Про подорожі невідомою Україною – Ірина Пустиннікова, мандрівниця та дослідниця з Кам’янця-Подільського

Вона одна з тих, про кого нерідко кажуть - останній романтик. Філолог за фахом, Ірина перетворила свою пристрасть до подорожей невідомими куточками України на професійну діяльність. Її авторський сайт "Замки та храми України" www.castles.com.ua, на якому вона систематизувала усю зібрану інформацію про наші пам'ятки - нині один із найповніших та найпопулярніших краєзнавчих ресурсів України. За її участі вийшло чимало путівників різними регіонами Україною. А фортеці, замки, палаци, храми, садиби, їх руїни чи напівруїни, інколи відомі, а інколи й усіма забуті - в її оповідях та фотографіях набувають другого життя або хоча б шансу на подовження пам'яті.

- У мене дідусь був неймовірним патріотом Кам'янця і часто з садочка вів мене не відразу додому, а через старе місто. А мама в молодості займалася туризмом, тож я дуже любила в дитинстві сидіти біля велетенської торби з путівниками, буклетами, листівками про Україну і сусідні країни і розглядати картинки. До того ж мама брала мене скрізь зі собою - у Крим, Карпати, Львів, Брест та інші місця. І, за маминою розповіддю, вже в чотири роки на всіх екскурсіях я пробиралася у перший ряд і слухала екскурсовода, розкривши рота. Хоча, мабуть, це доволі дивна риса для маленької дитини.

- Зазвичай автобусами. Але не всі області можуть похвалитися такою розвиненою сіткою автобусних маршрутів, як на Львівщині. Тож після 18.00 рух міжміських автобусів різко зменшується, і є великий ризик залишитися в далекому від магістралей селі наодинці з темрявою. Тому вміння вставати рано - необхідна риса українського "безкінного" мандрівника. Другий варіант - автостоп. Власного транспорту не маю. Підняття на трасі руки далося дуже не просто, але таки себе переборола. Подорожую зазвичай сама. На жаль, однодумців у Кам'янці нема, хоча, можливо, погано шукала. Зрештою, я люблю самотність.

- Жодних планів. Навпаки, я обожнюю спонтанність. Приклад: у Бережанах я вперше побувала в грудні 1999 року, а ще восени 1997го купила перший (і, на жаль, останній) том енциклопедії "Українська культура". У книзі була світлина Бережанського замку, якого я ще не бачила. Так от: понад два роки та сторінка була закрита скріпкою - щоб не псувати мені задоволення від власного відкриття. Так, це лише особисте відкриття, але й до Колумба індіанці знали про існування свого континенту. Ми всі відкриваємо щось перш за все саме для себе. У цьому й задоволення від подорожей. Я дуже сумую за дев'яностими: коли було мало фахової і краєзнавчої літератури, а про карти­двокілометрівки в провінційному Кам'янці не можна було й мріяти. Тому часом під час подорожей доля таки приносила подарунки, які запам'ятовувалися на все життя. Скажімо, в улюблені мої Кудринці (замок на кордоні Тернопільщини і Хмельниччини) потрапила геть випадково. Просто сіли і поїхали прокататися - і тут раптом знайшли мальовничі руїни. Те саме було з Висічкою на Борщівщині. Зараз, в епоху кілометрівок, GoogleEarth і тисяч краєзнавчих сайтів в Інтернеті, такі відкриття вже мало реальні - все вже описано, прораховано. Спонтанність юності - приваблива річ, тим паче коли до неї додаються особисті пошуки власної ж Америки...

- Бувають. Наприклад, у Слобідку Шелехівську, що на Хмельниччині. Дуже довго про те місце мріяла. Малесеньке село, 150 жителів і аж два цікаві маєтки. Врахувала все­все, з трьома пересадками дісталася в найближчий від села райцентр. За розкладом, звідти о 12.00 мав йти в село автобус. Скасували. Беру таксі. Приїжджаю, і в мене раптово сідає заряджений зранку акумулятор фотоапарата... Таксист везе назад в райцентр - якраз щоб встигнути взяти квиток на електричку в обл­центр. Довгадовга черга. Доходжу до віконечка, щоб дізнатися, що електричку теж скасували. Йду в інший кінець міста на автовокзал. Найближчий автобус за дві години. Йду на виїзд з міста, голосую. Якось дістаюся до траси. Там мене підбирає розвалюха з двома страшними молодиками. Жахливий мат, харкання і "сємки". На цій розвалюсі я потрапляю в ДТП. Це, певно, чи не найгірша подорож у житті. Отакі вони, краї світу.

- Більшість людей банально не розуміє тих, хто нипає закинутими замками з фотоапаратом через плече, хто шукає забуті храми і завмирає від захоплення, побачивши відображення заходу сонця в плесі ставка. До духовних потреб потрібно ще дорости. Тому, коли вас учергове запитають: "А що ви тут шукаєте? А до кого ви? Навіщо ви фотографуєте? З якої ви організації?", треба просто пам'ятати, що ваша "організація" крута. Це різко звучить, але це реалії мого життя. На фотоапарат жителі сіл і містечок реагують вкрай бурхливо, часом агресивно. Кожен другий чоловік (це справді так!) обов'язково "оригінально" жартує: "Сфотографуйте мене". Це вже так звично, що вже й не реагую. Бували на Буковині спроби побити і мене, і фотоапарат - просто за те, що йшла повз і сфотографувала сільську церкву. Їдеш за культурою - потрапляєш на поля релігійних воєн...

А ще дивує хід міркувань наших селян. Ось вам кілька прикладів. Озаринці, Могилів­Подільський район. За державним реєстром пам'яток там є руїни фортеці. Вісім(!) мешканців довелося запитати, аж поки восьмий підказав до них дорогу. Вже й питання формулювала порізному: "Де у вас замкові руїни?", "Де фортеця?", "А у вас є така вежа поруйнована, як пройти?" тощо. Коли поверталася від руїн, бабця, яку запитувала другою, зупинила і каже: "Чекайте, то, може, вам КРЕПОСТЬ була потрібна? А то ви про руїни фортеці питали, так в нас їх немає, в нас КРЕПОСТЬ є".

Чернятин на Жмеринщині. Шукаємо розкішний неоготичний палац. Запитую селян - знову синонімічний ряд: палац, маєток, садиба. Ведуть до якоїсь хати. Вона продається, отже, це САДИБА. А в палаці в них ТЕХНІКУМ, тому народ не розуміє, що то палац, а не лише технікум. І це дуже сумно.

На щастя, майже в кожному населеному пункті є патріоти, хранителі, люди, віддані рідному селу. І таких зустріти - велика удача. Нещодавно пощастило спілкуватися з двома берегинями села Григорів на Монастирищині (Тернопільщина). Дуже пощастило в селі Збриж на Чемеровеччині: підліток Сашко Чижов і розказав, і показав все цікаве у селі, і очі його горіли таким вогнем, що я дотепер згадую його з повагою і теплотою. А вже в глухому селі на Деражнянщині, у Слобідці Шелехівській, живе просто подвижниця: Марія Іванівна Скорбатюк, котра підтримує життя в музеї Анни Ахматової, збирає перекази і легенди. А старенький дяк Антон Хвуст в Крайниковому Хустського району! Павліна Шимон з села Данилово того ж району, яка власними силами відкрила народний краєзнавчий музей і опікується церквою, шедевром марамороської готики? Без таких людей наша земля вже давно б позбулася пам'яток і пам'яті.

- Почалося все у 2000 році, щойно в Кам'янці з'явився Інтернет. Українського WEBкраєзнавства ще майже не існувало, тому я пішла на форум "Інтернетрі" і залишила оголошення: "Була в 70 українських замках, розкажу, що, де, як". На нього відгукнувся хмельницький дизайнер Валерій Напиткін, який веде сайт "Українська геральдика". Він мені і запропонував: "Якщо ти так багато подорожувала і бачила, то чому б тобі сайт про це не зробити?" Я абсолютно не знала, як робляться сайти, але почала писати тексти і підбирати фотографії. Спочатку сподівалася на допомогу, а потім потроху почала працювати сама на narod.ru, де можна, навіть зовсім не володіючи жодним програмерством, закидувати свої фотографії і тексти на вже готові шаблони сторінок і так от клепати сайт. Тож перші чотири роки ресурс був повільним і досить не професійно зробленим. Але все вдосконалюється. За нормальний дизайн і гостинг щира подяка львівській програмерській конторі "Вебкузня", якою керує фантастично розумна жінка Мар'яна Рожанківська.

- Просиджувала днями, але не в архівах, а просто в міській бібліотеці - до архівів потрібні спеціальні допуски, хто ж мені їх дасть? Зараз в усьому світі йде активний процес оцифрування наукових бібліотек та архівів. Поляки тут вже мають солідні здобутки, тому за бажання і наявності часу дуже багато краєзнавчої інформації можна знайти на їх сайтах у книжках початку ХХ століття. І соромно, що українські архівісти сидять на своїх скарбах собакою на сіні. Приховування інформації у наш час - злочин.

- Вразити витончених знавців світової архітектури Поморянами чи Чорнокозинцями не вдасться. Не тому, що в Україні не було талановитих будівничих. Це вже наслідки нашої історії. Внесок України в світову архітектурну спадщину - наша сакральна архітектура, "козацьке" бароко, дерев'яні карпатські храми, забудова Львова тощо. Є замки світового рівня, але їх небагато. Переважна кількість наших фортець - руїни, які - будьмо реалістами - цікаві або нам, жителям цієї землі, або людям, чиї предки жили тут колись. Тому масовим і популярним серед іноземців цей напрям, я думаю, стати не зможе. Але українцям це має бути цікаво, та й є цікаво, адже внутрішній туризм зростає. Колись, може, це зрозуміють і жителі Підзамочка чи Пньова і перестануть тягнути з фортець каміння собі на клуні і паркани.

- Чернівці. Майже рідне моє місто, найчарівніший обласний центр країни. Люблю старовинні райцентри Тернопільщини - Бучач, Чортків. Буваю там не
одноразово щороку. Кудринці люблю дужедуже: там мимоволі починаю усміхатися, просто так, тому, що гори, ліси, краєвиди, замок над Збручем - там душа заспокоюється. Старосамбірщина - ще один край, куди завжди приїжджаю із задоволенням.

- Повно таких місць і в Україні, і у світі. У світі - та вся Європа і Латинська Америка. У нас - майже вся Східна Україна. Просто туди важче добиратися. Хочеться на Сумщину, Полтавщину, Херсонщину. Колись, може, і виберусь.