Продовження. Початок - у попередньому числі "Пошти"

Попри атракційний образ фронтиру в літературі та історіографії  як "фонтану юнос­ті", піонерам не було легко ніколи. На противагу Ф.Тернерові та його послідовникам, сучасна "нова західна школа" американської історіографії передовсім схильна наголошувати на негативних рисах фронтиру: расизм, ескалація насильства, екологічні злочини, антисанітарія, проституція тощо. Сам Ф. Тернер, незважаючи на всі його упередження до американських "східняків", при першій же нагоді перебрався з рідного Заходу до Гарвардського університету й почував себе там зовсім комфортно.

Також нелегко й теперішнім мігрантам. Оскільки американці вже років з двадцять, як вивезли свої заводи й фабрики до Китаю, професійний вибір новоприбульців, якщо вони не володіють англійською мовою, обмежений. Чоловіки здебільшого працюють у галузі будівництва, де можуть заробляти в середньому три тисячі доларів щомісяця. Якщо у подружжя є двоє дітей, то стільки ж, не менше, становить місячний сімейний бюджет. Тому жінка також змушена працювати. Зазвичай жінки працюють як прислуги (цього слова вони не люблять, віддаючи перевагу поняттям "бебісіттер" - замість няня і "гометтендент" - замість прибиральниця або кухарка), заробляючи стільки ж, скільки чоловік. Відтак сім'я може відкласти приблизно дві тисячі доларів щомісяця. Здогадуєтеся тепер, хто диктує ціни на львівське житло?

Однак є одне "але". Американське законодавство суворо забороняє залишати неповнолітніх удома самих. Якщо ви посварилися з сусідом, то повинні зважати на те, що він може насолити, просто повідомивши в поліцію факт залишення дітей без нагляду. Поліція в таких випадках не церемониться й відразу відвозить маму у в'язницю. Здебільшого такі справи до суду не доходять, однак приємного, погодьтеся, мало. Уявіть собі, що, сидячи в тюрмі за такий "злочин", відчувала добропорядна сільська учителька  української мови з дипломом Львівського національного університету...

Чимало жінок з пострадянських країн приїхало до США завдяки міжнародним службам знайомств. Таким особам консульства США навіть видають спеціальні візи. Хоч вони не хочуть у цьому зізнаватися, це теж свого роду бізнес. Ще б пак, чимало дівчат мріють про багатого американського "дядю" навіть у Львові. На жаль, такі жінки часто стають жертвою власних хитрощів. Наречених у СНД шукають ті чоловіки, в яких, так би мовити, "не все в порядку"; принаймні є хоча б одна причина, через яку американки (елегантні, привітні й не менш вродливі, ніж українки) їх не бажають. Здебільшого такі шлюби розпадаються через рік, і тоді ці нещасні  опиняються на вулиці без грошей, знань і мови, приречені на сувору американську школу виживання. 50-літня лікарка Лєна з Москви приїхала до Нью-Йорка як наречена 66-літнього італійця. Робити у Москві їй було нічого; обидва її шлюби виявилися невдалими, а дорослі діти своє життя вже влаштували. Її третій чоловік, однак, виявився закоренілим мачо, до того ж імпотентом-збоченцем. Оскільки Лєна теж не відзначалася тактовністю, то уявіть собі, що робилося в такій сім'ї. В якийсь момент "коханий" просто звинуватив її в крадіжці. Лєну посадили, швидко випустили, після чого вона ночувала спочатку в парку, а згодом - у туалеті взамін за згоду його прибирати; а їжу вона крала. Врешті росіянка потрапила в поле зору певної феміністської організації, яка допомогла їй влаштуватися служницею й подбала про адвоката. Зараз нещодавні "закохані" судяться: Лєна звинувачує чоловіка в насильстві, а той вимагає позбавити її візи нареченої й відправити назад до Москви.

Маючи на увазі екстремальні умови проживання на фронтирі, Ф. Тернер впровадив поняття "стрибка у варварство" (a leap into barbarism). Щоб влаштувати своє життя, новоприбульці змушені тяжко працювати. Чимало з мігрантів втягуються в такий ритм настільки, що вже неспроможні вийти з зачарованого кола "життя заради грошей" (за­мість "грошей задля життя" в Україні). Шукаючи собі житло, я змушений був відвідати не одну домівку в Брукліні та Квінсі (мікрорайони Нью-Йорка). Здебільшого це комунальні квартири, де одною кухнею, ванною й туалетом користується 4-10 осіб (500 доларів за кімнату на мі­сяць), підвали без вікон (350 доларів), з величезними тарганами (таргани - бич Нью-Йорка); одного разу мені запропонували кімнату всього за 250, де замість стін висять ковдри ("Але ви не переживайте, вони досить товсті!"). Чимало мігрантів з Латинської Америки й Китаю живуть ще більшими гуртами. Як виявилося, в таких умовах люди можуть мешкати довгі роки, відмовляючи собі навіть у меблях й телевізорі, маючи натомість кругленькому суму на банківському рахунку і на­віть дорогий автомобіль.

Тож не дивно, що майже всі мої знайомі галичани, поляки й словаки лаяли американський побут і мріяли про повернення. От заробимо собі тут пенсію, мовляв, й повернемося додому - де вони вже встигли збудувати двоповерхові будинки.

Хто, однак, почуває себе комфортно - то це особи, які потрапили в Америку у віці до 25 років. Юра, який навчався в тій же школі, що і я, приїхав сюди в 20 років, закінчив університет і працює програмістом у офісі на Вол Стріт. Валентина опанувала англійську мову ще в Україні й встигла повикладати в Львівському національному університеті; в США приїхала нелегально й розпочинала служницею; тепер працює в респектабельній страховій компанії. Одружившись, Валя та Юра взяли позику, за яку придбали комфортний будиночок у мальовничому міс­течку Кліфтон всього за півгодини їзди від центру Нью-Йорка. Подружжя також оплачує найм будинку для батьків Валентини, які не працюють і допомагають доглядати двох їхніх дітей. Відтак старі збираються повернутися до Львова, молоді - ні. А Юра, сварячи своїх двох не завжди слухняних доньок-школярок, страшить їх, що вони будуть навчатися в університеті у Львові. Дівчата втихомирюються одразу.

Продовження - в наступному числі "Пошти"