Економіка Німеччини страждає через іммігрантів. Таких висновків у своїй книзі "Reflections on the Revolution In Europe: Immigration, Islam, and the West" ("Роздуми про революцію в Європі: імміграція, іслам і Захід") дійшов знаний у Європі автор Крістофер Калдвілл, котрий понад десять років займається вивченням імміграції в Європі.

Притік іммігрантів до Німеччини первісно був викликаний демографічними проблемами у другій половині XX століття. У 1950 - 1960х роках у рамках міжнародних двосторонніх угод відбувався рекрутинг заробітчан з Туреччини, Тунісу, Марокко, Югославії... Ці заходи мусили допомогти наситити країну робочою силою та відродити національну економіку. Наприкінці 1980х у країну масово прибували політіммігранти з Лівії, а в 1988 - 1993х подали заяву про надання притулку близько 1,4 мільйона мешканців Балкан, де тоді точилася запекла громадянська війна. Отож кількість іммігрантів в Німеччині зросла з трьох мільйонів на рік у 1971му до 7,5 мільйона у 2000му. Водночас кількість працівників з­поміж приїжджих за цей період не змінилася і залишилася на рівні двох мільйонів. У відсотковому відношенні це виглядає, як 67% іммігрантів у 1971 році й лише 27% у 2000му. Крістофер Калдвілл робить очевидний висновок - іммігранти більше отримують від німецької системи соціального забезпечення, аніж вкладають у неї. Таким чином, імміграційну політику Німеччини він вважає вкрай невдалою. "Ніхто не міг припустити, що іммігранти колинебудь зможуть претендувати на отримання соціальної допомоги. Те, що вони принесуть із собою культуру, свій устрій, сімейні клани та мечеті, колись здавалось цілковито безглуздим", - пише Крістофер Калдвілл. На думку автора, йдеться про справжню революцію, спричинену масовою імміграцією. Заможній країні європейського зразка загрожує розпад, та й на загал Європа не може бути Європою, якщо в ній живуть "інші люди".

Також Калдвілл наводить дані, згідно з якими, у німецьких містах гастарбайтери, зокрема турки, становлять 40% безробітних. Німецькі політики висувають аргумент: іммігранти необхідні для підтримання функціонування системи соціального забезпечення, проте, за дослідженням Калдвілла, для того, щоб виправити ситуацію зі старінням населення Європи та падінням народжуваності, потрібно залучити 700 мільйонів іноземців, а це більше, ніж усе населення Європи.

Як відомо, від іммігрантів страждає не тільки Німеччина. У Франції після так званої четвертої хвилі імміграції, котра була зумовлена насамперед війною в Алжирі, також почалися проблеми з перенасиченістю іноземцями. Основну їх частину становлять вихідці з Північної Африки. Майже всі соціальні заворушення, котрі відбувалися останніми роками в цій країні, напряму чи побічно пов'язані з іммігрантами. Важко підрахувати, скільки за цей час згоріло автівок - під час своїх акцій протесту некорінне населення поводиться дуже агресивно. Неспокійно також у Британії та Нідерландах, де іммігранти становлять значний відсоток населення. Європейці, котрі звикли до тихого та розміреного життя, не знають, що протиставити активним і заповзятим іммігрантам.

Крістофер Калдвілл сприймає зі скепсисом саму ідею інтеграції іммігрантів у європейську культуру. Фатальна суміш із загальноєвропейського почуття провини, спричиненого Другою світовою війною (для німців) та колоніальним ярмом (для Франції, Британії, Бельгії та Нідерландів), не може нічого протиставити гіпертрофованому почуттю власної ідентичності в іммігрантів­мусульман. "Навіщо цій живій культурі інтегруватися в західноєвропейську культуру, носії якої не відтворюють достатньо потомства, а сама вона вже не має жодної трансцендентальної ідеї й добігає свого кінця?" - цитує Крістофер Калдвілл у своїй книзі слова судді конституційного суду Німеччини Удо ді Фабіо.