Наша кореспондентка спробувала продавати букети осінніх квітів просто на вулиці

Криза крутить наших людей у найрізноматніші вузлики й букети. Багато хто сьогодні, втративши постійні місця праці, йде торгувати на ринок. Це часто здається найпростішим, а точніше, найшвидшим шляхом заробити такусяку копійчину. І продають усі, хто що може (тільки б купували!): польські продукти, "хмельницьке" та "чернівецьке" вбрання, городину з власних грядок і навіть квіти із прибудинкових клумб. Ми і собі вирішили провести експеримент - дізнатись, скільки можна заробити на чорнобривцях, айстрах, жоржинах і хризантемах, поскладавши їх в ікебаночки? Тож вирядили кореспондентку "Пошти" спробувати себе у ролі квітникарки.

Свого часу я вже "з'яв­лялась світові" у схожому образі - на корпоративній новорічній вечірці, де обов'язковими для учасників були маскарадні костюми. Тільки тоді моя квітникарка виглядала кардинально іншою стилістично, випромінювала радісний настрій: квіти у волоссі, вишиванка, розцяцькований кольоровими витребеньками жакетик, кошичок з різнобарв'ям, польового і декоративного зілля.

Сьогодні на мені буденний одяг і взагалі все прозаїчніше. Це заробітки. Хоч квіти самі собою, безумовно, прикрашають (і ароматизують) цей нехитрий "бізнес". Букетів у мене чотири. До речі, попередньо я розпитала у "конкурентів" ціни на подібний товар. Конкурентами я називаю бабусь і літніх жіночок, що продають квіткові композиції з чорнобривців, айстр і хризантем просто неба на розі вулиць Патона і Любінської, біля костелу Анни на Городоцькій, на проспекті Свободи біля етнографічного музею, навпроти церкви Андрія біля Галицького базару і біля універмагу "Львів" на Володимира Великого. Отже, тариф такий: 810 гривень за букетик. Тож, можливо, вдасться заробити сьогодні чотири "червінці", у гіршому випадку, три.

Моїм торгівельним місцем стає Левандівка, тротуар біля базарчика на Широкій. Стаю поруч з іншими торговками (крім квітів, у них ще є яблука, квасоля, пізні кабачки, листя салату і шпинату). У жінок руки добряче порепані, значить, самі пораються на грядках, себто не перепродують придбане у селян. Мої квіти - теж мої, багаторічні і однорічні, навесні посаджені під балконом моєї квартири.

Перша година "торгівлі" минає у філософських роздумах. Після закінчення другої на гадку спадає, що ідея "та запросто!" була надто вже революційною. Перші холоди безупинно гнали львів'ян якнайхутчіш до затишних осель, і ніхто (жоден перехожий!) не те, що не придбав у мене нічого, а навіть не запитав ціну. Невтішне відчуття самотності і безнадії огортало, як павутина. Криза. Людям не вистачає грошей на продукти, не те що на естетичні забаганки, навіть недорогі.

Але, як мовиться, не все так погано у нашому домі. Через дві години 18 хвилин від старту "кампанії" у мене перший букет квітів придбав інтелігентний чоловік з поважною ходою і статечним голосом. Просто підійшов, запитав і "переміг": з радості, що "життя налагоджується", я назвала нижчу ціну, аби тільки відбувся "почин", - 7 гривень.

З цими першими банкнотами одразу прийшли сміливість і впевненість. Й справді, віра в своє "діло" таки дає плоди. Ще через кілька хвилин свіженькі й рівненькі (певне, нещодавно з банку) 10 гривень за букетик жоржин з чорнобривцями заплатила мені дама з собачкою. Жінка каже, що любить, аби у неї в кухні на столі у різні пори року завше були квіточки.

Задоволена "рухом уперед", я заходилась балакати з сусідками (по нещастю?) по торговому ряду. Ольга Степанівна Гомілка продає городину зі своєї дачі, а заодно чорнобривці і (дорожчі, "породистіші") гладіолуси вже кілька літ саме тут. Втім, як пояснює жінка, так скрутно, як зараз, ще не було. Про квітки йдеться передусім. Приміром, сьогодні вона тут з 10.00 (я - з 13.00) і ще жодного букета не продала. Пані Оля має маленьке кріселко, на якому, каже вона, дуже зручно сидіти - "хоч цілий день сиди".

Звернувши увагу на мій здивований погляд стосовно своєї репліки, жіночка пояснила: "Квіти продавати найкраще стареньким пенсіонеркам. Однаково ж бабусі сидять на лавочках біля під'їздів чи обійсть. А тут заодно ще й зароблять трішечки". Найбільше, зі слів жінки, вона вторгувала на квітах 110 гривень у день, але було це тільки одного разу - минулоріч, напередодні 1 вересня. Зазвичай же дачниця на квіточках має лише в середньому 1020 гривень у день. Стільки ж іще приблизно із морквикапусти­кабачків. Що вдієш, не густо.

Підраховуючи прибутки від цього своєрідного сільськогосподарського бізнесу, я пригадала дітлахів, що перебігали від бару до бару в центрі Львова, продаючи щедрим кавалерам для дам троянди. Діти не вирощували, а купували квіти на базарі (на "Галицькому"), а у кав'ярнях збували "королеву квітів" утридорога. Їхній сервіс ненав'язливим назвати було важко, малеча фактично "полювала" за своєю здобиччю, а, вгледівши потрібний об'єкт, не відпускала з поля зору, а відтак і словесної атаки. Я познайомилась з двійком цих дівчат у піцерії біля театру Заньковецької. 11річні Оля та Аня розповіли, що їх бізнес процвітає. Я так розумію, у прямому і переносному значенні слова.

Взагаліто малі крамарки виявились неабиякими хитрунками. Дуже часто вони говорили своїм клієнтам, що не мають решти з двадцяти, десяти гривень. Роздобрілі чоловіки дозволяли дівчаткам збігати до ближнього кіоску розміняти банкноту. Ті ж поверталися і - "нема, ну ніде нема розміняти". Часто справа закінчувалась тим, що притиснений у кут клієнт, аби не виглядати скнарою, махав рукою, і кругленька сума вмить збільшувала прибутки малолітніх торговок.

Але це вже інші історії, ситуації і долі - перепродування. Вся специфіка у них зовсім інша. Тут і гроші потрібні на придбання товару, і характер у людини має бути інший.

"Я свої чорнобривці вирощую взимку на балконі, - ділиться досвідом ще один мій сьогоднішній левандівський сусід, дядько Маркіян (чоловікові у серпні виповнилось 82 роки). - Уже наприкінці лютого щороку висаджую в кільканадцять горщиків майбутні "гроші", які з березня зберігаю на веранді. Коли ж потепліє, розсада йде на грядки. Хімічних добрив я зовсім не використовую, тільки органічні. Квіти тоді мають краще забарвлення. Особливо корисним є попіл. І це для різних рослин".

Дід Маркіян свої букети для продажу складає у вазочки з водою зі зрізаних пластикових пляшок. "Маю вдома довідник з квітникарства, - ділиться сокровенним ґазда, погладжуючи засмаглою долонею жовтогарячий цвіт. - Так ось, я спершу думав, що чорнобривці - це українські квіти, виявилось - ні. Вичитав, що їх батьківщина - Мексика. Тамтешні індіанці першими почали висівати ці квіти біля осель, декоруючи подвір'я. Взагалі вони вважали, що чорнобривці мають магічну силу, тому димом з них обкурювали свої житла, готували з них напої. І до страв сушені й перемелені чорнобривці додавали й додають як приправи".

Отак­от. Цікаво дядько розповідає, а тим часом години пролітали і розвіювались димом неспалених і, на жаль, непроданих моїх чорнобривців. Експериментальне заробітчанство закінчувалось з трофеєм у 17 гривень. Десь зо сім годин я простояла, прогомоніла і, якщо чесно, добряче змерзла. Зате дізналась чимало нового. Окрім іншого те, що на осінніх квіточках нині багато не заробиш. Але ж, як то кажуть, зі світу по квітці, з квітки по копійці, та й буде сорочка. У будьякому разі, це краще, ніж нічого під лежачим каменем...

А непроданими букетами можна, зрештою, помилуватися й самій.