У Римі його титулували кардиналом, а в Україні - патріархом

7 вересня чверть століття тому спочив глава Української греко­католицької церкви Йосиф Сліпий­Коберницький­Дичковський.

Цей великий українець народився 17 лютого 1892 року на батьківському хуторі Заздрість неподалік Тернополя, в якому закінчив гімназію. Навчався у духовній семінарії у столиці Галичини та університетах - у тому ж Львові, а також в Інсбруку і Римі.

Уже 26річним здобув учений ступінь доктора богослов'я, а його праці становили 13 томів. Видавав і журнали "Богословія", "Дзвони", "Нива" та "Мета" й керував львівськими семінарією та Богословською академією.

У 1927му висвячений митрополитом Андреєм Шептицьким на священика, у 1939му - на архієпископа, а після його смерті в 1944му очолив УГКЦ. Але у 1945му був заарештований разом з усіма єпископами цієї Церкви й запроторений на два роки у в'язниці в Києві, де військовий суд запровадив його ще на вісім до ГУЛАГу за "ворожу діяльність проти УРСР та співпрацю з німецькофашистськими окупантами".

Утім засуджували його ще тричі, а загалом він провів у мордовських і сибірських концтаборах та на засланні 18 років. Відтак уже без нього співробітники міністерства державної безпеки СРСР змусили в 1946му частину священиків і мирян цієї церкви проголосити на скликаному чекістами нелегітимному (без жодного єпископа УГКЦ ) Львівському "соборі" її "самоліквідацію" й "возз'єднання" з Російською православною.

Про свої поневіряння глава УГКЦ згадував: "Ув'язнення ніччю, тайні судилища, безконечні допити і підглядання, моральні і фізичні знущання й упокорення, катування, морення голодом; нечестиві слідчі і судді, а перед ними я, безборонний в'язенькаторжник, "німий свідок церкви", що, знеможений, фізично і психічно вичерпаний, дає свідчення своїй рідній мовчазній і на смерть приреченій Церкві... Силу на оцьому моєму хресному шляху в'язня Христа ради давала мені свідомість, що цим шляхом іде зо мною також моє духовне стадо, мій рідний український народ, всі владики, священики, вірні, батьки і матері, малолітні діти, жертвенна молодь і безпомічні старці".

Але 1963 року, після того як Папа Іван ХХІІІ
виконав місію посередника у "карибському" конфлікті між США та СРСР, керівник останнього Микита Хрущов позитивно відреагував на заклик Ватикану не лише звільнити главу УГКЦ, а й відпустити його до Рима, де той заснував Український католицький університет і монастир отців студитів та збудував собор Святої Софії. А в 1965му наступний понтифік, Павло VI, надав йому другий після свого титул у Римо­католицькій церкві - кардинальський, відмовивши, втім, у більш належному - патріаршому...

Та коли після 67річної перерви одним із кардиналів став услід за київським митрополитом Ісидором та львівськими - Михайлом Левицьким і Сильверстом Сембратовичем - щойно четвертий українець, то для духовенства й мирян репресованої УГКЦ це мало, звісно, більш непересічне значення, аніж для представників інших церков. Надавши титул кардинала митрополитові УГКЦ, понтифік додав їм духовної сили, яка неабияк підтримувала їх за колючим дротом і "в катакомбах". Не кажучи вже про те, що легітимність УГКЦ визнав глава найбільшої християнської церкви у світі.

Попри це, митрополит мало не всю решту свого життя провів у емоційній полеміці з Ватиканом. Бо слушно вважав, що титулів, наданих йому понтифіками, для глави УГКЦ замало - не для нього особисто, а для усієї України.

Адже ще 1944 року його попередник на святоюрському престолі - митрополит Андрей Шептицький, передбачаючи свою неминучу смерть, таємно рукопоклав Йосифа Сліпого на... патріарха. І не лише тому, що такий титул мають навіть ті глави католицьких церков східного обряду, паства яких могла поміститися в одній кімнаті. В Україні, де одна частина християн підпорядковується главам православних церков, чию канонічність не визнали владики з інших країн, а друга - Московському патріарху РПЦ, який не зрікся своїх претензій на нашу країну, аналогічний титул потрібний для того, аби урівноважити вплив РКЦ принаймні престижем УГКЦ.