Багато українців боротьбу ідей тепер проміняли на звичайнісінькі підробітки. У ролі політзаробітчан спробували себе й репортери “Пошти”

Україна - держава виборів. Цю тезу ми підтверджуємо чи не щорічно. А відтак українцям не залишається нічого іншого, лише постійно пристосовуватися до нових реалій виборчих кампаній. Дійшло до того, що самі вибори (байдуже, Президента чи ВР) із зваженого голосування за своє ж майбутнє, перетворились у ласий пиріг: на пропаганді тих чи інших кандидатів примудряються заробляти не тільки професійні політтехнологи, "піарники", а й прості українці. Кожен із них знає: якщо телебачення і преса перетворюються на балкон для обливання опонентів політпомиями, а з білбордів суворо поглядає "нова надія", то і їм, посполитим, перепаде трохи грошенят. Тільки ось питання, як і де їх заробити?

"Ви студенти, тимчасово безробітні або ж пенсіонери, - ласкаво просимо, політична агітбригада, чекає саме на вас!" - напевне, таке послання стає неофіційною візиткою наступних виборів.

У Львові президентська кампанія2010 - це справжня "золота" осінь, збір грошового врожаю. До всього, як і до виборів, на жаль, звикаєш. Тут львів'яни - не виняток, бо, як кажуть, для голодного лева і кістка - пожива. Надворі ще плавився асфальт від серпневої спеки, а вулиці уже заполонили "вігвами народної підтримки" усіх кольорів веселки. Це тоді, коли до офіційного старту передвиборної пропаганди залишалося три місяці!

Першими кинулись рятувати країну активісти "Фронту змін". У центрі міста і на велелюдних площах безпомилково впізнаємо холодно­зелені намети "фронтовиків". "Чому такі похмурі кольори?" - запитуємо у двох молодиків. "Життя таке, невеселе", - без ентузіазму чуємо у відповідь. Дійсно, піархід із військовим камуфляжем, пафосними закликами типу "Арсеніє, врятуй країну!" вдало наганяє хіба що осінню депресію. Далі наш діалог з вуличними агітаторами без купюр:

- Беріть свіжу газету. Можете кілька одразу. І ще листівки, ось вам флаєрки. У нас того добра чимало!

- Та бачимо, що не збіднієте. Однак маємо до вас справу: ми - студенти і шукаємо роботу. Може, щось порадите?

- Робота завжди є, аби хотіти її знайти. Але, хлопці, вам не до нас, а у штаб.

- Скажіть, хоч скільки заробляєте?

- Сьогодні 90 гривень. А так в середньому 95100 гривень.

- Це що за годину? - наївно запитуємо юних "фронтовиків".

- Як би ж то. За ту сотню з 10ї ранку до 6ї вечора тут стовбичимо!

На цьому наше конспіративне опитування не закінчилося.

- Голосувати, напевне, будете за "свого"? У відповідь байдужа фраза: "То робота! А вибори... Я на них не піду!"

Випитавши все, що треба, ми, аби не викликати підозри, чемно записали адресу штабу, пообіцявши зателефонувати. На тому наша кар'єра політичних агітаторів закінчилася.

За схожим планом відбулися й наступні розвідувальні акції. До прикладу, "помаранчеві" після недовгого зволікання "розкололись". У них прейскурант такий: 810 грн за годину, робочий день триває мінімум 5 годин. Арифметика тут проста - за один місяць можна збагатитись на 9001200 грн, залежно від наполегливості. Порівнюючи із мінімальною пенсією або зарплатою - непоганий заробіток.

За іншою схемою працюють агітатори ВО "Свобода". Неговіркий дідусь таки поділився секретом:

- Я на пенсії уже кілька років. Стою тут за ідею.

Пенсіонер, та й за "голу ідею"! Просто фантастика! Згодом, трохи помізкувавши, старий розповів у чому тут річ:

- За цей день ніц не заплатили. Та раз на рік нам дають 500 гривень депутатської допомоги, а що то є? То копійки!

На тому наше здивування не зникло. На запитання: "За кого голосуватимете?", почули відповідь не менш цікаву:

- За кого всі, за того й я!

Ось вам і національна ідея!

Щоб зовсім вже не розчаруватися, ми зоставили на десерт двох важковаговиків - регіоналів і БЮТ. Останні, чесно кажучи, особливою вигадливістю не потішили: прихильники "сердечників" отримують приблизно стільки ж, скільки "фронтовики" і "нашоукраїнці", тобто 910 грн за годину.

А ось "білоблакитні" дали перцю усім! Лідер партії точно пишатиметься своїми львівськими колегами. Уявіть собі відділення регіоналів у Львові. Спершу ловиш себе на думці, що деде, а там гідна плата гарантована! Отож, заходимо у приймальню "блакитних", у вічі відразу кидається ошатний дизайн, а мила секретарка радо припрошує до столу.

На тому приємність закінчилася. Оповіли ту ж "легенду", мовляв, "ми - звичайні студенти і хочемо підзаробити". Перегодом з'ясувалось, що ті слова були зайвими. "Ви прийшли сюди, шукаючи роботу, - цитуємо слова пана Романа, - але ми приймаємо тільки ідеологічно підкованих. Вас називають "політичними перебіжчиками": то за одних кричите, то за інших". Що тут заперечиш - нас спіймали на гарячому! Зате справжнім відкриттям була наступна фраза ідеологічно правильного регіонала:

- Ви що думаєте, тут гроші заробляють?! Щоб ви знали - ми працюємо на громадських засадах!

І сперечатися вже не хотілося, бо не скажеш шановним альтруїстам, що ніхто тепер "за дякую" і слова не скаже. Утім, Бог з ними! В кожного своя правда, але ми прийшли по роботу, а не доброчинністю займатися. Коли захочемо, то в Червоний Хрест запишемось волонтерами.

Видається правдивою схожість сучасної України і Франції кінця 1940х років. У французів огидні слова "корупція", "криза", "бідність" мали справжні причини - повоєнну розруху, алжирський конфлікт.

Що ж в Україні? Ті ж слова, але без причин. У французів за 12 років Четвертої республіки змінилось 22 уряди і 12 президентів, але та ж Франція стала засновницею ООН, вступила у НАТО. А в Україні що? За 18 років незалежності у нас перманентна симуляція економічних реформ, наростання суспільного неврозу і... улюблена народна забава - нескінченні вибори. Ми можемо втішатися від слів Жванецького: "Ми мудріші за тих, кого обираємо", або посипати голову попелом, промовляючи: "Який народ, така і влада", - кому як до вподоби.

Схоже, парадокс виборів "поукраїнськи" пояснюється так: раз політики використовують нас (народ), то ж використовуймо ми їх. Якби "батьки демократії" побачили своє дітище в українському варіанті, то, певне, жахнулися б. Головна ж бо умова "народного правління" якраз і полягає у вільному, зваженому виборі. Жоден фінансовий стимул тут недоречний - голосуємо ж не на "сьогодні", не за буханець хліба, а за майбутнє. Своє і своїх дітей.

Що вдієш, коли політики мислять "рамково". Для них є стандартним шаблон: нація - це тільки електорат, людина - окремий виборець, а суспільне невдоволення - всього лиш падіння рейтингу. Цинічна формула, зате яка дієва! От подивишся на самовдоволені обличчя з білбордів чи телеекранів і мимоволі радієш, що тільки одне з них переможе.