Поїздка до Умані на Черкащину в Національний дендропарк "Софіївка" особисто для мене цікава була навіть не стільки через те, що "Софіївку" визнано одним із семи чудес України, скільки через бажання ще раз відчути, на що спроможна життєдайна сила любові.

У цій місцині бувала не раз. Щороку, вирушаючи на Схід України, де жили мої бабуся та дідусь, знала: біля "Софіївки" бодай на годину для перепочинку станемо обов'язково. Обсаджена каштанами центральна алея, яка від входу веде до павільйону Флори, крізь колони якого проблискує плесо Нижнього ставу зі знаменитим фонтаном "Змія", тераса Муз, джерело Гіппокрени, таємничі гроти, серед яких улюблений грот Каліпсо, де напис "Облиш тут свої турботи й нещастя і йди собі щасливим, якщо ж ти прийшов сюди щасливим, будь таким довіку", водоспади, альтанки, Єлисейські поля, Критський лабіринт, Верхній став, звідки витікає підземна ріка Стікс і звідки через місточок можна перейти на острів Кохання... Блискуча ілюстрація античної міфології і творчих можливостей людини. Та головне - сили любові, що таки "гори верне".

Саме ця історія, яку тут переповідають охоче і подекуди в різних варіантах, і є тим найбільш притягальним моментом, у ракурсі якого від дитинства завжди сприймала цю світову перлину садовопаркового мистецтва. Дивна річ, але екзотичні дерева (що їх свого часу військовий інженер, автор топографічного та архітектурного проектів "Софіївки" і водночас керівник будівельних робіт Людвіг Метцель звозив сюди з цілого світу, аби, за бажанням замовника - Станіслава Потоцького, на українських землях створити куточок Еллади), штучно нагромаджені камінні брили хвилювали менше, ніж образ жінки, завдяки якій "Софіївка" з'явилась.

Витончена красуня, грекиня, що народилася неподалік від Стамбула і яку рідна мати, ставши через обставини куртизанкою, фактично штовхала повторити власну долю. Жінка, якою уже в її ролі дружини сина коменданта Кам'янецької фортеці майора Юзефа Віт­та захоплювалися король Прусії Фрідріх ІІ, австрійський імператор Йосиф II, французька королева Марія Антуанетта, король Людовік XVIII і молодий граф д'Артуа, майбутній король Карл X, генерал­фельдмаршал Григорій Потьомкін та імператриця Росії Катерина ІІ, інші імениті особи. Особистість, яку згодом звинуватять у шпигунстві на користь Росії та Польщі, Софія Вітт насправді уявлялася мені особою значно трагічнішою та внутрішньо перестраждалою (зокрема тому, що випало ховати власних дітей), аніж легковажною та жорстокою, якою її подекуди подавали.

Історія свідчить, що ясновельможний пан Потоцький збудував "Софіївку" у подарунок жінці, яку покохав понад життя, на той час будучи вже вдруге одруженим чоловіком (перша дружина Потоцького Гертруда Коморовська загинула вагітною не без участі його батьків, чого він їм так і не пробачив, а друга - Юзефіна Амалія Мнішек, попри те, що народила йому одинадцятеро дітей (хоча пишуть, що тільки троє були від Потоцького) і провадила дуже вільне життя, не мала наміру поривати родинні узи). Софія Вітт стала для нього тим ковтком свіжого повітря, якого Станіслав Потоцький уже у своєму житті не сподівався, але який підштовхнув його повністю змінити життя. А легенда - що за неповних десять років Софія, що на той час уже була третьою дружиною Потоцького, зрадила його з його власним сином від шлюбу з Амалією Мнішек. Спраглі до масних історій акцентують, що саме через це Станіслав Потоцький занедужав і пішов зі світу, так і не пробачивши Софії її зради, і що розкаяна жінка три доби простояла на колінах біля його покоїв.

Зрештою, міцно переплетені долі Станіслава Потоцького і Софії ВіттПотоцької містять не лише реальний фактаж, а й оповиті багатьма міфами та легендами, як і завше буває з відомими особами. Однак за даної ситуації це не важить.

Важить інше - "Софіївка", якою милуємось уже друге століття, як її призвідців не стало, змушує нас повірити: тільки великі почуття спроможні покликати до життя великі справи. І ще раз сказати один одному: "Любімо!"