Хоч у ній не вірили йому, змінив її уже після своєї смерті

15 серпня 240 років тому в Аяччо на Корсиці у небагатій дворянській родині народився майбутній імператор Франції Наполеон Бонапарт, який змінив долю й нашої країни.

Цей володар більшої частини нашого континенту міг інтегрувати Україну до Європейського Союзу задовго до його створення. Адже коли 24 червня 1812 року його війська, перейшовши кордони Російської імперії, вторглися й в Україну, то мали на меті поміняти її азіатське ярмо на більш цивілізоване - французьке.

А те, що в Парижі не сумнівалися у самобутності й самодостатності нашої Вітчизни, друкований орган французького уряду "Публіцист" засвідчив 1807 року запевненням: "Із Польщею межує давня козацька країна Україна". Та й в особистій бібліотеці Наполеона були як "Опис України" Гійома де Боплана, так і "Енеїда" Івана Котляревського.

Та позаяк він прагнув мати з українцями якнайменше клопоту, то планував створити на їхніх теренах свої протекторати - "наполеоніди". Один - на Чернігівщині й Полтавщині, другий - на Катеринославщині, Донеччині, Херсонщині, Таврії й у Криму.

Натомість Волинь обіцяв Австрії, а Правобережжя - полякам. Та навряд чи й справді віддав би їм. Бо зазвичай дробив своїх васалів, аби не мали сили позбутися його опіки.

І, звісно, не зичив собі в них міжетнічних усобиць, у ході яких танули б його війська. А про те, як українці запекло боролися за волю, знав зі своєї настільної книги - "Історії Карла ХІІ" Вольтера, який писав: "Україна завжди прагнула свободи".

Тож Наполеон не лише сподівався, що українці щонайменше не захищатимуть тих, хто їх закріпачив, а й спонукав наших співвітчизників до бунту проти Московії. Бо коли 1806 року в Україні ловили його агітаторів, які закликали повставати проти царя, то, вочевидь, саме з їхніх слів селяни переповідали, що "французи не зроблять нічого злого нам, бо запанує лише імператор Наполеон", а не поміщики та їхні управителі й орендарі.

Адже якими б користолюбними не були плани Бонапарта щодо України, він і у нас посіяв би ті зерна французької революції, завдяки яким завоював пів­Європи. А виклав їх у "Кодексі Наполеона", у якому визнав усіх людей без винятку вільними й рівними перед законом та скасував їхні станові привілеї й обмеження.

Позаяк французький письменник Віктор Гюго запевняв, що таким чином "Наполеон вінчав на царство народ", то його "Кодекс" у разі перемоги над Російською імперією надав би українцям нечувані у ній права, які сприяли б розвитку їхньої національної свідомості. А та спонукала б їх до возз'єднання в одній державі так, як італійців і німців. Тим паче, що громіздка імперія Наполеона неодмінно розпалася би після його смерті. А отже - 1812 року Наполеон не тільки звільняв нашу Вітчизну від жорстокішого тирана, а й, радше, наближав її повну незалежність.

Та й Галичина, власне, тому, можливо, стала "П'ємонтом України", що у ній за "Кодексом Наполеона" встигли пожити хоч і кілька тижнів, а все ж першими в нашій країні. Адже 1809 року польські легіонери французького імператора приєднали Львівщину й Тернопільщину до одного з його протекторатів - Варшавського герцогства.

Щоправда, вони не лише рясно поживилися тоді в Галичині, а й рекрутували у ній парубків до свого легіону. А також заарештували греко­католицького митрополита Антона Ангеловича й священиків за те, що не виголошували наказів Наполеона. Але ув'язнити їх не встигли, бо зазнали поразки від австрійців. І все ж встигли налаштувати селян­галичан, аби ті воювали не за свої права, а проти поляків.

Про те, що вони втратили більше, аніж здобули, ті селяни зрозуміли лише після того, як австрійці, прогнавши з Галичини легіонерів Наполеона, амністували у ній польських шляхтичів і повернули їм владу над їхніми месниками. Зате Наполеон приєднав тоді до Варшавського герцогства українські землі Холмщину й Підляшшя.

І хоча 1815 року ця держава увійшла до складу Російської імперії, "Кодекс Наполеона" у ній, аби не примножувати ворогів, не скасували. Відтак цей спадок Наполеона став подразником для сусідньої з нею Галичиною, розбудивши спершу Маркіяна Шашкевича та його друзів по гуртку "Руська трійця", а з часом - і решту наддністрянців.

А що ж наддніпрянці? Позаяк Наполеон, приховуючи від поляків намір створити на українських землях протекторатинаполеоніди, запевняв, що поверне до їхньої держави обидва береги Дніпра, українці спокусилися 1812 року такою ж брехливою обіцянкою російського імператора Алєксандра І звільнити їх із кріпацтва.

Відтак, за різними даними, від 75 до 100 тисяч із них добровільно зголосилися до козацьких і ополченських полків російського війська. А комплектував їх у тому числі й Іван Котляревський, чия "Енеїда" потрапила до особистої бібліотеки Наполеона...

Причому воювали тоді у складі російського війська навіть галичани - напис на одному з обелісків на Бородінському полі засвідчує: "Тут, на полі слави, 7 вересня 1812 року відзначилися своєю мужністю воїни Тернопільського, Волинського та інших полків".

До першого з них забрали 1812 року 2200 українців. І стріляти їм довелося по вояках польських легіонів Наполеона, до яких 1809 року набирали рекрутів, зокрема на Галичині, Холмщині та Підляшші...

Однак домоглися тоді наддніпрянці не звільнення з рабства, а навпаки - реорганізації їхніх козацьких і ополченських полків у регулярні. А відтак - гіршого, аніж кріпацьке життя у військових поселеннях, де їх часто доводили до відчайдушних повстань.

Але навіть, як слушно зауважив історик і політолог Костянтин Бондаренко, "згасаюча нація може піднестися духом унаслідок якоїсь провокації". Бо побачене тими українцями, які брали участь у поході російського війська на Париж, життя за "Кодексом Наполеона" сприяло зменшенню серед них кількості вірнопідданих царських слуг.

Визнавши усіх без винятку людей вільними й рівними перед законом та скасувавши їхні станові привілеї й обмеження, зерна того "Кодексу" посіяли бурю в серцях декабристів та учасників Кирило­Мефодіївського братства, котрі започаткували "Громаду", з якої вийшли організатори тих партій, що проголосили Українську Народну Республіку, чиї воякиветерани створили Організацію українських націоналістів. Хотів Наполеон чи ні, а й він приклав руку до цього хоч і тривалого, але незворотного процесу.