Я не була того дня біля резиденції правителів Венеції - Палацу дожів - коли, заблукавши в тумані, до місця (де зазвичай страчували злочинців) причалило судно із новообраним дожем Маріно Фальєрі. Як, зрештою, не була на венеційському балу, де котрийсь молодий нахаба пристрасно поцілував юну дружину цього 80літнього дожа, за що Фальєрі з ганьбою вигнав його геть. Але знаю, чим завершилися ці події середини XIV століття.

Ображений хлопець, блукаючи кімнатами палацу, опинився в залі Ради десяти, де на спинці крісла старого дожа нашкрябав слова на кшталт "дурень" або й щось гостріше. Його впіймали. Однак судді взяли до уваги як вік юнака, так і його почуття, а тому присудили йому тільки два місяці тюрми та рік вигнання із міста. Фальєрі таке рішення сприйняв як особисту зневагу і почав готувати змову, аби знищити усіх патриціїв, яких збере на Раду десяти звук дзвона Святого Марка. Змову розкрили. Самого Фальєрі, а разом із ним ще близько сотні заколотників стратили там, куди свого часу через туман випадково причалило судно, на якому Маріно Фальєрі добирався до Венеції із Рима. Погана прикмета стала для старого дожа реальним завершенням земного шляху.

Слухаючи цю історію, тішилася, що під дощем добираємось до серця Венеції - площі Святого Марка та П'яцетти - власними ногами мереживом вузьких венеційських вуличок та місточків (яких тут понад 400), а не морем. Бо хто його знає, які ще прикмети у просторі Венеції (яку за відсутності зелені Наполеон колись назвав "Лисою красунею" ) звучать як присуд. Скажімо, донині дві рожеві мармурові колони серед ідентичних білих на другому ярусі Палацу дожів викликають в обізнаних людей неприємну прохолоду - між ними зачитувались смертні вироки і вивішувались обезголовлені тіла для всезагального огляду. Але живемо таки в іншому часі, який на все накладає власні нашарування.

Зокрема, міст Зітхань (який отримав цю назву через те, що ним проводили засуджених до тюремних камер) сьогодні часто іменують мостом Кохання. І пари, які на нього потрапляють, намагаються скріпити свої почуття пристрасним поцілунком. Зрештою, такий вплив часу менше вражає, аніж сучасне зашивання навіть найвизначніших пам'яток міста у рекламні щити ядучих кольорів ( того ж таки, Палацу дожів, який поряд зі собором Святого Марка є візитівкою Венеції у світі).

Тут кажуть: що зробиш, стара Венеція потерпає, як від "високої води" (припливів - а тому справжній венецієць завжди носить зі собою ґумовці), так і від туристів. Місцеві мешканці перебираються зі старих кварталів подалі від центру (там значно дешевше), а стару частину міста усе ж утримувати треба. Хоча би вивозити тонни сміття, які по собі залишають мільйони туристів. "Сприймайте ці рекламні щити, як маску, - каже екскурсовод, - яку стара Венеція тимчасово вбирає на себе".

А маски венеційці справді люблять. Маски тут скрізь - і в численних крамничках, і в камені на фасадах будинків. Нічого дивного. Адже традиція венеційських карнавалів (закорінена в язичницькому святі Римських Сатурналій, коли зникали всі соціальні умовності та повсякденні правила життя і кожен міг розважатися, як хотів) плекалася тут упродовж століть як нідеінде. Сьогодні сучасники уже не переслідують мету саме завдяки масці (хай навіть тимчасово) стати вільними від усіх зобов'язань. Однак з'явитися на традиційному десятиденному лютневому карнавалі без красивого старовинного костюма і, ясна річ, маски для кожного мешканця Венеції - правило поганого тону. А тому варіанти масок Коломбіни, П'єро, Арлекіна (кожна свідчить про ті чи інші риси героя) та інших карнавальних персонажів багато хто підбирає собі заздалегідь, не припускаючи поспіху у такій поважній справі.

Бредучи вуличками, де іншого транспорту, ніж водний, немає, прослухавши окремі з численних легенд та бувальщин, якими рясніє історія цього міста (про славетного венеційця Джакомо Казанову, який прожив тут більшість свого життя, про майстра, якому ніяк не виходило звести найперший венеційський кам'яний міст через Гранд канал - міст Ріальто - і тому підписав угоду з дияволом, що віддасть йому душу першого, хто уже готовий міст перейде (хитрий майстер через міст першим пустив півня), та інші), думала про те, що сюди треба повернутись. Дощ уже не просто накрапав - періщив.

І коли на голову мені несподівано із дощоприймача на даху котрогось будинку вилилося відро води (подекуди це тут також буває), обізнані люди сказали: "Твоя мрія здійсниться!" Таке несподіване благословення цього дивовижного міста означало - Венеція буде мене чекати. І я - повернусь!