Через чужі провини квартири cиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, продають, а діти опиняються на вулиці 

Кажуть, що доросле життя починається тоді, коли дитина закінчує школу. Саме тоді доводиться задуматися про самостійність, незалежність від батьківських фінансів, починається пошук власної опори в житті. Діти з львівської родини Чикутів - Павло, Костянтин та Ірина - дізналися, що таке самостійність, ще навіть не досягнувши повноліття. Нещодавно до редакції газети завітав найстарший брат Павло і розповів сумну історію їхнього життя.

До 2003 року сім'я Чикутів жила, як і сотні інших, зі своїми радощами і тривогами. Вона була незаможною, але поки живий був батько, все якось складалося. Та того року батько Дмитро Копичко несподівано помер (у дітей материне прізвище). Батьки не були офіційно в шлюбі, й діти не були зареєстровані на батька, й не були, як з'ясувалося згодом, прописані у квартирі. Мати після смерті чоловіка не могла сама опікуватися дітьми, її позбавили батьківських прав. Оскільки відстоювати інтереси дітей було нікому, соціальні служби ними не цікавилися, родичі по батьковій лінії після його смерті швиденько оформили спадщину, за деякий час квартиру, де проживали діти, продали. І питання, де житимуть їхні племінники, рідних не цікавило.

З рідної домівки, як розповів Павло, їх на кілька місяців родичі переселили у львівський дитячий притулок, що на Левандівці, а вже звідти перевели у школу­інтернат № 2, де діти жили та навчалися. Закінчивши школу­інтернат, Чикути вступили до Львівського вищого професійного училища № 29, де навчаються на спеціальності кулінарія. Оскільки житла не мали, їм надали гуртожиток.

За ці роки діти самі навчилися заробляти на життя. Вони вже майже здобули фах, тож підпрацьовують у кафе, обслуговують бенкети. Павло розповів, що все необхідне купують самі, бо жодної грошової допомоги ні від держави, ні від рідні не отримують. Та зараз найболючішим для них є питання житла. Взимку діти закінчують училище, тому в гуртожитку вже не зможуть жити, а іншого помешкання немає. Тимчасово, як розповів Павло, зможуть пожити в одному з відпочинкових комплексів у Брюховичах, де вони працюють. А що далі, не знають. Надії, що їх прихистять родичі, нема. «З мамою востаннє спілкувалися, ще коли жили в школіінтернаті, а потім вона просто кудись пропала, - говорить Павло. - З батьковими родичами також не підтримуємо зв'язків».

Єдина надія на батьківську квартиру. Через суд вдалося довести, що законним батьком цих дітей є Дмитро Копичко. Отже, вони мали б бути законними спадкоємцями батьківської квартири. Але два суди діти Чикути програли, втім ні вони, ні Залізнична районна прокуратура, яка веде цю справу й намагається відстояти інтереси дітей, не планують здаватися. Як повідомив прокурор Мирон Тиховський, наступним кроком буде звернення до Верховного суду України. Коли цю справу розглядатимуть у вищому суді, прокурор не знає, але запевнив, що вони боротимуться за цих дітей до кінця. «Ми не згідні з рішенням апеляційного суду. Дітей ми повністю підтримуємо і зробимо все, щоб відстояти їхні права на батьківську квартиру», - сказав «Пошті» Мирон Мар'янович.

У Львівській області проживає 387 дітей­сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, які не мають власного помешкання. Частина з цих дітей ніколи не мали свого житла, оскільки від народження жили в інтернатах, інші - з різних причин втратили дах над головою. Як розповів Володимир Лис, начальник служби у справах неповнолітніх Львівської обласної державної адміністрації, тільки у 10% випадків вдається повернути житло дітям­сиротам та дітям, позбавленим батьківського піклування, які втратили помешкання. Й особливо складно повертати житло тим дітям, які втратили помешкання до 2003 року. «До 2003 року не було чітко прописаних правил органів опіки та піклування, не було якісного контролю. Те, що діти втратили до того часу, повернути дуже важко, - говорить пан Лис. - Найбільше сиріт проживає у Червонограді та Львові».

Аби дітисироти чи діти, позбавлені батьківського піклування, змогли дістати державну квартиру, їх потрібно насамперед поставити на облік в окрему чергу за місцем їхнього проживання. Як розповіли в обласній службі у справа неповнолітніх, понад півсотні таких дітей вже перебувають на черзі. Але зважаючи на кількість потребуючих і темпи видачі квартир, ці чотири сотні дітей можуть все життя прочекати на державне житло. Торік, наприклад, квартири отримали 8 дітей, чотири помешкання у Львові.

Чиновники запевняють, що тепер відповідні служби дуже ретельно стежать, аби неповнолітні, незалежно від того, мають вони батьків чи сироти, мали визначене місце прописки. За словами Світлани Скобало, начальника відділу у справах дітей Шевченківської районної адміністрації, навіть, якщо батьки планують продати житло, вони зобов'язані подати в органи опіки та піклування документацію, куди діти будуть прописані, й де вони житимуть. Якщо ж дітей­сиріт чи позбавлених батьківського піклування переселяють в інтернати чи до опікунів, за їхнє помешкання відповідають органи опіки та піклування, де мешкає дитина (сільські, селищі, міські ради). Вони навіть мають право віддавати такі помешкання в оренду, до того часу, поки дитина не повернеться додому. Орендодавці, які проживають у квартирі дітей, можуть зробити у квартирі ремонт чи перерахувати гроші на рахунок дитини. На Львівщині, як повідомили у службі у справах неповнолітніх, в оренді перебуває дві з половиною сотні таких квартир.