Людмила Шекета, головний лікар міського комунального клінічного пологового будинку №1, про сімейні пологи, родину, внуків та хобі

Перший плач немовлят, сльози радості на очах щасливих матусь, щирі усмішки на обличчях татусів, бабусь та дідусів, слова вдячності від рідних - саме таку картину вона бачить щодня вже сім років поспіль. Каже, що у цих стінах потужна позитивна енергетика. Ще б пак, на світ Божий народжуються маленькі громадяни України. "Пошта" завітала в гості до головного лікаря міського комунального клінічного пологового будинку №1, акушера­гінеколога вищої категорії, медика за покликом серця - Людмили Шекети. Вона не лише жінка­керівник, але є лікарем­практиком. Удома ж - любляча дружина, мама та бабуся. Разом із чоловіком виховали двох дітей - доньку Наталю та сина Олександра.

Любов до професії

- Якщо зважати на те, що завідувач жіночою консультацією - також керівник, то на керівних посадах я вже 20 років. Обіймала посаду позаштатного акушера­гінеколога м. Львова. Тепер вже сім років є головним лікарем пологового будинку №1. Як і кожна жінка, намагаюся знаходити вільний час для сім'ї. Інколи створюється враження, що чим більші діти, тим менше маєш на них часу. Водночас більше часу маєш на внуків. Онуки займають особливу нішу... Жінцікерівнику набагато важче, ніж чоловікові. Вона мусить удвічі краще працювати, аби як керівник утвердитися та досягти певних успіхів. Можливо тому, що у суспільстві жінку­керівника не всі серйозно сприймають. Поза тим, усі згідні з тим, що де жінка керує, там більше порядку... Насамперед люблю свою професію та роботу. Посада - це тимчасове та минуче. Головне - фах, який маєш. Акушером­гінекологом працюю вже понад 30 років. Перша робота - лікар акушергінеколог жіночої консультації 1ї міської поліклініки. Звісно, важко поєднувати лікарську роботу і посаду керівника, але, керуючи пологовим будинком, намагаюся не забувати свій основний фах.

- Так. Також консультую, беру участь у консиліумах. Намагаюся поєднувати керівництво та практику.

- Якось ніколи над цим не задумувалася і не рахувала...

- Коли жінки до нас лягають із проблемами перебігу вагітності, кажу їм: це не лікарня, а храм, де народжуються діти. Щодня, незалежно від того, маю чи ні пологи, обов'язково заходжу у пологові зали. Від дітей там така позитивна енергетика, що не можливо не усміхнутися, потішитися... Усіх своїх пацієнтів пам'ятаємо. Приємно, коли телефонують і кажуть: "А нам вже сьогодні рік", "А ми вже ходимо", "А у нас зубчик перший виріс". Тішуся, наче це мої діти!

- Минулого року ми мали майже 3600 пологів. За сім місяців 2009го прийняли 2100 пологів. За добу нині у нас народжується
1820 дітей.

- Зараз реєструємо дітей від 500 г. Маля, яке народилося вагою 670 г, вижило і є абсолютно здоровим. Зараз вже важить близько 5 кг. Тішимося та пишаємося цим дуже. Коли народжуються такі маловагові діти, кажу, що головне завдання лікарів - дати цьому малюку шанс залишитися живим. Народилася у нас і двійня, яка була недоношена, але діток вдалося виходити. Загалом лікарі намагаються вести пологи з мінімумом втручань. Природні пологи і для дитини, і жінки - найкраще.

- Дуже позитивно. Абсолютно нормально, щоб під час пологів жінка отримувала не лише медичну підтримку, але й родинну. Це не обов'язково має бути чоловік. Це може бути мама, свекруха, сестра. Єдина умова - хтось із родини. Говоримо із жінкою, що чоловік буде на тих моментах пологів, які вона хоче. Підтримка рідних є потрібною. Звісно, це на вибір жінки.

- Зазвичай чоловіки. Багато сильних чоловіків потім, наче діти, плачуть. Це настільки зворушливо. Одна справа прочитати, інша - побачити та відчути. Кажуть, що у голові все перевертається, яка то є вартість тієї дитини. Як треба любити ту жінку, що народила тобі дитину. Це досить корисна практика.

З іншого боку, нині чоловіки не зовсім підготовлені до сімейного життя. Вони активні під час пологів чи поки жінка ще у нас, а потім важко переносять перші труднощі виховання дитини. Вони не готові до недоспаних ночей та хвороб. У такі моменти потрібно бути опорою для жінки. Злякавшись труднощів, вони кидають жінку та розлучаються. Отже, він був неготовий до створення сім'ї! А дитина потім росте без батька... Чоловіки чомусь думають, що їхня справа - одружитися, аби жінка завагітніла, а все решта - справа жінки. Ні! Це спільна справа!

Демократичні батьки

- Заміжня вже 33 роки. Чоловік Михайло за освітою геофізик, а зараз є приватним підприємцем. Виховали з ним двох дітей - 31річну доньку Наталю та 27річного сина Олександра. Донька також акушергінеколог, працює у гінекологічному відділенні у цьому ж пологовому будинку. Тут працює вже вісім років. Приймає пологи, оперує. Донька завжди хотіла бути медиком. Ще навчаючись у школі, прагнула здобути освіту у медінституті. Син у медицину не пішов - закінчив політехнічний інститут. Зараз є приватним підприємцем. Дітям дали можливість вибору професії. Якщо хтось думає, що медицина - це легка професія, то дуже помиляється. Працювати з чужим болем та проблемами дуже важко. Потрібно надзвичайно любити цю роботу і бути їй відданим.

Загалом вважаю, що у мене життя вдалося. Маю хорошу сім'ю, доброго чоловіка, який розуміє специфіку моєї роботи, маю хороших та добрих дітей.

Щоби родина була міцною, треба любити та поважати один одного! Сім'я - це щоденна праця.

- Наші діти дуже самостійні. Вони все намагаються вирішувати самостійно. Звісно, радяться з нами, бо батьки мають більший життєвий досвід. Живуть окремо. Ми дружні, але один одному не нав'язуємо ті чи інші позиції. Люблю і зятя Михайла, і невістку Світлану. Маємо хороші стосунки.

- Завжди своїм дітям говорю: зятя і невістку люблю більше, ніж вас, бо це чужі діти. І так ставлюся. Не ділю на своїх і чужих.

- Так, акушергінеколог. Невістка - перукар.

Бабуся двох онуків

- Маю двох онуків - 5річну Соломійку (доньки) та 4річного Михайлика (сина). Їх дуже люблю! Соломійка - моя копія. Ми дуже тісно з нею спілкуємося. Другі її бабуся та дідусь живуть у Добромилі, тому з нами вона частіше спілкується. З Михайликом любимо малювати, щось складати. Онук із трьох років почав ходити у дитсадок. Соломія має няню. Ходить до ансамблю "Джерельце" при обласному Будинку вчителя. На внуків є більше часу, ніж колись на дітей. Багато моментів, які помічаю у внуках, не бачила у своїх дітях - як­от якісь оригінальні питання, їх дискусії та цікаві висновки. Можливо, теперішні діти більш інформативно підковані.

- Знову повернуся до вже сказаних слів: щоб тим займатися, потрібно цю роботу любити. Якщо захочуть, заперечувати не буду. Якщо ні, то є багато цікавих професій. Щоб працювати в охороні здоров'я, треба бути дуже відданим праці, любити та розуміти професію. Аби медик став лікарем, мав пацієнтів, авторитет та повагу у суспільстві, потрібно як мінімум 10 років працювати. До лікаря не змусиш піти.

- Народилися тут, але не я приймала пологи. У медицині є таке правило: родич родича не повинен оперувати, приймати пологи та лікувати. Він неадекватно може оцінювати ситуацію. Приймав пологи мій заступник. Я була присутня і на одних, і на других.

- Внучка знає, а онук ще того не розуміє. Не раз телефонують, а Соломійка каже: "У тьоті води відходять?" Ось так чує розмову і схоплює (сміється).

Відпочинок та хобі

- Буває, що і сім днів робочих. Буває, що вдається викроїти суботу чи неділю. Їжджу відпочивати двічі по два тижні. Люблю гори та ліс. Люблю гуляти лісом, збирати гриби та ягоди. Вишивати також мені подобається. Люблю дизайнерство. Коли проводили ремонт у приймальному покої та у пологових залах, дизайнера не кликали. Кольори самі вибирали.