Володимир Клименко, організатор паломництв і прощ у всій Україні

25 серпня починається триденна проща до Унева, одного з найдавніших відпустових місць, куди вирушають щороку тисячі вірян. Що спонукає їх, звичайних людей, починати дорогу до відпустових і святих центрів? Що надихає їх на це? Зрештою, яка природа їхньої молитви і що стає найсильнішою мотивацією цього шляху? Поспілкуватися про це "Пошта" запросила Володимира Клименка, багатолітнього організатора паломництв і прощ у всій Україні.

- Це різні етапи духовного розвитку людини.

Релігійна мандрівка - це спроба пізнати через розум святе місце або саму суть чудес, які там ставалися. Очевидно, з часом частина людей приходить до того, що пізнання цих речей через раціональність - малоефективне. Але дитина, яка народжується, теж не відразу починає ходити.

Натомість паломництво - це свідома дорога до святих місць. Тому ми дуже уважно формуємо програму. Для людей, які хочуть здійснити релігійну мандрівку, ми пропонуємо більш інформативні програми, натомість для прочан і паломників намагаємося дати дещо інше.

- Досить багато, причому багато православних. Дехто з них їде на прощу і до католицьких святинь.

- Наші основні напрямки - це Меджугор'є, Свята Земля, звідки почалися три світові релігії. А також - Сербія і Чорногорія, де багато монастирів на скелях. Причому є прочани, які по кілька разів їдуть на ці прощі.

- Усе зовнішнє впливає на наш світогляд. І можливо, в певних випадках тут є прямий зв'язок. Проте важливішим мені видається те, що тенденція до зростання кількості паломництв не втрачається протягом останніх десяти років. Думаю, це певна реакція на секуляризацію людини у світі. Оскільки у житті все побудовано на балансі сил та енергій, то у відповідь на секуляризацію одних людей відбувається одуховлення інших. Цікаво, що, маючи спад у загальному туризмі, зовсім не помічаємо цього у сфері організацій паломництв.

- Я маю можливість спілкуватися з великою кількістю людей і бачити їх справжні наміри. Багато людей, на жаль, справді намагається підлаштувати християнство під себе. Або влаштовують з Богом торги. Пригадую, як одна пані мені казала: "Я на прощі так сильно молилася, а мій чоловік не перестав пити". Але хіба ж це віра? Хіба ж суть віри у компромісах з Богом? Є навіть відповідне поняття "інтенція", що означає "намірення". Більшість людей їде на прощу чи паломництво молитися "за щось", але я неприхильно ставлюся до таких речей...

Щодо вашого питання, то якось в унісон з ним пригадалося мені, як під час вивчення Біблії отець Богдан Дзюрах сказав: "Це дуже гарно - вивчати Біблію. Але врештірешт, коли ми підемо із цього світу, у нас не запитають, наскільки ми гарно вивчили Біблію, наскільки ревно молилися, скільки витримували постів. Нас запитають тільки про те, наскільки сильно ми навчилися любити".

Цікаво, що їдучи, здавалося б, у найбільше паломництво свого життя - на Святу землю, люди, які усвідомлюють це і які багато моляться, одночасно можуть у дорозі і чубитися між собою. Це не сварки, але якісь непорозуміння бувають часто. І це тоді, коли у такій дорозі кожна людина повинна була б пізнавати Бога у любові, у терпимості, у жертві своєму ближньому. Бо паломництво і проща - це не отримування, а віддавання. В таких конфліктних ситуаціях допомагають священики.

- Думаю, що так, і виявляється вона не в тому, скільки людей приходить до церкви, а у самій природі віри. Віра не може бути інструментом ідеологічних чи почасти навіть політичних баталій. Або ж засобом виторгу у Бога для себе певних речей - здоров'я, родинного щастя. Але, на жаль, бачимо це часто. І від цього мені сумно. Я починав займатися паломництвом на великому ентузіазмі, мені здавалося, що ось я допомагаю знайти людям Бога. А зараз починаю розуміти, що ті, хто знайшли Господа, уже не потребують і особливого паломництва. З іншого боку, паломництво як етап духовного розвитку є необхідним. Після нього у людини відбувається певний скачок - навіть якщо людина їхала, щоб щось вимолити. Бо перебування у благодаті під час численних молитов очищує.

- Так, особливо багато їх трапляється у Меджугор'ї. Ось, до прикладу, випадок із православною прочанкою, для якої католицькі святині були не надто цікаві. А все ж вона поїхала в Меджугор'є із подругами.

Пізніше розповіла мені, що пішла сама на гору Об'явлення, щоб помолитися там, і раптом почула грім. Тієї ж миті біля скульптури Богородиці раптом зламалася троянда і повітря навколо наповнилося сильними пахощами квітів. Жінка розповіла, що у цей момент вона опинилася у стані неймовірної радості. Згодом, зійшовши з гори, вона зробила багато світлин, в тому числі і зламаної троянди.

Повернувшись додому, вона довго роздумувала, чи розповідати про це комусь, але нарешті наважилася розказати і показати фото. Проте щойно увімкнула фотоапарат, то побачила, як усі світлини, де, власне, була зламана троянда, зникли.

Або випадок з "Ікарусом", на заднє скло якого прочани наліпили плакат із зображенням Богородиці. Після паломництва автобус повернувся в Україну, і його в оренду попросили знайомі водіїв для відпочинку на Закарпатті. Дорогою до Львова автобус перевернувся і розбився ущент. Та жодна людина не постраждала, окрім одного чоловіка, в якого стався легкий струс мозку.

- Навряд чи це можна якось прокоментувати. Цю думку треба просто збагнути. Переконаний: усе, що людство протягом свого розвитку робило з любов'ю, творило світ. А все, що без неї, - нищило його. Важливо, щоб любові було у стократ більше...