Пробачити – означає знову стати вразливим
"Книга пам'яті", до якої увійшли 22 біографії в'язнів концтабору Дахау, вже мандрує Україною. Її презентація відбулася у Львові, в Українському католицькому університеті. Офіційно книга була приурочена до 70річчя початку Другої світової війни та 20ї річниці демократичних змін у ЦентральноСхідній Європі. Наступними після Львова містами, де презентуватимуть виставку, будуть Полтава, ПереяславХмельницький, Сімферополь, Харків, Київ, Вінниця.
Багато хто з львів'ян так і не встиг побачити її, багато хто пройшов повз неї і навіть не звернув уваги. Але сам факт існування Міжнародної пересувної експозиції "Імена замість номерів" і участь України в ній для нас є дуже вагомими. Цього разу це не просто виставка, а історія, зіткана із живих свідчень, які приготували для нас особливе послання.
Після війни на місці концтабору Дахау був утворений Міжнародний комітет, який сконцентрував у собі пам'ять про злочини нацистів. А 1992 року в Дахау побувала перша група колишніх в'язнів з колишнього Радянського Союзу. Робота, за своїм значенням, не виходила за регіональні рамки. Втім це був перший загальноукраїнський проект, орієнтований на усне історичне дослідження, із залученням саме колишніх в'язнів Дахау.
Цікаво, що в експозиції сам концтабір відійшов на другий план, значення набули особисті долі тих, кому довелось через нього пройти. Значна увага зверталася на особистісний вимір подій, їхній суб'єктивний бік, на пошук інформації про життя людини до концтабору і після, а також на стратегії подолання завданої травми уже по війні. Експозиція зробила наголос на "постісторії" і таким чином дозволила символічно "повернути імена" колишнім в'язням, що пережили в концтаборі загрозу знищення особистості як такої.
Це перша експозиція, яка викриває і засуджує справу рук нацистів. Проте коли я перечитувала інформацію, поміщену на стендах, то натрапила на слова одного із колишніх в'язнів, Карла Лайснера, якого із туберкульозом легенів забрали у концтабір Дахау. Через чотири роки тяжко хворого Карла висвячують у священики і він під страхом смерті править службу, сповідає, причащає. Отець помер через кілька місяців після звільнення табору американцями, залишивши нам свій останній запис у щоденнику: "Благослови, Всевишній, і моїх ворогів!"
Хоча Дахау вважається табором з дещо "м'якшим" режимом і його не можна віднести до категорії "таборів знищення", все ж слід пам'ятати, що у період між 1933м та 1945м роками тут померло близько
43 000 із 202 000 в'язнів! Він не особливо поступається у жорстокості знущань над людьми, в жахливості умов існування. Достатньо згадати хоча б головного лікарярізника Зиґмунта Рашера, який провів безліч експериментів над людьми, колов їм різні препарати, зачиняв у холодильниках, тестував межі людської витривалості - у вакуумі й під тиском. Його піддослідними стало близько 200 людей, більша частина з яких загинула. І після цього жаху: "Благослови, Всевишній, і моїх ворогів!"
Власне, заглиблюючись в історію не лише нацистського, а й радянського та інших режимів, ми найчастіше роздумуємо над їх причинами, наслідками, особливостями, підраховуємо кількість жертв і оплакуємо їх, підписуємо вирок винуватцям. Але при цьому рідко коли хтось доходить до такого пункту, як прощення. Чи можна простити того, хто свого часу, не роздумуючи, міг тебе убити? На перший погляд, абсурдне запитання, адже убивць, за людськими законами, зазвичай не прощають, а карають. Але за Божими - ні.
Бог вчить нас прощати саме тому, що вчить нас любити. Для мене завжди особливо натхненним був той момент, коли польські єпископи 18 листопада 1965 року написали листа до німецьких єпископів, зі словами "Вибачаємо і просимо вибачення". Це був один із 36ти документів, висланих ними з нагоди наближення тисячоліття з дня хрещення Польщі. Поряд з описом історії Польщі, з наголосом на польськонімецьких контактах протягом віків, автори написали: "Стараймося забути. Жодної полеміки, жодної подальшої холодної війни, лише початок діалогу [...]." Його підписали 36 єпископів. Церкві довелось першій розпочати шлях примирення, що дало привід комуністичній владі нападати на Церкву зі звинуваченнями у зраді. Через десятки років, а точніше з нагоди святкування 40ї річниці з дня написання листа, архієпископ Деміян Зімонь зазначив: "З перспективи сорока років зрозуміло, що це був направду пророчий акт. Він змінив майбутнє не тільки народів польського і німецького, а й усієї Європи".
Чому ми так часто не пробачаємо? Чому цей крок назустріч є таким важким? Чому на ниві історії його бояться ступити, хоч саме історія часами найбільше цього потребує? Ніл Лозано у своїй книзі "Вільний" однією з причин бачить брак віри у можливість прощення, коли людина, через глибокий біль у серці, не вірить, що вибачити - реально. І тут вона забуває, що те, що є нереальним для нас, для Бога є вповні можливим.
Те, що ми не можемо пробачити, частково пов'язано із нашим небажанням простити або ж із браком усвідомлення глибини ран. Інколи здається, що образи, які колись мали, не значні і не варті уваги. Проте насправді згодом вони часто потужно впливають на спосіб нашого мислення, спотворюють образ світу, на який дивимось. Буває, що перед прощенням у людини виникає страх, наче якщо пробачимо, то складемо нашу єдину зброю захисту. "Справжнє прощення означає потребу знову стати вразливим, - пише Ніл Лозано, - але не означає дати дозвіл на те, щоб наша людська гідність була принижена кимсь іншим".
Причиною непрощення серед покоління двох світових воєн є бажання помсти, коли жертви терору хочуть відплати за все, що було скоєне, - через смертну кару чи максимальний термін ув'язнення для обвинувачуваних. Власне, тут не достатньо просто сказати "прощаю". Коли вирішуємо простити, то маємо бути готові, що доведеться боротись із болючими спогадами та почуттями. Крім того, не слід чекати автоматичного примирення з людиною. Навряд чи хтось із тих, чиї біографії були представлені на виставці, був би готовий піти на дружню прогулянку з колишнім гестапівцем. Проте з нашого боку прощення потрібне не стільки комусь іншому, а часто нам самим, щоб звільнитись від болю, який прив'язує до кривдника. Це внутрішня праця, яка полягає у відкиданні осудження винуватця, пошуку оправдання його діям, які для нас найчастіше не є відомі. Цю працю маємо починати з себе. І найважливіше пам'ятати, що Бог безумовно любить також і ту особу, яка нас скривдила.
Напрошується питання: чи можуть жертви (чи їх родичі) колинебудь вибачити нацистів, які не просто вбивали, а часто жорстоко знущались над людьми, експериментували над ними, від яких холоне кров у жилах? Чи можна колинебудь простити Гітлеру, Сталіну й усім тим, хто стояв за ними, їхню програму мільйонного винищення? На думку спадає лише один епізод з Біблії. Коли Ісуса розпинали, Він сказав: "Отче! Прости їм, бо не відають, що вчиняють".
Наше завдання - знати, прощати і молитися, але не ненавидіти людей. Ненависть - це категорія зла, яка завжди веде до внутрішньої руйнації.
