21 листопада 75 років тому помер один із найвідоміших персонажів історії України – Михайло Грушевський

Амплітуда в оцінюванні ролі Грушевського в історії України хитається між його величанням "батько нації" та звинуваченнями у... зраді Батьківщині. З одного боку, історик Ярослав Дашкевич визнав Михайла Сергійовича "творцем самої України" й навіть московська "Независимая газета" запевняла, що саме він "поклав початок процесу трансформації неісторичної етнографічної маси в історичну українську націю, дав своєму народу історію, яка відрізняла б його від інших народів, а передусім російського".

З іншого ж боку, один із літописців Української Народної Республіки (далі - УНР), генерал її армії Юрко Тютюнник, стверджував: "Ми слухняно йшли за своїми провідниками. А наші провідники любили Росію".

Та навіть він визнав, що в 1917му "Грушевського усі вважали майже за генія". Натомість один із державних секретарів (тобто міністрів) УНР Сергій Шелухин радив лідерам Української партії соціалістів­революціонерів (УПСР) піддати Грушевського та його однодумців психіатричному аналізу "з огляду на їхню повну бездіяльність"...

Та коли відкинути оцін­кикрайнощі, то істина виявиться приблизно "посередині" між висновками - без неабиякого внеску Грушевського не було б ані УНР, ані сучасної нам Української держави, водночас, і через його, в тому числі, помилки Україна увійшла до складу СРСР з усіма відповідними наслідками для неї - голодоморами, іншими масовими репресіями та штампуванням "нового типу людини" - гомо совєтикуса. Яким чином Грушевський вплинув на два різні результати? Цей "каталізатор" еволюції народу в націю загальмував її унезалежнення, вочевидь, тому, що внаслідок зміни обставин достоїнства Грушевського трансформувалися у... недоліки.

Чи могло бути інакше? Навряд, позаяк один із його соратників по Центральній Раді Володимир Дорошенко визнав: "Події не застали нас свідомими своєї мети членами української нації, а громадянами імперії українського походження". Не підданими імперії, а саме громадянами, тобто її свідомими, а не пасивними представниками.

Щонайменше почасти таким був і "творець самої України", бо народився 17 березня 1866го - через три роки після заборони його рідної мови в Російській імперії, унаслідок якої інтелігенти­наддніпрянці формувалися під переважним впливом чужоземної культури. Приміром, батько Грушевського був учителем гімназії, покликаної зросійщити Холмщину.

І коли б не сприяв асиміляції українців, то навряд чи піднявся б на наступні щаблі своєї службової драбини, обійнявши посади інспектора й директора народних шкіл. А позаяк М. Грушевський визнав у своїх спогадах, що проголосити незалежність УНР від Росії його змусила лише агресія більшовиків, відтак принаймні почасти "громадянином імперії" був вихований і він.

І цій обставині не перечить той факт, що Грушевський, як і його батько, був водночас патріотом України. У своїх спогадах він свідчив: "Під впливом оповідань батька, що заховав тепле прив'язання до всього українського - мови, пісні, традиції, в мені рано збудилося й усвідомилося національне українське почуття".

Коли М.Грушевський дізнався про те, що у рік його народження не вийшло жодного українського видання, то дав собі "ганнібалову клятву" компенсувати ту втрату. І зробив це навіть не сторицею - історик Омелян Пріцак запевняв, що "ніхто з українських учених не дорівняв Михайлові Грушевському числом своїх публікацій (майже 1800, у тому числі близько 180 книжок), ледве чи багато є вчених у світі, що могли б з ним рівнятися".

Причому своє оповідання "Бехаль­Джугур" про боротьбу суданців проти окупантів їхньої країни (більш ніж прозорий натяк українцям) Грушевський опублікував у львівській газеті "Діло" ще в 1885му - коли був гімназистом. А в своєму щоденнику занотував тоді: "Гарно було б зробитися ватажком гурту українського, зробитись, як то кажуть, передовим бійцем усіх хлопців, любящих свою Вкраїну".

Однак коли вступив на історико­філологічний факультет Київського університету, то його батько, зі слів історика Івана Крип'якевича, "наляканий тодішніми студентськими розрухами, побоюючись за гарячу вдачу сина, відібрав від нього слово, що не братиме участі в роботі ніяких студентських гуртків". І цю поміркованість свого батька М. Грушевський хоч і частково, але усе ж успадкував.

Щоправда, наприкінці навчання в університеті взяв участь у діяльності нелегального товариства "Громада" й проводив на своїй квартирі таємні сходини українського гуртка у Київській духовній семінарії, яким опікувався. А після того, як очолив 1894 року у Львівському університеті україномовну кафедру всесвітньої історії "з особливою увагою на східню Європу", ще й очолив Наукове товариство імені Шевченка, фактично реорганізувавши його в академію наук. Знайшов необхідні кошти і для Української видавничої спілки, яка видала перед Першою світовою війною до 300 українських книжок.

Саме завдяки ним, а передусім творам Грушевського, українці усвідомили себе нацією з давніми державотворчими традиціями й розпочали їх відроджувати. Відтак історик зі США Джеймс Томпсон констатував, що Грушевський дав своєму народові наукову базу національної ідеології.

А водночас був одним з організаторів національного руху. Зокрема, 1899 року - одним з ініціаторів і засновників Української національно­демократичної партії, а в 1908му - Товариства українських поступовців, яке очолив, згуртувавши у ньому більшість українських партій і національно­громадських організацій Наддніпрянщини.

Відтак професор Київського університету Флоринський уже тоді констатував, що Грушевський - майбутній... президент Української республіки. Тож не дивно, що коли той повернувся на початку Першої світової до Києва, його заарештували й засудили як "австрійського шпигуна" до заслання у Сибір (щоправда, за Урал усе ж не відправили - проти цього протестували і російські академіки, й емігрантиукраїнці у США).

А коли після падіння самодержавства ТУП утворило в Києві Центральну Раду, то її головою безальтернативно обрали саме Грушевського. Зі слів історика Дмитра Дорошенка, "ніхто в даний момент не підходив більше для ролі національного вождя, як Грушевський, ніхто навіть і рівнятися не міг із ним щодо загально визнаного авторитету й тої поваги, якою оточувало його все українське громадянство".

Щоправда, його навіть в енциклопедіях називають ще й президентом УНР, але голова її уряду Володимир Винниченко засвідчив, що "ні одна Конституція української революції, ні Центральної Ради, ні Трудового конгресу не мають у собі такого інституту, ні такої назви".

Тож Грушевського величають президентом, радше, з поваги до нього, але й у цьому випадку істина - "посередині". Позаяк цей будитель України не лише вважав тоді межею своїх мрій її автономію у складі Росії, а й боровся проти цілковитого... суверенітету своєї Вітчизни. Навіть особисто зіштовхнув із трибуни Всеукраїнського військового з'їзду лідера самостійників Миколу Міхновського.

Цілковите унезалежнення України допускав лише у тому випадку, коли не вдасться домогтися автономії. Однак при цьому суперечив собі, позаяк і запевняв у "слабкості масового руху" українців, і зізнавався в таких своїх побоюваннях: "Я в тих часах жив в безнастанній свідомості можливості урядового наскоку - трусу, арешту, заслання і т. д."; "всяка спроба самочинності була б задавлена прямо з садичною жорстокістю, і при сій нагоді були б роздавлені початки національної організації".

6 серпня 1917 року Грушевський навіть просив обрати замість нього головою Центральної Ради людину зі сильнішими нервами, але його вмовили залишитися на своєму посту. Та навряд чи тоді радикальніше вів би себе будьякий інший лідер, обраний більшістю тої Ради.

Один із її членів Микита Шаповал запевняв, що проголосити УНР змусили делегати третього Всеукраїнського військового з'їзду, котрі "почали гукати, що як Центральна Рада не оповістить скоро Україну республікою, то вони її візьмуть на багнети!"

Але більшість солдатів­українців уже встигла розчаруватися у Раді й роз'їхатися по домівках. Тим паче, що воякам, які прибували на захист своїх лідерів, відмовляли у харчах і зимовому обмундируванні.

А після того, як Україну очолив гетьман Павло Скоропадський, від активної політичної діяльності відійшов і Грушевський. Коли ж Директорія, скинувши гетьмана, не реанімувала Центральну Раду, її екс­голова, чи то образившись, чи то й справді "полівівши", закликав проголосити в Україні "диктатуру трудового селянства і робітництва" та укласти "союз її з іншими радянськими державами". Його прізвище навіть фігурувало у справі про путч проти Директорії.

Коли ж остання відпустила Грушевського за кордон, той розпочав переговори з комуністами про своє повернення в Україну. Заслужив на це компліментами більшовикам і закликами до інтелігентів­емігрантів "співпрацювати з радянською владою". Однак після того, як вони допомогли індустріалізувати СРСР, майже усіх їх репресували.

Заарештували як "керівника Українського націоналістичного центру" й Грушевського. Коли він відмовився визнавати ті "свідчення", які з нього "вибили" слідчі, 5 січня 1933 року справу екс­голови Центральної Ради закрили у зв'язку з його... смертю. Однак затягнули з нею до 25 листопада 1934 року, коли Грушевський помер у Кисловодську через три дні від сепсису після операції з видалення фурункула, яку провів головний лікар місцевої лікарні, котрий хірургом не був. А перед цим він відмовив Грушевському в проханні, щоб його про­оперував давній і перевірений друг...