Шматок тіста, притрушений залишками їжі - ось як виглядала піца кілька століть тому. Тоді піцу вважали потравою для злидарів і гадки не мали, що цей круглий шедевр стане візитною карткою Італії та улюбленою стравою гурманів. Історія не раз сміялася над тим, що стояло на столі у товстосумів, змінюючи їхнє меню на частунок зі щоденного столу слуг. До прикладу, аристократія ХІХ століття пила тільки гарячий шоколад і зверхньо крутила носом перед покоївками, які бадьорилися кавою, мовляв, заливають у себе смолу. Не мине і століття, як ситуація зміниться з точністю до навпаки: багаті і вишукані сьорбають каву, а бідніші гріють душу горням гарячого трунку. Те саме сталося й з піцою.

Нині статус піци знову нівелюють до рівня "їжі вулиці", проте не слід поспішати з висновками. Варто завітати до ресторану-піцерії "Пепероні" на вулиці Івана Франка, де страву готують з особливим пієтетом та "хрустким перцем"(саме так перекладають назву закладу - "Пошта") . Саме тоді усвідомлюєш, що готування піци у фаст-фудах рівноцінне вмиканню мелодії Бетховена "Для Елізи" під час очікування у телефонних довідкових службах - ймовірно, обидва творці шедеврів не знаходять собі спокою у домовині, споглядаючи таке блюзнірство. Піца у "Пепероні" - головна страва, яку печуть тут уже сім років, від неї відштовхуються у палітрі подальших страв: легких салатів, закусок та десертів. Заклад бере до уваги смаки навіть вередунів, дозволяючи обирати інгредієнти піци, таким чином стаєш Деміургом - співтворцем того, що за 25 хвилин апетитно лоскотатиме носа. Тонкий шар тіста на смак нагадує щойно вийнятий з печі лаваш, а баланс овочів, сиру, м'яса та зелені - ідеальне меню для сніданку, обіду та навіть вечері. Піца тут справді чудова. Оригінальним є розмір піци: "маленька", "велика" і ... "дуже велика". Щодо сиру, то його палітра теж значна: звичайний, сулугуні, моцарела, пармезан. Не простішим буде і вибір напою, з яким смакуватиме головна страва, позаяк на запитання офіціантові: "А що ви порадите до піци?" - почуєте вичерпне: "Все, що є в меню!" Фахівці ж радять келих білого вина, яке сприятиме кращому травленню, а не традиційну в такому випадку для українців гальбу пива. Меню закладу пропонує ще грог із вина, "Сицилійську кров", "Схід сонця", "Три сестри", віскі , джин, вино та вермут . Приємнішою трапеза стає й через те, що супроводжується звучанням таких музичних метрів, як Кріс де Бург та Деміс Русос.

Однак якщо ви все-таки прагнете похапцем перекусити, то це не той заклад, в якому вам це вдасться зробити. Навіть інтер'єр свідчить про розміреність трапези, яка вас чекає. Піцерія позбавлена строкатості і надмірності декорування і спочатку видається зовсім неіталійською і мінорною. Однак за десять хвилин пастельно-коричневі кольори стін, срібно-сині скатертини й каштанові меблі починають подобатися. Поєднання плетива виноградної лози з гронами багряних плодів надають закладові образу легкого італійського дворика, проте їхня присутність теж мінімальна. Завдяки такій строгості інтер'єру тут комфортно себе почувають і ті, хто прийшов у сімейному колі, і ті - що на побачення, ба навіть той, хто прагне перенести роботу у місце більш зручне. Відомо, що після Другої світової війни Жан-Поль Сартр та Альбер Камю збиралися на посиденьки у кнайпі з чорною стелею, яка пасувала до їхніх роздумів про буття і не дозволяла забувати про одвічні гасла "Саrpe diem" та "Memento mori". Стриманість цього ресторану акурат би підійшла філософам, попри те, що стеля тут біла. Проте залізні свічники, громіздкі люстри та важкі цупкі гардини з масивними китицями надають кімнаті неабиякої помпезності.

Щоправда, комфортно тут буде лише некурцям, оскільки для прихильників нікотину залу не передбачено. Також невдалим є розміщення туалету. Щоб потрапити у вбиральню, потрібно перетнути територію барної стійки, тож дорогою довгоносики зможуть побачити, чим у той час займаються кухар, технічний персонал, бухгалтер та адміністрація.

Середній чек на двох обійдеться відвідувачам у сто гривень.