А тому не маємо права проігнорувати 80-й день народження Алли Горської

На жаль, майже непомітною проминула 18 вересня 80та річниця від дня народження однієї з найбільш яскравих і трагічних постатей українського національного відродження у 1960х - непересічного живописця й незламного правозахисника Алли Горської.

Коли у вересні 1964го Аллі Горській та її колезіправозахисникові Івану Світличному виповнилося по 35, їхні друзі жартома святкували їхнє спільне 70річчя. Як у воду дивилися, бо 70ті роковини від дня народження кожного з них минули уже без них...

Причому не відомий досі убивця проломив Горській череп саме... 70го року. Вочевидь, у КДБ, у причетності якого до загибелі живописця не сумнівається ніхто, інакше з нею впоратися не могли - вона і в зоні очолила б опір режиму.

Можливо, Горську тому визнавали своїм лідером її однодумці, що вона раніше від них стала самостійною, переживши підлітком блокаду Ленінграда. А закінчивши школу із золотою медаллю, вступила до Київського художнього інституту, де педагог Горської Володимир Бондаренко зачарував її своїми лекціями про українські духовність, культуру та мистецтво, попри те, що вона виросла у російськомовній сім'ї,

Позаяк усе це було тоді затиснуте рамками "радянського інтернаціоналізму" та "соцреалізму", Горська скаржилася у розмові з Лесем Танюком: "Живемо якимсь безсоромним життям". Відтак ревно заходилася буквально "з нуля" вивчати мову своїх предків та компенсувати своєю творчістю, як звірялася вона у листі до свого однодумця - тоді політв'язня Опанаса Заливахи, "мистецтво, яке репрезентує націю", те, знищене у 1930 -1940х роках.

Більше того - сама уособлювала те мистецтво. А також свою Вітчизну, яка воскресала щоразу після того, як уже здавалося, що розчиниться у якійсь із сусідніх держав.

Лесь Танюк згадував, що саме Горська була тоді для нього та його друзів символом нескореної України, яка почала реабілітацію свого розстріляного Відродження. І що її не можна було при цьому ані купити за гроші чи відрядження за кордон, ані залякати.

"Я працюю, щоб було мистецтво сучасне, українське, яке представляє свій народ", - гордо заявляла у своєму черговому листі в зону навіть після того, як зруйнували вітраж, створюваний нею у вестибулі Київського університету імені Тараса Шевченка до 150річчя від дня народження Кобзаря.

Бо гнівний Кобзар пригортав на тому вітражі скривджену Україну, а напис на ньому проголошував:

Коли ж Горська спитала про причини того варварства, їй пояснили, що вона створила образ Шевченка, який використовують українські націоналісти у Канаді. Ще й виключили зі Спілки художників, а це означало відмову їй у замовленнях на її роботи.

"Від нас вимагали каяття, а ми ніяк не могли зрозуміти, чому маємо бути блядями", - констатувала Горська в іншому листі Заливасі, який, звісно ж, читали й у КДБ. Відтак зректися своїх переконань її не змусили ані життя впроголодь унаслідок бойкоту її творчості з боку чиновників, ані арешти її друзів. Навпаки - вимагала у листах до керівництва СРСР, аби випустили дисидентів із тюрем та допомагала їм матеріально, позбавляючи себе найнеобхіднішого.

У ще одному листі Заливасі цитувала такий уривок із "Бравого солдата Швейка" Ярослава Гашека про поручника Лукаша: "Він вважав чеський народ своєрідною таємною організацією, від якої краще триматися подалі". Натомість Горська не трималася подалі від "таємної організації", якою КДБ вважало у 1960ті роки тих, хто заважав вихолощувати в українців усе національне, а відтак асимілювати їх.

"Краще бути похованим на цвинтарі вбитою, ніж поза цвинтарем самогубцемзрадником, - звірялася Горська Заливасі. - Або жити мерцем серед мерців, або загинути..." А отже, не сумнівалася в тому, що їй не пробачать її відчайдушної сміливості.

І все ж немарно прожила своє життя. Коли у Києві відкрився Клуб творчої молоді, саме вона, як хором визнають його колишні учасники, стала душею того колективу, з якого вийшли майбутні лідери Української Гельсінської спілки та Демократичного блоку Верховної Ради України. Які, своєю чергою, проголосили у 1991му незалежність нашої держави.

Не один із них згодом визнав, що саме Алла Горська зігріла їх у часи штучних "заморозків", якими боролися з "хрущовською відлигою". А зокрема - Богдан Горинь, писав у своїй невиголошеній промові над її могилою: "...Та частка сили, якою володіла Алла Горська, лягає тепер на наші плечі. Мусимо більше працювати, бо те, що не встигла зробити Алла Горська, вимагає подвійної роботи від нас".

Саме Алла Горська розшукала разом із Лесем Танюком і поетом Василем Симоненком місця поховання жертв чекістів та домагалася від властей їх вшанування й звільнення ще живих політв'язнів, яких підтримувала матеріально. Симоненка за це побили до смерті, Горську також не залишили живою...

Убили її чекісти 28 листопада 1970 року. Того дня вона поїхала у Васильків під Києвом до свого свекра Івана Зарецького забрати швацьку машинку "Зінгер". А 2 грудня того року Горську знайшли в льоху її свекра мертвою з переламаною основою черепа від удару ззаду тупим важким предметом.

Івана Зарецького ще 29 листопада того року виявили мертвим поблизу станції Фастів­2 за 35 кілометрів від його помешкання з відрізаною потягом головою. Але обшуку в будинку жертви міліція "чомусь" робити не поспішала. Тож тіло Горської виявили у ньому тільки після того, як її друзі наполягли, аби міліція відчинила будинок.

Спершу "правоохоронці", заарештувавши чоловіка Горської - також художника Віктора Зарецького, намагалися психологічно зламати його, звинувачуючи у вбивстві дружини з ревнощів. А після того, як цей номер не пройшов, перейшли до версії про вбивство Горської її свекром через "особисту неприязнь до неї" та його самогубство після цього.

І вже 23 січня 1971 року обласна прокуратура закрила кримінальну справу з причини смерті єдиного підозрюваного. Але ще у грудні знайомий Зарецьких бачив у бур'янах у його дворі покинуті накладні вуса, які могли зробити когось схожим на нього.

А через кілька тижнів після трагедії на запитання чоловіка Горської про те, чи не страждала його дружина перед смертю, офіцер міліції з обласного управління МВС на прізвище Чорний відповів: "Убито одним ударом, професіонально!" Проте І. Зарецький усе своє життя працював... бухгалтером. До того ж у 1970му йому вже було 69 років, він переніс обширний інфаркт, слабував на стенокардію, ходив повільно і з ціпком. Тобто йому було вкрай складно нанести удар здоровій 41річній жінці та скинути її тіло у льох.

Досвідчений криміналіст Борис Тимошенко, консультуючи історика Сергія Білоконя у тій справі, звертав увагу на те, що Зарецького не відкинув на повній швидкості пристрій, який кріплять спереду в тепловозів на висоті приблизно 10 сантиметрів від рейок. І що не було зроблено наркологічної експертизи крові Зарецького, аби встановити, чи не вбили його перед тим, як потрапив на рейки. Не зробили й трасологічної експертизи крапель крові Горської в будинку Зарецького для з'ясування положення жертви в момент удару.

Ніхто з друзів Горської не сумнівався в її вбивстві чекістами ще й тому, що КДБ не приховував свого постійного й демонстративного стеження за нею. Адже за всіма правилами оперативників, вони мали "довести" її до самих дверей свекра і потім назад. Чому ж не обшукали будинок після того, як знайшли мертвим його господаря?..

А 1973 року сусіди Горської по комунальній квартирі перед від'їздом до Ізраїлю розповіли, що в 1964му співробітники КДБ установили в їхній кімнаті стаціонарний мікрофон, спрямований на помешкання художниці. Викликаючи її в КДБ на очні ставки з іншими правоохоронцями, закликали „поки ще не запізно" переглянути своє ставлення до компартії. Поступово ці розмови перейшли в попередження й погрози...

Однак у КДБ, звісно, читали її лист політв'язню Опанасу Заливасі, у якому вона писала: "Від нас вимагали каяття, а ми ніяк не могли зрозуміти, чому маємо бути блядями". Але засудити її не наважилися, вочевидь, тому, що вона цілком могла очолити опір в'язнів.

Її похорон зібрав фактично весь тодішній цвіт української інтелігенції - незважаючи на те, що чекісти приходили персонально до багатьох "неблагонадійних" із попередженням - не з'являтися на траурній церемонії. Зі словами прощання тоді виступили Євген Сверстюк, Олесь Сергієнко та Іван Гель.

А Василь Стус читав щойно написаного вірша пам'яті Алли Горської:

Колишній політв'язень, президент українського Пенклубу й головний редактор газети "Наша віра" Євген Сверстюк розповідав, що друзі Алли Горської навіть хотіли у мармурі увічнити такі слова про неї: "Вона пройшла між нами світлим добрим духом, із вірністю неофіта..."

Адже саме Алла Горська, зі слів Сверстюка, "була однією з перших, хто підписував усі документи проти переслідувань і репресій" та "писала листи політв'язням, підтримувала їх на засланні, а також зустрічала й допомагала тим, хто повертався з таборів", бо "дуже любила людей й прагнула їм допомогти". Але ті слова у мармурі так і не з'явилися - багатьох із присутніх на цьому похороні було заарештовано й ув'язнено.