Найдавнішою збереженою пам'яткою Київської писемної школи середини ХІ століття є фрагмент "Реймського Євангелія", властиво - частина "Місяцеслова", який княжна Анна Ярославна забрала зі собою до Франції, де її чекало амплуа королеви цієї західної країни. Саме цьому тридцятидвосторінковому фрагменту суджено було вціліти із цілого гіпотетично колосального доробку Київської писемної школи. Звичайно, не все пропало, проте саме частина "Місяцеслова" Анни Ярославни має пальму першості, адже є наразі найдавнішою збереженою пам'яткою нашої писемності, попри виявлені Сергієм Висоцьким ґрафіті Софійського собору в Києві. Наша книжність стрімко розвивалася під егідою князякниголюба. Культура в цілому багатому своєму розмаїтті буяла в давній Україні за імперських часів великого князя Ярослава Мудрого.

Сім'я Ярослава Мудрого мала родинні стосунки з багатьма правлячими дворами Європи. Майже всі представники сім'ї Ярослава Володимировича мали шлюбні узи й династичні зв'язки із європейськими володарями чи їхніми найближчими родичами. Властиво, дочки ставали королевами, а сини брали заміж дочок власть імущих. Сам Ярослав був одружений із Інґіґердою (Іриною), дочкою шведського короля Олафа ІІІ. Свою сестру Добронігу він видав за польського князя Казимира І. Три дочки стали королевами аж чотирьох країн. Анастасія стала дружиною угорського короля Ендре І, Єлизавета - дружиною норвезького короля Гаральда ІІІ, після загибелі якого вийшла за данського короля Свена ІІ, Анна ж - стала дружиною французького короля Генріха І. П'ятеро синів витримали шлюбний регістр від графського рівня до імператорського. До слова, дочки та сини Ярослава самі були імператорськими дітьми - дітьми великого князя, кагана, імператора давньої УкраїниРусі. Всеволод одружився з Марією, дочкою візантійського імператора Костянтина ІХ, Ізяслав - із Ґертрудою, дочкою польського короля Мєшка ІІ, Святослав - із Киликією, дочкою німецького графа Етелера, В'ячеслав - із Одою, дочкою нижньосаксонського графа Ліппольда, Ігор - із Кунегундою, дочкою саксонського маркграфа Оттона.

Вирушивши, за покликом долі, у свою безповоротну подорож до Франції, щоб стати її королевою, Анна Ярославна прихопила зі собою необхідні цивілізаційні атрибути, серед яких важливе місце зайняла книга, якій судилося залишитися найдавнішою пам'яткою нашої книжної писемності. Властиво, вона взяла зі собою цілу книгу - Євангелієапракос, а можливо, що й переклад усіх чотирьох канонічних євангелій, до яких і був доданий "Місяцеслов", резонно потрактований як "Молитовник". А найдавнішою пам'яткою є всього лиш фрагмент цієї Анниної книги. Хоча можна сказати, що цій книзі судилася нелегка доля, адже від неї залишився тільки фрагмент, проте доля їй і посміхалася. І не лише побожною усмішкою Анни Ярославни, королеви Франції, але ймовірно, що й усмішками прототипів коронованих героїв романів Моріса Дрюона.

Для сучасного читача календарний рік починається, зрозуміло, з січня. Хоча це, з погляду вічності, не така вже й давня традиція. Але таки початок січня є точкою відліку у щорічному циклі сучасної людини, сучасного українця, сучасного європейця, від глобаліста до пацифіста. Чудово, що січнева частина "Місяцеслова" Анни Ярославни таки вціліла. Майже тисячолітньої давності наш книжний текст, при відповідному легенькому графічно­фонетичному препаруванні, освіченою людиною (а таких у нас, за статистикою, в обов'язковому порядку має бути тотальна більшість) може сприйматися без надмірних зусиль; тобто без заглиблення в лінгвістичні тонкощі та культурно­історичні глибини давній текст для читача може бути доволі прозорим і без перекладу, хоча, за великим рахунком, переклад таки потрібен.

До слова, саме видання здійснюється завдяки ініціативі Фундації енциклопедії України в Канаді, створеної 1987 року ентузіастами "Енциклопедії українознавства". Фундаторами ж видання виступають Божена й Олег Іванусіви, творче меценатство яких подарувало нашій культурі низку фундаментальних видань, серед яких варто згадати хоча б фоліанти "Церква в руїні", "Церкви України - Перемиська єпархія" та "Церкви України - Закарпаття". Передісторія видання скидається на авантюрний сюжет, якому суджено увійти в аннали історії нашої культури. Отже, Олег Іванусів, енергійний ерудит і непогамовний аматор українознавства, якось натрапив у всесвітній електронній мережі на згадки про "Молитовник" Анни Ярославни і на інформацію про те, що оригінал має бути збережений десь у Франції. Тому­то він звернувся до французького фотохудожника, українця з походження Юрія Білака, щоб той розшукав український ультрараритет. Юрій Білак з ентузіазмом узявся за цю справу і в Реймсі видобув­таки оригінал пам'ятки в місцевому архіві (властиво - у Реймській міській бібліотеці), зробивши з нього якісну копію, яку й надіслав Олегові Іванусіву. Таким чином виникли реальні передумови, щоб маховик закрутився далі - аж до книжкової реалізації у львівському видавництві "Мс". А готовий продукт праці цілого колективу небайдужих фахівців буде до диспозиції усім зацікавленим.

Французькі вчені (та й не лише французькі) висловлювали різні судження стосовно часу виникнення пам'ятки та її автентичності. Та й ми не маємо стовідсоткової певності щодо цих питань. Митрополит Андрей Шептицький колись казав, що сумнів - це одна з основних ознак інтеліґенції, не суспільного прошарку, зрозуміло, а глобального комплексу фундаментальних якостей людини мислячої, носія культури, вінця цивілізаційних процесів. Тому нам варто залишати місце для інтеліґентних сумнівів. Але тішмо себе надією, що наша пам'ятка є таки оригіналом, будьмо невиправними оптимістами.

"Місяцеслов" Анни Ярославни - чи не найдавніша пам'ятка нашої книжної мови, нашої книжності загалом - є заодно й найдавнішою реліквією християнства в Україні. Тож читаймо і вивчаймо її, щоб наші глибинні традиції проектувалися крізь нас у невичерпну перспективу.