Свобода з підпілля
Орест Фредина, протосинкел у справах УГКЦ, парох храму Різдва Пресвятої Богородиці у Львові
Орест Фредина, протосинкел у справах УГКЦ, парох храму Різдва Пресвятої Богородиці у Львові
Завтра, у неділю, 20 вересня, з передзвону у всіх греко-католицьких храмах розпочнеться відзначення двадцятої річниці виходу УГКЦ з підпілля. Об 11.00 відбудеться Архієрейська божественна літургія, поблизу храму св. Архістратига Михаїла, а відтак похід вірних до Архікатедрального собору св. Юра. Духовенство УГКЦ запрошує вірних прийти у вишиванках.
Підпілля Церкви почалося після рішень так званого "Львівського собору", що відбувся 9 - 10 березня 1946 р., який фактично був спецоперацією КГБ СРСР.
Саме тоді скасовано унію Берестейського собору, а УГКЦ насильно приєднано до Російської православної церкви. Відразу після цього тоталітарний режим розпочав масові арешти та висилання до таборів сотень священиків, ченців, черниць та вірних. У період між 1946-м та 1989 роками Українська греко-католицька церква була найчисельнішою забороненою Церквою у світі. Водночас вона стала найбільшою структурою суспільної опозиції радянській системі в СРСР. Незважаючи на страшні переслідування, Церква існувала, священики таємно сповідали і хрестили дітей, десятки молодих хлопців та дівчат йшли до семінарій, свідомо знаючи, що будуть переслідувані все життя.
Починаючи з 1991 року, Інститут історії Церкви у Львові збирає історичні свідчення про 60-річну діяльність "катакомбної Церкви". Сьогодні архів інституту нараховує понад 1000 інтерв'ю з діячами колись підпільної Церкви в Україні.
До розмови про події того часу "Пошта" запросила протосинкела у справах священства УГКЦ, пароха храму Різдва Пресвятої Богородиці у Львові Ореста Фредину.
- Отче, чи могли б коротко сформулювати, якою була внутрішня символіка голодування на Арбаті, у Москві, зініційованого духовенством підпільної УГКЦ у травні 1989 року? Що було основним його знаком перед світовою спільнотою?
- Це, без сумніву, була виразна декларація, що, незважаючи на те, що в усіх радянських звітах УГКЦ не існувало, наша Церква всі ці 60 років була. Актом голодування вона заявила про себе і про свою свободу, і про свої належні права. Вже пізніше, 17 вересня 1989 року, коли у спільній молитві на вулиці Львова вийшло понад 400 тисяч людей, причому людей молодих, сильних і з добрими очима, без ворожості і зла, Іван Гель сказав: "Ми довели, що наша Церква не перестала існувати. І саме вона стане каталізатором усіх наступних інших державотворчих процесів". Так і сталося.
- Якось Ви згадували, що підпільний священик отець Григорій Будзінський ще у 1983 році передбачав розпад Радянського Союзу і, що цікаво, ці пророцтва "бачив" у Євангелії, а саме - в Одкровенні Івана Богослова. Ви вірили отцю?
- Не відразу. В ті роки я і кілька моїх колег якраз повернулися із совєцької армії, і нам видавалося, що радянська система триматиметься дуже довго. Але отець Григорій, який, до слова, був неймовірною людиною, оскільки після 13 років у Сибіру ніколи ні до кого не мав зла і страху, казав, що бачить чітко в Євангелії розпад Союзу.
- У переосмисленні подій 20-річної давності мусимо повернутися і в 1946 рік, власне рік псевдособору, на якому УГКЦ під проводом о. Гавриїла Костельника була насильно приєднана до Російської православної церкви. Чи Ви поділяєте точку зору, що цей акт був зрадою
о. Гавриїла? Можливо, у цьому вчинку лежало внутрішнє переконання отця, який, імовірно, вважав, що таким кроком він якраз допоможе своїй Церкві?..
- Я не є дослідником і можу висловити тільки особисту позицію. 15 березня 1945 року Сталін видав таємну інструкцію № 58, яка називалася "Заходи з відриву УГКЦ СРСР від Ватикану і її приєднання до Російської церкви".
Пам'ятаємо, що Греко-католицьку церкву намагався дискредитувати ще Лєнін, але не вдалося. Тому тоталітарний режим почав це все зсередини.
Для того, щоб собор відбувся, потрібна була згода трьох єпископів. Але офіцери НКГБ не знайшли жодного. Тому цей "собор" 1946-го насправді не відбувся.
Із архівних документів точно знаємо, що в ті роки Російської православної церкви у правдивому вимірі не існувало. Це був підконтрольний орган тоталітарного режиму. Я шаную віру православних, але тут мусимо просто констатувати факт. Також маємо документи, що коли о. Костельник їхав агітувати інших священиків за перехід в православ'я разом з офіцерами НКГБ, то добре розумів, що він робить. Це була свідома зрада своєї Церкви, можливо, зі страху, але у тому, що цей акт є його відреченням від своєї Церкви, о. Костельник, очевидно, не сумнівався.
Людина є слабкою і може помилятися. Завжди існують особи, які віддають своє життя, як і такі, які шукають інших шляхів. Тут не хочу нікого судити. Але на підставі архівних документів бачу, що ці люди просто рятували себе.
Зрештою, з о. Костельником жорстоко розправилася сама система. Його вбили, але цікавий факт - якраз у той момент біля отця проходив римо-католицький священик о. Рафаїл і дав розгрішення о. Гавриїлу. Я вважаю, що це великий дар від Бога - померти прощеним.
Загалом зараз ми маємо багато дуже важливих, раніше засекречених документів. Скажімо, про те, що для 216 делегатів "собору" було приготовлено 260 літрів горілки...
- У 1989 році у греко-католицькому підпіллі було близько трьох сотень священиків, здебільшого літніх. Сьогодні їх є дві тисячі чотириста - приблизно стільки, скільки було у 1939 році. Але попри однакову чисельність, чи можемо говорити про однаковий рівень посвячення і силу віри?
- Ці речі неможливо порівнювати. Тоталітаризм наробив величезної кривди. Покоління, яке було цвітом нашої нації, - винищено, і їхньою кров'ю полита українська земля. Як священик, я реалістично дивлюся на ситуацію і розумію, що сьогодні ми - наче стебельце. Але якщо будемо дуже пнутися угору, то це буде порожній ріст.
Підпілля УГКЦ було тим часом, коли було потрібно багато дуже відданих дівчат і хлопців, які, відчуваючи покликання, йшли в монастирі і семінарії, незважаючи на те, що це жорстоко переслідувалося. Це був час уповні відданих людей, яких не зупиняв ні страх смерті, ні голод, ні холод. Ми можемо пишатися, що за всі ці 60 років жоден єпископ УГКЦ не відрікся своєї Церкви. А за ними були сотні монахів, священиків і кілька сотень тисяч вірних... Один єпископ з Америки запитав якось нашого владику Стернюка: "Як Ви все це витримали? Я б, напевно, не зміг". А владика відповів: "Але ж терпіння - це від Бога, а не від людини. Якби і Ви були в подібних обставинах, то і Вам Бог би дав сили, і Ви також би встояли...".
Сьогодні маємо чудову семінарію. Я дивлюся на молодих семінаристів і бачу, що вони добре розуміють виклики і потреби нашого часу. Вони, можливо, навіть будуть такими типовими галицькими священиками, яких мала Галичина ще до війни. Коли священик - як батько, людина з середовища, він живе у землянці, в окопі поруч із січовим стрільцем, чи в лікарні дає хворому святе причастя. Він іде до тюрми з вірними. Як, скажімо, єпископ Локота, який міг втекти за кордон, але поїхав у Сибір. І коли його запитали: "Чому?", він відповів: "Може, там хоча одна жива душа буде мене потребувати...".
- Які проблеми перед сучасною Церквою зараз? Чи справді маємо кризу?
- А знаєте, криза не є страшним словом. І в усіх наших випробовуваннях мусимо пам'ятати, що мучеництво - це коли Христос зустрічається зі світом.
Тяжко залишатися оптимістом, коли дивишся на сьогоднішню Україну. Проте нам треба повернутися обличчям до Бога, і тоді напишемо добрі закони й оберемо добрих провідників. Ми інколи втомлюємося, забагато покладаємося на себе. Проте, якщо ми не свідчимо ділами, то слова залишаються пустими. Віра - це практика життя, а не якась ідеологія чи філософія. З часом я зрозумів одну дуже важливу річ: характерною деталлю нашої богоподібності є власне свобода. Інколи цю свободу намагається забрати страх. Але страх зникає, коли є любов і віра.
