Мирослав Маринович, віце-ректор Українського католицького університету, про визначальні моменти у житті, родинні цінності, дружину та атмосферу любові

Він з юності хотів відігравати важливі ролі в історії України й готував себе для чогось важливого, для випробування задля України. І Бог дав йому можливість реалізувати свою готовність до жертви. Довелося пройти через табори та заслання. Власне, табір називає знаковою подією у житті. У планах - написати книгу спогадів про табір, свій життєвий досвід, друзів­побратимів. З великою любов'ю, пошаною й теплотою говорить про маму, дідуся та сестру, називаючи їх світом, що супроводжує, й корсетом, який тримає все життя. Дружину Любу називає подарунком долі. Спілкуємося з віцеректором Українського католицького університету, релігієзнавцем, публіцистом Мирославом Мариновичем. Наша розмова відбулася напередодні його поїздки до Ватикану.

Визначальні моменти

- Пане Мирославе, скажіть, будь ласка, що для Вас є найголовнішим та найціннішим у житті?

- Оглядаюся на своє минуле й думаю, що рішення стати членомзасновником Української Гельсінкської групи стало чи не найважливішим і визначило все подальше моє життя. Починалося все з готовності йти на жертву. Такі речі є незрозумілими для сучасного покоління. Мовляв, навіщо йти на жертву, якщо можна виробити добрий проект, отримати грант і досягти того, що хочеш. Друге, що визначає моє життя, - це любов рідних. Це той скарб, значення якого я оцінив тільки в таборі. Коли ти ізольований від рідних, тоді й розумієш, яке насправді щастя, коли маєш тих, хто тебе любить і кого ти можеш любити. Власне, одну свою книжку ("Українська ідея і християнство") я і присвятив рідним - як опорам мого всесвіту. І третє - дуже хотів би жити не лукавим життям. Не можу сказати, що живу ним, але хотів би не лукавити в якихось важливих речах. І саме тому, можливо, свідомо не пішов у політику, бо там - фальш. Політика у нинішньому її варіанті спонукає тебе до певної кон'юнктури, а відтак і до лукавства. Певен: доля України буде вирішена не на суто політичному рівні. Розгадка для долі України зріє у сфері духу.

- Яка подія є знаковою у Вашому житті?

- Табір. Період ув'язнення був для мене найбільш наповнений духовно. Це був дар від Бога. Ця дивна філософія життя... Тюремний час, що його люди назвали б періодом найгіршої життєвої катастрофи (я був ув'язнений у розквіті сил - з 28 до 38 років), став для мене періодом найбільшого розквіту духу. Отож виявляється, що насправді при правильній життєвій позиції навіть тюрма може стати найбільшим благом.

- Який період життя був для Вас найважчим?

- Найважчим був навіть не табір, а період мого невдалого шлюбу з першою дружиною. Він був короткий, але дуже складний психологічно.

Родинні цінності

- Ви щойно говорили про любов рідних. Росли в релігійній родині, дідусь був священиком. Що прищепило Вам виховання у релігійній родині?

- На першому місці поставив би маму, яка навчила мене - не повчаючи, не моралізуючи, а заохочуючи своїми вчинками. Її молитва була дуже щирою, простою, не награною. Вона могла тихо страждати, що в якийсь момент юності я поводив себе не так, як вона цього хотіла. Але жодного разу не було силуваного заганяння у правильний, релігійний спосіб життя. Я дуже це ціную! Це дозволило мені побачити у вірі важливу опору - не в юності, а пізніше я зрозумів це. Дідусь був для мене великим авторитетом. Мені було 8 років, коли він помер, але його постать для мене надзвичайно важлива. Якщо говорити про юність, то сестра навчила мене життєвої правди, яку часом називають правдою золотої середини. Йдеться про вміння враховувати обидві думки, які ти намагаєшся гармонізувати. Вміння стати десь поміж ними і знайти правду в обох сторонах. Це надзвичайно важливо... Мама, сестра, дідусь - це світ, який супроводжує мене досі. Це той корсет, який тримав мене все життя.

- Ви відома особистість, поза тим зовсім мало відомо про Вашу сім'ю. Цього разу як гість "Сімейної Пошти" розкажіть, будь ласка, про свою дружину.

- З Любою був знайомий ще до арешту, тобто зі середини 70х років. Познайомилися під час відпочинкової поїздки групи киян до Полтави. Стали друзями, а про одруження тоді навіть не думали... Потім Люба писала мені листи до табору. Не міг їй особисто відписувати, бо мав право писати лише два листи на місяць. Але в листах до мами чи сестри призначав для Люби певні абзаци, дякував їй за листи. Коли я вже перебував на засланні в Казахстані, Люба приїхала мене відвідати.

- Напевне, це було кохання?

Життя моє - безперервний Страшний суд наді мною. У кожній людині, з якою зводить мене доля, уособлені моя чеснота і мій гріх. Воздам хвалу добрій людині - і мені добром воздасться. Не відпихну з погордою духовного каліку, відпущу гріхи його велії доброзичливим словом - і мій гріх буде мені відпущено. Нема страшнішого суду, коли він - непомітний: після нього залишиться час хіба на каяття. Мирослав Маринович. Євангеліє від Юродивого

- Приїхала до мене як до приятеля, якого шанувала, хотіла побачити після мого звільнення з табору, а кохання виникло пізніше. Ми мали прекрасний тиждень! Розмови до півночі. Весь той час, який не віддавав роботі, я спілкувався з Любою. Потім вона повернулася до Києва. Приїхавши до України у відпустку, я зустрівся з Любою в Києві й попросив її стати моєю дружиною. Невдовзі вона залишила свою працю, покинула Київ і переїхала жити до мене в казахське село, на заслання.

- А ким працювала у столиці?

- Вона дуже добрий літературний редактор.

- Це була її ініціатива покинути роботу і Київ?

- Це було наше спільне бажання. Фактично наше перше весілля було казахським.

- А чого перше? У Вас було два весілля?

- Три! 24 грудня 1986го - казахське весілля. Ми тоді не розписувалися, я був засланцем. Коли Люба приїхала, я розумів, що люди можуть неправильно потрактувати наше спільне життя. Тому скликав до хати аксакалів, старших жінок, і ми влаштували невелику гостину, на якій я сказав, що будемо з Любою одружуватися. Вони гарно її прийняли. Коли наприкінці березня 1987 р. Верховна Рада СРСР формально помилувала близько 200 політв'язнів, ми з Любою повернулися в Україну.
2 липня 1987го розписалися у дрогобицькому ЗАГСі, а 16 жовтня взяли церковний шлюб.

- А яку дату з цих трьох святкуєте?

- Згадуємо всі три. Маємо розкіш відзначати це тричі. Моя дружина - це подарунок долі! Люба має фантастичне вміння жити разом зі мною одним життям. Мої цінності є її цінностями, вона легко адаптовується до змін мого громадського світу. Коли я став активістом "Міжнародної амністії", вона легко влилась у цю діяльність, була секретарем нашої групи. Потім, коли я почав працювати в УКУ, Люба усім серцем відкрилася й на нього. Для неї це така ж опора, як і для мене.

- Прошу сказати, що є фундаментом Вашої сім'ї?

- Готовність розуміти одне одного. Звісно, це не сталося одразу: різні характери, різний життєвий досвід. Потрібен був певний період притирання. Але швидко зрозуміли, що для сім'ї, зокрема для кожного з нас, краще, коли ми готові зрозуміти один одного. У нас є правило: щодня розповідати про прожитий день. Це надзвичайно корисно - рекомендую усім! Ми справді можемо сказати, що живемо спільним життям. І це велике щастя.

- У Вас немає своїх дітей, але є хлопець, який Вам як рідний.

- Ми виховали Любиного племінника Михайла як свого сина. Не змалечку, а зі шкільних років. Він закінчив у Дрогобичі школу та педуніверситет. У важливий для нього момент ми просто підставили своє плече. Зараз він у Києві. У нього є батько, мати померла. Михайло нам як рідний. Я, власне, його хресний батько.

- Як, на Вашу думку, чи зберегла ще українська родина сімейні цінності, чи гроші все зруйнували?

- Усе пізнається в порівнянні. Якщо порівняємо з класичною українською сім'єю, то, звісно, втратили - втратили вміння жертвувати собою задля людини, яку любиш. Але так не лише в Україні - весь світ втрачає це вміння. Водночас щось ми і зберегли. Такий висновок роблю, порівнюючи з італійськими сім'ями. Великою соціальною проблемою для України стало заробітчанство. Але саме в Італії стало очевидно, що українки зберегли певне патріархальне розуміння сім'ї, коли служіння одне одному - не порожній звук. Для італійців шлюбні подруги є просто партнерами, які укладають контракт про спільне життя. Жінки там ведуть дуже самостійне й незалежне життя. Тому зрозуміло, чому італійські чоловіки так симпатизують українкам. Класична сім'я таки привабливіша. Зрозумійте мене правильно: мені подобається, що жінка є самодостатньою, і я не хочу перетворювати її знову в рабиню. Але, унезалежнюючись у родині й роблячи це часом дуже штучно, жінка може проскочити момент гармонії й втратити все. А ось невміння пройти перші сімейні випробування є найбільшою причиною швидкоплинних розлучень. Молоде подружжя не повинне втрачати надії від першого випробування. Неможливо бути завжди сильним, але можна зробити так, щоб твої слабкості не визначали життя на майбутнє... Загалом суспільство і країна сильні тоді, коли є міцні сім'ї. Школі важко справитися з дитиною, якщо вона травмована в родині. Університет взагалі не виховує - добре, якщо не перевиховує. Людина, яка в дитинстві не зазнала любові та щастя, сприймає життя у дарвіністський спосіб.

- Отже, любов - це головний рушій у житті кожної людини?

Коли ж ми почуємо Христове: "То ви також без розуму ще й досі?.. Із серця бо виходять лихі думки, убивства, перелюби, пуста, крадежі, лживе свідчення, богохульства" (Мт. 15. 19)? Скільки ще поколінь і скільки ще спіралей ілюзії нам потрібно, щоб усвідомити, що держава - це лише конфігурація нашого власного духовного поля? Мирослав Маринович. Україна на полях Святого Письма

- Так! Церква говорить: Бог - це любов. Усе починається з Нього, отже, все починається з любові. Можна пожаліти тих людей, які не зазнали любові в дитинстві, і я знаю таких людей.

- Що Вас найбільше у житті тішить? Від чого Ви щасливі?

- Щасливий буваю тоді, коли бачу, як люди вловлюють правду життя і довіряють їй. Був справді щасливий під час Помаранчевої революції. Це була мить мого чи не найбільшого суспільного щастя в житті. Я мав тоді враження, що над Майданом стояла арка любові, він був огорнутий аурою тепла! Люди любили одне одного так, що самі не могли уявити, що це можливо. Одна жінка запитала у священика: "Отче, а чи так буде в раю, що люди будуть любити один одного?" Жити в атмосфері любові чудово! Коли люди відкривають для себе правду Господньої любові, правду життя і щасливі від цього - ці моменти є моментами мого щастя.