Щороку поміж липнем і листопадом, так би мовити, від "петрівки" до "пилипівки", на Північному Підляшші відбувається цикл культурних заходів, організованих Союзом українців Підляшшя. Глядачі цих імпрез можуть милуватися барвистими українськими костюмами співаків і танцюристів та тішитися українською піснею і словом, як у виконанні місцевих самодіяльних колективів, так і гостей - передусім із Волині (Луцьк, Рівне), але також з Києва, Львова, Запоріжжя, і навіть Кубані. Таким способом тут постійно розбудовується простір української культури - не лише у її традиційному, з правіку притаманному для Підляшшя народному варіанті, але й збагаченої сучасними надбаннями, адже на підляських сценах виступали також "Гайдамаки", "Мандри", "Карпатіяна", "Ot Vinta" чи британські "The Ukrainians".

Ще однак 25 років тому про "українське питання" в цьому регіоні майже не було нічого чути. Бо хоч південносхідна, притулена до Біловезької пущі, окраїна сьогоднішнього Підляського воєводства в далекому минулому входила у склад Київського, а згодом Володимирського (Волинського) князівств, хоч у надбужанському Дорогичині прийняв вінець короля Русі князь Данило Галицький (1253 р.), хоч в околиці Більська, Гайнівки, Сім'ятичів та в Білостоці проживає біля ста тисяч україномовного населення, то протягом ХХ сторіччя українського національного життя, навіть у найбільш "аполітичному" культурному варіанті тут майже не було. Так, були одиниці, які пробували щось робити на культурній чи освітній ниві, у міжвоєнному періоді тут приїжджали мандрівні українські трупи, вузьким струмочком доходила преса та література з Волині і Галичини, навіть виник одиндругий гурток лівої партії "Сельроб". Але все це було дуже "несміливе" й не могло змінити стану етнографічного животіння, в якому духовні потреби загалу обмежувалися до обрядової та застільної пісні і відвідин церкви, в якій, після кількох десятків років "обрусіння", панувала російська вимова церковнослов'янських богослужінь та російська мова проповідей.

Після ІІ Світової війни, коли відбувалося етнічне очищення територій обабіч щойно встановленого за "лінією Керзона" польськорадянського кордону, цей стан національної безграмотності нашого північнопідляського народу був свого роду плюсом. Обминула нас, на територіях Ряшівського, Краківського і Люблінського воєводств, проведена насильно т.зв. репатріація до СРСР (1944 - 1946 роки) та акція "Вісла" у 1947 році, тобто виселення на західні і північні землі Польщі "недорепатрійованих" українців. Але згодом дали про себе знати й негативи, адже у 1944 - 1947 роках не чіпали нас тому, що для московських та варшавських чиновників ми були "білорусами" (у 1939 р. приєднано цю територію, разом з етнічно українськими Берестейщиною і Пінщиною, до Білоруської РСР). Тому в 1940х роках знов організовано тут навчання білоруською мовою, згодом почало діяти контрольовані Міністерством внутрішніх справ Білоруське суспільнокультурне товариство, розповсюджувалася білоруськомовна преса. В поєднанні з національною невизначеністю населення створило це на території Більського, Гайнівського і Сім'ятицького повітів ілюзію національної білоруськості, яка у великій мірі триває й сьогодні та сильно дезорієнтує підляшан, яких цим способом неначе "звільнено" від самостійного шукання національної тотожності, бо щоб "бути білорусом" вистачає не заперечувати цього, адже за загальновизнаним стереотипом "православний, отже білорус".

Разом з будуванням білоруського фасаду, за яким "народна влада" намагалася сховати українські етнографічні реалії, введена була політика придушування будьяких форм української національної активності. Така доля зустріла як спроби організування по селах навчання української мови, як і єдиний чинний тут у 19501960х роках гурток українського суспільнокультурного товариства у містечку Кліщелі. Але шило з мішка й так вийде. Коли після 19801981 років, які започаткували остаточний розвал комуністичного режиму у Польщі, хвиля суспільного та морального пробудження докотилася й на "дрімуче" Підляшшя. З'явилася тут група молоді, яка вже не вірила в аксіоми партійно­державної пропаганди й стала самостійно шукати відповіді на Шевченкове запитання "Хто ми, яких батьків?". І це шукання вивело їх з манівців на шлях в Україну (до речі, ще й досі на Підляшші можна почути приказку "Язик до Києва заведе", в якій свій досвід записали численні покоління прочан, мандруючих пішки до КиєвоПечерської лаври).

Започаткований у першій половині 1980х років український національний рух не переставив загального стану справ з голови на ноги, але ситуація все ж таки помітно змінилася, зокрема, після 1989 року, коли й державні чинники врешті помітили, що тут також є українці. Вже майже двадцять років у Більську діє Союз українців Підляшшя і виходить двотижневик "Над Бугом і Нарвою", з Білостоку транслюють радіо­ і телепередачі українською мовою, у кількох школах ведеться навчання українською, постійно відбуваються Шевченківські академії та імпрези просто неба, на які прибуває кілька тисяч глядачів. І передусім надалі існує тут суцільна територія, яка охоплює названі вище три повіти, де українськомовне населення є більшістю, в деяких ґмінах (волостях) навіть майже стовідсотковою.

Усе ж таки це все лише початок, адже десятиріччя коли "гріхом" було не лише діяння, а й саме думання про українські справи породили в людях пасивність та острах перед всякого роду "націоналізмом" ("за комуни робили з нас білорусів, а тепер ви хочете зробити з нас українців, а нам хватає, що ми православні, руські..." - й таке можна тут почути). Зрозуміло, що найбільш на "український націоналізм" відкритим є молоде покоління, але це тільки втіха наполовину, адже молодь часто­густо вже й поукраїнськи говорити не вміє, а згодом виїжджає за наукою і працею у "великий світ", де розчиняється серед чужої більшості. Але щоб не казали - українське національне пробудження на Підляшші стало фактом, хоч треба наголосити, що в кожній праці найважливіше те, чого ще не зроблено.

Зараз найважливішим питанням, яке може вирішити майбутню долю українства на Підляшші, є повторне долучення регіону в культурний та інтелектуальний всеукраїнський простір. Цього роду кроки були зроблені вже від початку формування новітньої української нації. Згадаймо хоч би невтомного дослідника законів Великого князівства Литовського Ігнатія Даниловича, першого декана заснованого у 1835 році юридичного факультету Київського університету Св. Володимира та приятеля прекурсора романтизму в українській літературі Петра Гулака­Артемовського, якого допінгував він до письменницької творчості. З черги інший підляшанин, відомий славіст, відкривач "Супрасльського кодексу" та "Київського псалтиря" Михайло Бобровський був другом перемишльського єпископа Івана Снігурського, одного із зачинателів української справи в Галичині.

Але сьогодні підляшани Україну й Україна Підляшшя мусять відкривати знову. Стало це можливим щойно з моменту, коли у 1989 році український "рух за перебудову" почав ставати "рухом за незалежність". Саме у цьому році перший раз прибув на Підляшшя український ансамбль - студентська "Горина" з Рівненського інституту культури. Згодом таких ансамблів приїжджало все більше і більше, а студенти з України з'явилися на українських молодіжних рейдах "Підляшшя" та "Надбужанська земля". Коли 24 серпня 1991 року проголошено незалежність України, підляшани з волинянами готувалися до проведення музичних діалогів над Бугом "Мельник'91", які відбулися на зламі серпня і вересня та стали, як сказав один із луцьких організаторів заходу, першою закордонною культурною імпрезою незалежної України.

Отже, вже років двадцять, як стали знову протоптуватися стежки поміж Підляшшям та Волинню, Галичиною і Київщиною. Все, як визнав Дмитро Павличко, котрий, будучи на посаді посла України у Польщі, 2000 року побував на фестивалі "Підляська осінь": "Україна мало знає про підляських українців. А хотів би, щоб наша держава знала й могла матеріально підтримати тутешніх українців. (...) Думаю, що з часом стане так, що на Підляшшя будуть приїжджати не лише співаки, але також і наші вчені, які будуть досліджувати цей край під філологічним та історичним оглядом. Саме така праця є дуже потрібною".

Щось із цієї праці - над дослідженням і збереженням, а також показанням самим підляшанам та Україні тих культурних пластів, які вписують наш регіон у загальноукраїнський масив - вже зроблено, зокрема львів'янам. Ще 1994 року Підляшшя та інші закерзонські краї відвідала експедиція київського науково­популярного журналу "Пам'ятки України" (згодом з'явилося спеціальне число, присвячене українцям у Польщі, обкладинку якого прикрасив вид церкви на святій горі Грабарці, духовному центрі православних підляшан). У цих же 1990х роках почали на Підляшшя приїжджати мовознавці та народознавці із Луцька, Києва та Львова. Наслідком цієї праці стали диск "Постоп'янка з Подляшшя", складений львівським музикологом Ларисою Лукашенко і випущений 2004 року в рамках серії "Етнічна музика України" київською фірмою "Атлантик". Два роки пізніше львівське видавництво "Камула" випустило записи, зібрані Л. Лукашенко та Г. Похилевич, друкованим збірником "Традиційні пісні українців Північного Підляшшя". Хотілося б також, щоб про Підляшшя заговорили українські ЗМІ - є ж тут поле для співпраці із журналом "Над Бугом і Нарвою", який видають у Більську, та білостоцькими редакціями українськомовних радіо­ і телепередач.

Звісно, українська присутність на східних окраїнах Польщі це не лише об'єкт дослідів для істориків чи культурознавців, але й жива гілка українського дерева. Українці й досі живуть від Перемишля аж до Більська, та намагаються не лише зберігати спадщину минулого, але й збагачувати її новими творчими надбаннями. З року в рік міцнішою ланкою цього ланцюга стає Північне Підляшшя, а його демографічний потенціал дає змогу оптимістично дивитися у майбутнє. Є тут люди, які не лише хочуть "використовувати" Україну в формуванні своєї національної ідентичності, але й радо приєдналися б до діла розбудови та захисту українського духовного простору (до речі, у Більську мешкають троє членів Національної спілки письменників України). У цьому могли пересвідчитися хоча б активісти Львівського обласного відділення товариства "Українасвіт", які на початку вересня 2005 року провели триденну екскурсію Холмщиною і Підляшшям. Сподіваємося, що їхніми слідами підуть інші, адже майбутнє українства в підляському регіоні залежатиме також від того, чи наші прагнення знайдуть зрозуміння й активну підтримку національної еліти в Україні.