Жартома кажучи - мало, що "час біжить", то ще й "tempus fugit"... Ось минуло вже 20 років відтоді, коли перший раз завітав я до Львова - щоб у Центральному державному історичному архіві відшукувати записані чорнилом сліди української історії мого рідного Підляшшя. Звісно, знайшов, зокрема, й такі перлини, як переписка підляського магната Богдана Сопіги з львівським Успенським братством (1591 - 1592 рр.). Але крім архівних фондів, до речі, для "неісторичного" загалу недоступних, можна тут знайти й інше, що спрямовує думку в минуле підляського регіону, як хоч би презентовану в Арсеналі картину Станіслава Серветника "Перемога Данила Галицького над хрестоносцями під Дорогичином у 1238 році".

Дорогичин - це те з підляських міст, історія якого в князівську добу найкраще здокументована, передусім завдяки авторам Галицько­Волинського літопису. Вписали вони в його історію передусім величну постать Данила Романовича - переможного воїна, будівника­фундатора "прекрасної церкви Богородиці" (1241 р.) та політичного гравця на міжнародній арені тогочасної Європи, який саме у цьому дорогичинському храмі 1253 року прийняв вінець короля Русі.

Cучасний Дорогичин - це мiсто у Підляському воєводстві Республіки Польща, в якому дуже багато змiнилося з того часу, коли був він перлиною в діадемі руських князiв. Навіть матеріальних слiдiв руської епохи тут, на жаль, обмаль. Немає вже старовинних монастирiв, а з церков залишилася тiльки одна - Св. Миколая, побудована у другiй половинi ХVIII ст. Городище, здавалося б, найменш пiдвладний часовi свiдок минулого, Буг розмив настiльки, що зберiгся лише невеликий фрагмент валу. Небагато значить також факт, що Даниловим іменем названо одну з міських вулиць, адже розташована вона далеко від центру та й нелегко її знайти.

Небагато також можна вказати публікацій, в яких знайдете сприйнятливу для українців парадигму давньої історії Дорогичина, адже популярні опрацювання або явно тенденційно промовчують факти, невигідні для їх польських авторів, або рясніють безліччю помилок. Найбільш достовірну інформацію дають публікації академічного характеру, які, однак, для широкого загалу є невідомими. А вимальовується в них образ важливого регіонального центру, пов'язаного багатьма нитками з Києвом та основними осередками Галицько­Волинської Русі. Це зрозуміло, адже виникнення дорогичинського граду пов'язане з процесом становлення підпорядкованій Києву державної організації, що призвело до виникнення над середнім Бугом адміністративних центрів, що контролювали територію, яку населення із Західної і Центральної України стало освоювати вже в половині І тисячоліття н.е. Найважливішим з цих центрів був Бересть (наприкінці ХVIII ст. його назву перекручено на Брест), саме тому в історичній літературі, зокрема українській і російській, цю віддалену, межуючу з польськими і ятвязькими землями окраїну Київського князівства, прийнято називати Берестейщиною. Дорогичин, який небагато молодший від Берестя, довший час залишався неначе в тіні - перша письмова згадка про нього була щойно до 1142 р.

Аналіз літописних згадок про суміжні з польським Мазовшем території над середнім Бугом переконує, що Берестя й Дорогичин були для Києва свого роду вікнами на Захід. Тому, доки Київ зберігав своє становище фактичної столиці всієї Руської землі, великі князі київські тримали ці два надбужанські городи під своїм безпосереднім контролем. Ситуація змінилася в другій половині ХІІ ст., коли Берестя й Дорогичин перейшли в руки відгалуження великого княжого роду Романа Мстиславовича, яке перетворилося в місцеву волинську династію. У другій половині ХІІ ст. окремі її представники, часто­густо конфліктуючи поміж собою, княжили в городах Волині. Також Дорогичин став тоді на деякий час княжою столицею.

Найвидатнішою постаттю з­поміж волинських князів був Роман Мстиславич, який у своїх руках зібрав більшість волинських волостей (окрім центрального Володимира, також Берестя й Дорогичин), згодом заволодів Галичем (1199 р.), де вимерла місцева династія, а у 1201 р. здобув контроль над великокнязівським Києвом. Отже, й не дивно, що польський хроніст Вінценти Кадлубек писав про Романа, що він "всевладно владарював майже над усіма землями і князями Русі". Однак це всеруське правління Романа не було довгим, бо 1205 року перервала його смерть під час інтервенції Польщі. Оскільки в момент смерті Романа його син Данило мав всього чотири роки, а молодший Василько - два, володіння Романа перейшли в руки інших князів. Тому першу половину життя обох Романовичів зайняла боротьба за повернення батьківської вотчини, завершена щойно у 1245 р. переможною битвою під Ярославом.

Одним з епізодів цього збирання батьківських земель був конфлікт за Дорогичин, завершений весною 1238 року битвою, в якій військо Данила й Василька побило рицарів хрестоносного ордену Добжинських братів. "Коли ж настала весна, - читаємо в Галицько­Волинському літописі, - рушили вони удвох на Ятвягів. І прийшли вони до Берестія, але ріки наводнилися, і не змогли вони йти на Ятвягів. Данило сказав: "Не гоже є держати отчину нашу крижевникам­темпличам, тобто соломоничам". І пішли вони на них із великою силою, узяли город місяця березня, і старійшину їх Бруна схопили, і воїв захопили, і вернулися обидва у Володимир".

Саме ця подія увела Дорогичин на сторінки української літератури ХХ ст., адже описали її Микола Бажан у поемі "Данило Галицький" (1942 р.) та Антон Хижняк в однойменній історичній повісті, написаній у 1944 - 1951 роках. Однак в цих творах, на виникнення яких великий вплив мали події Другої світової війни (згадані хрестоносці були за національністю німцями), літературний образ конфлікту за Дорогичин представлено дуже неточно, а навіть тенденційно. Але у великій мірі була це не так вина згаданих письменників, як деяких істориків, не дуже зорієнтованих у ситуації волинсько­мазовецького пограниччя. Історики ці, прочитавши в літописі про "крижевників­темпличів", тобто орден хрестоносців­тамплієрів, робили висновок, що в Дорогичині Данило воював з якоюсь формацією німецьких Ливонських рицарів, які діяли на території сучасної Латвії й Естонії, званих "меченосцями" (їхній статут базувався на статуті ордену тамплієрів, що виник під час хрестових походів у Єрусалимі й мав осідок біля храму - templum - Соломона). Інші гадали, що Дорогичин захопили рицарі іншого німецького ордену, названого найчастіше "хрестоносцями" (носили чорні хрести на щитах і плащах), яких на польськопруському пограниччі поселив князь Конрад Мазовецький (у 1237 р. "меченосці" та "хрестоносці" були об'єднані).

Насправді "крижевники", яких у 1238 році побили Романовичі, були частиною ордену Пруських Христових рицарів (їхній статут також базувався на статуті тамплієрів), заснованого з ініціативи князя Конрада Мазовецького для оборони Мазовша перед балтійським племенем прусів і поселеного 1228 року в Добжиню над Віслою. Коли 1235 року з папського наказу ці т.зв. добжинські брати були об'єднані з могутнішими "хрестоносцями", частина з них не підпорядкувалася цьому розпорядженню. І то саме для них у березні 1237 р. Конрад Мазовецький виставив грамоту на володіння Дорогичином та його околицею.

Спираючись на цей документ, більшість істориків вважає, що Конрад Мазовецький, у минулому союзник Данила і Василька, заволодів Дорогичином у 1235му чи 1236 роках, коли змінив свій стосунок до Романовичів і підтримав їхніх конкурентів за володіння Галичем. Інакше думає сучасний київський історик, академік Микола Котляр, автор нарису "Війна Волинського князівства з Добжинським орденом", який згодом увійшов у монографію "Данило Галицький" (Київ, 2002). "Ми переконані в тому, - стверджує він, - що мазовецький князь ніколи не володів Дорогичином. У відомих науці джерелах про це немає згадок. Гадаємо, що Конрад із легким серцем обдарував орден добжинських рицарів землею і містом, які йому ніколи не належали".

Як би не було, у 1237 р. Дорогичин, хоч і на короткий час, був у руках Добжинського ордену. Все ж таки, через скупість джерел, не знаємо як виглядало його відвоювання руськими князями. Можливо, що відбулася битва під стінами дорогичинського граду, як це змальовано в літературних творах М.Бажана й А.Хижняка, а також на намальованій у 1983 - 1985 роках картині С.Серветника (її огріхом є представлення хрестоносців у набагато пізніших обладунках та з прапорами, які б радше підходили до картини Грюнвальдської битви). Другий варіант - штурмування добре зміцненого граду з використанням облогової машинерії, яку мала на своєму озброєнні добірна Данилова піхота (такої думки є М.Котляр). Але це, на жаль, не єдина загадка без розгадки, яку залишили нам літописці минулих сторіч.

Дальшi стосунки руських володарів Володимира та Галича із Конрадом Мазовецьким та його нащадками були вже мирнi, а навiть дружнi. Але незабаром на володіння Данила і Василька звалилася монгольська орда хана Батия. У 1240 роцi монголи зруйнували Київ, який боронив Даниловий воєвода Дмитро, потерпiли також галицькi та волинськi волостi. Дорогичин загарбники оминули. Але коли весною 1241 р. прибув пiд його стiни Данило, котрий повертався з Мазовша, то не був впущений досередини збунтованим державцем города, що на думку деяких істориків був у змовi з галицькими боярами, якi, використовуючи обставини, знов почали свої дiї проти князiвської влади. Ось цитата з літопису: "Данило сказав: "Сей город був наш i отцiв наших, а ви не дозволили увiйти в нього". I вiдiйшов вiн, думаючи, що Бог колись же вчинить одплату державцевi города того. I оддав Бог город у руки Даниловi, i вiн, обновивши його, спорудив тут церкву прекрасну на честь Пресвятої Богородицi." Неважко здогадатися, що саме в цій церкві у 1253 році відбулася коронація Данила на короля Русі.

Для українців Підляшшя Дорогичин - це свого роду історичний центр їхньої малої Батьківщини. Володарі та воїни, древні літописці та новітні письменники вписали його в історію всього українського народу - велику книгу збірної пам'яті, якої сторінки не зайво постійно перегортати. А при нагоді й навідувати місця, в яких ця історія кувалася.