Сходження на вершини, водоспад, гадюка й інші особливості карпатської Дрогобиччини - у репортажі "Пошти"

У кожного свій відпочинок. І поїхати в гори - це теж не для всіх. Але, поза всяким сумнівом, подихати чистим гірським повітрям, подивитись на мальовничі ландшафти, а заодно дістати масу нових вражень хотілось би багатьом із нас. Цьогоріч я не вперше була в Карпатах. Але в Карпатах Дрогобиччини таки перший раз. До того ж поїздка моя не була концептуально визначеною заздалегідь - так сталося, що за якихось чотири дні довелось відвідати і ознайомитись з пропозиціями та принадами не однієї туристичної бази чи агрооселі, а всієї(!) гірської частини Дрогобицького району. Повірте, приїхала замученаа­а­а, але розповідати рідним і знайомим було про що. Просто наступного разу треба буде більше часу виділяти на таке турне. Або вибирати тільки одну з уже досліджених мною ділянок.

З погодою пощастило. Сонце не пражило немилосердно, і дощ не лив, слава Богу. Ми виїжджали з Дрогобича у горигоригори із заступником голови рай­держадміністрації Романом Івановичем Гарбичем, як мовиться, у цілковитій бойовій готовності. Я - спрагла до пізнання специфіки їхніх Карпат, а мій колега, держслужбовець, радий зацікавити нових гостей туризмом із дефініцією "дрогобицький" та епітетом "особливий".

Минувши Борислав, місто нафтовиків, відтак серпантином здолавши дорогу до курортної Східниці, ми розкрили свої обійми і серця залісненим смерічками вершинам. Ліворуч шуміла річка Стрий. Усе тільки починалося.

Першим нашим пристанівком став дитячий спортивно­оздоровчий табір "Карпати". Мальовнича місцина у селі Рибник. Треба сказати, що схожі табори є й у сусідніх селах Майдан, Старий Кропивник, Довге. Втім саме у цьому закладі дітей відпочиває найбільше. Причиною, вочевидь, є цікава програма літнього відпочинку. "Я дотримуюсь принципу: якщо хороша погода, дітей у таборі не повинно бути, - розповів нам про свої підходи до ведення таборового господарства директор "Карпат" Іван Файчак. - Наші діти ходять у різноманітні походи, там самі готують їсти (каші, канапки). В таборі ж відбуваються конкурси "Міс і Містер Карпат", "Літній Новий рік", функціонують літературні й спортивні гуртки. В нас діє своя валюта - "карпатки", її можна заробити, наприклад, за найкраще прибирання, сервірування столів у їдальні, найактивніше відвідування бібліотеки тощо. Відтак за ці "карпатки" тут же купуються розмаїті символічні хороші речі. А наприкінці заїзду кожному вручаємо грамоту".

Заради потіхи (уміють люди робити маленькі приємності і, треба визнати, таки знають, як організувати, аби їхній "відвідувач" про них не забув), отож і мене нагородили грамотою "За пропаганду здорового способу життя і надзвичайну любов до гірського краю", а заодно у документі з печаткою присвоїли звання "Наймолодша карпатівка". Правда ж, гарно? Тільки незрозуміло, чому наймолодша?

Узагалі гірська Дрогобиччина, як з'ясувалося, приваблює туристів чи не передусім ландшафтами. Вздовж річки Стрий (а тягнеться вона районом 22 км) усюди були розбиті намети, палахкотіли ватри і лунали пісні. По інший бік траси гостинні агрооселі красувались розкішними квітниками і почасти модною нині рівненько підстриженою штучною травичкою. Там теж було, у хорошому розумінні слова, неспокійно. Народ уповні насолоджувався усвідомленням терміна "відпустка у горах".

Під вечір ми приїхали у село Довге. Гірську глибинку, де щороку, на відміну від навчальних закладів принаймні інших навколишніх сіл, школа влітку... працює. Річ у тім, що класи цієї місцевої десятирічки у літній період слугують для гірських туристів помешканнями з ліжками (парти з матрацами).

А далі у нашому маршруті була Школа гірських провідників в урочищі Ровінь. Там я мала заночувати. Оте наше опівнічне розрізання темряви передбачало дорогу, що в одному зі своїх проміжків "зачіпала" трішки Сколівський район, а саме - село Урич (де розташована славнозвісна і розрекламована останнім часом фортеця Тустань. До речі, незабаром, 5 вересня, тут відбуватиметься черговий фестиваль української середньовічної культури з лицарськими турнірами, вогняними дійствами, ігрищами і (дехто вже це бачив у минулі роки) нічним узяттям цієї фортеці під радісний ґвалт і масу емоцій).

Повертаючись (у тексті), а наразі автівкою прямуючи до згаданої Школи гірських провідників, зазначимо, що вона, школа, наразі єдина в Україні. Ідея створення такого штибу організації належить ЛАРТу (Львівській асоціації розвитку туризму). Учням її, чи то пак учасникам, після закінчення десятиденного курсу видають сертифікати міжнародного зразка.

"Наші гірські провідники - це і гіди, й історики, й рятівники", - розповідає Роман Гарбич, кермуючи автомобілем, а гілки нічних дерев б'ють у шибки. Це до нашої уваги - Сколівські Бескиди. Аж раптом несподівано на трасу вистрибує маленька козуля. На асфальті призупиняється, боязко оглядається - певне, за матір'ю. Біжи, красунечко, далі - ми даємо їй дорогу і якийсь час мовчимо, згадуючи перелякане створіння дикої природи. Та й не треба забувати, що завтрашній день обіцяє бути насиченим і напруженим - сходження на вершину і дванадцятиметровий водоспад, до якого тільки йти кілометрів п'ять. Час перепочити.

...Ранок у горах - це повітря свободи, волі, безміру очікування і хвилювання. Напоєні першим осіннім туманом, тобі закохано в очі дивляться гори. Так, так - дзвеніло десь у серці. Настрій був блискучий. Саме з таким самопочуттям вирушають у турпохід.

Молоденький гірський провідник Федір Андрієвський ще навчається в університеті Поплавського в Києві на факультеті туристичного бізнесу. Бойове хрещення проходить тут, на Дрогобиччині. Ми долаємо маршрут, а він без упину розповідає про все, що трапляється на нашому шляху. Трави, квіти, гриби, камінці, скелі, розмаїті топографічні орієнтири...

"Тут уважно дивіться під ноги, - наголошує юнак, - можуть бути змії". Що вдієш, сьогодні гадюками нікого не здивуєш навіть на майданах обласних центрів. А це все­таки Карпати. Однак чомусь ніхто не перестає їх боятися, тим паче, коли йдеться про плазунів отруйних. "Як не пильнуй, а лис курку вкраде", - спадає на думку прислів'я. Дивилися ми під ноги, дивилися і... мідянка - за 30 сантиметрів від моєї ноги. Мідного кольору, з блискучою шкірою, в якій відбивало свої промені полудневе сонце. Це треба бачити. Перепрошую, це не треба бачити. Федір швидко робить щось подібне на альпеншток - така собі тонка палиця на кінці з англійською буквою "V", на кшталт довгої рогатки, і відкидає гадюку убік, у кущі. Вона, до речі, отруйна, але... нас чекає водоспад.

Трохи оговтавшись, малюємо в уяві водоспад, до якого ми невпинно (майже) наближаємось. Шкода, що він не має назви. 12 метрів висоти - це, напевне, вражає. Досі найвідомішим на Львівщині вважався водоспад Гуркало, поблизу гори Парашки. А тут у чотири рази більший і, без сумніву, красивіший водоспад ось­ось мав постати перед нашими очима. Про те, що він (як би гарно й оригінально його назвати?) близько, ми дізнались через шум­гул­спів. І вже за якусь хвилину­другу водний красень був у нашому розпорядженні. Наш.

Почалися нескінченні фотографування і тамування спраги кришталевою джерельною водою просто з­під каміння. Захоплення, висловлені вголос і беззвучні, тривали й тривали. Натішившись, як малі діти, ми згадали про "тормозок" - радянське ймення невеличкого пакуночка з їжею для туриста: канапки з ковбасою, твердий сир, мінералка.

Назад повертались через річку вбрід. Так цікавіше, безперечно, і шлях коротший. Трохи, внутрішньо усамітнюючись, медитували, "переварюючи" побачене й пережите, але періодично доганяли один одного і знову й знову навперебій ділились враженнями і позитивом. Що саме робило людей такими щасливими, а їх обличчя умиротвореними? Свого часу письменник Юрій Андрухович, вочевидь, маючи на увазі щось інше, писав приблизно так: "Я відчуваю наближення до якоїсь вельми суттєвої розгадки. Я не знаходжу її, але мені вистачає наближення".

Так можна сказати і про гори та їх магію. І тут відповідь на запитання про щастя очевидна. Достатньо лише одного слова - Карпати.