біду, але в якийсь момент спинитися і повернутися до Бога. І один навернений є ціннішим для Бога, ніж сто праведників. Господь із цього світу нікого не відпускає без напімнення, і то в максимальній простоті. Коли ж це відчуття простоти втрачається, людина, а отже, й суспільство, і Церква, яка складається з людей, починає фарисеїти, викривляючи первісне розуміння віри. І тоді говориться про осягнення Бога, а осягаються насправді земні речі - влада, гроші, слава. Великі людські спокуси, які, проте, теж можуть стати засобом для спасіння людини. Особливо це бачимо у часи, коли Церква перестає бути переслідуваною і осягає певних привілеїв, в тому числі й матеріальних. За словами о. Романа, починаються творитися такі схеми, поза якими церковна шляхетність не сприймається без певних атрибутів, "аксесуарів". І це дуже складний момент. З одного боку, можемо говорити про красу оздоблення, нагрудного хреста, фелона, що справедливо, бо ми для Бога готуємо все найкраще. А з іншого - ці речі є лише елементарним знаряддям, коштовним тільки для земного стану речей.

- Чому в нас справді відсутня естетика красивого, отче?

- Справедливе питання. Адже багатство і краса можуть бути таким же добрим шляхом для спасіння людини, як і бідність. Апостол Павло говорить, що і багатий, і бідний повинен спастися з того, що він має. Але і багатий, і бідний повинні бути убогими, пам'ятаючи, що все це - від Бога.

Багатий повинен розуміти, що він спасається завдяки бідному, а бідний - що спасається, примножуючи статки багатих. Це цікава думка.

Для мене багатство і бідність мають однозначно нульову валентність, якщо ми говоримо про них, як про чинні філософські категорії. Якщо говоримо про них як про засіб спасіння, то вони однозначно позитивні. І якщо ми розглядаємо їх у рамках простого людського використання, то вони мають негативну валентність. Тому це не питання багатства, а його застосування. Початково кожен з нас отримує стільки, скільки потрібно для того, щоб він спасся.