Князівство Монако, яке вклинюється у смугу Лазурного узбережжя, навіть на цій до неймовірності вишуканій території вирізняється своєю розкішною піднесеністю

...Тут значно відчутніший інтернаціональний дух і, відповідно, менше снобізму, характерного для Канн чи СанТропе, все ж тяжко уявити, як у такому місці люди можуть жити день за днем і поратися в якихось буденних справах.

Таких чистих вулиць немає навіть у Німеччині, а звичайні вуличні клумби можуть дати фору будьякому шанованому ботанічному саду. Дитячі майданчики з м'яким покриттям, один поліцейський і 60 мешканців, сотні відеокамер, урочистий палац на вершечку скелі, найдорожчі яхти, пришвартовані до плавучої пристані, казино, яке полюбляв не хто інший, як агент 007, створюють райський куточок, який дарує відчуття повного комфорту та безпеки. І нехай це може видатися витягом із путівника, проте саме так воно є насправді.

Підсилює відчуття, що ти опинився десь у раю, і створений ЖакомІвом Кусто музей морської фауни. Споруда на самому березі моря, на перший погляд, мало чим вирізняється із низки урочистих прибережних будівель. Проте її інтер'єр - велетенські акваріуми, наповнені різнобарвними морськими мешканцями. Таке розмаїття можна побачити хіба що у його ж картині "Світ тиші", що у сусідніх Каннах здобув свого часу Золоту пальмову гілку. Чесно кажучи, цей світ тиші, кольору та розмаїття вразив навіть більше, ніж, королівський палац. Крім того, у музеї Кусто можна побачити експонати, пов'язані з історією освоєння морів, та пообідати на терасі із неймовірним виглядом на море. Ніби перебуваєш не в одному із найкращих у світі прибрежних містечок, а на палубі коробля. Щоправда, значно комфортабельнішого від тих, якими плавав сам Кусто.

Однак у той час, коли мені довелося завітати в МонтеКарло, місто мало дивний вигляд. Усі вулиці вздовж моря ретельно відділені від проїжджої частини густими сітками, перейти вулицю можна було лише крізь вузькі хвіртки, автобуси не під'їздили до своїх зупинок, а якось сором'язливо тулилися до тротуарів, порушуючи всі можливі графіки руху. Туристичні потяги пробивалися через вуличні корки. Мешканці п'ятизіркових готелів нагадували екзотичних звірів у зоопарку, на яких можна дивитися лише через ґрати, а до вишуканих споруд у стилі "Буль епок" між клумбами притулилися футуристичні металеві конструкції, які в певних місцях нагадували завод, створений в уяві якогось божевільного інженера. Проте там, де ці конструкції мали завершений вигляд, ставало зрозуміло, що на них кріпляться пластикові крісла. Тож усі тераси, газони, балкони та набережна перетворилися на трибуни, вздовж яких, як можна було прочитати буквально на кожному кроці, промчать пілоти Формули1. Нагадували про автомобілі й купи шин, навалені на всіх поворотах.

Традиційно Монако приймає один з етапів Формули1. Виявляється, що з міркувань безпеки все обладнання монтують на міських вулицях упродовж шести тижнів, а згодом ще три тижні демонтують. Тож більш ніж на два місяці це місце розкошів і шику перетворюється на велетенський конструктор. Дивовижно виглядає, наприклад, афішна тумба початку ХХ століття, вмонтована у височенну конструкцію з блискучого металу. Чи старенька жінка, яка має на шиї кілька ниток справжніх перлів і перебирається через нагромадження автомобільних шин, аби потрапити в бутик "Шанель".

Усе місто стає суцільною трибуною, місця на якій бронюють за рік до події. З деяких із них видно набережну, з решти - міські вулиці, тому коли одні бачать машини, інші лише чують їхній рев. Номери готелів, вікна яких виходять на вулиці, котрими проїдуть боліди Формули1, стають таким самим предметом шику, як родинні коштовності.

Трасу перегонів кілька разів змінювали з міркувань тієї ж таки безпеки, культ якої тут відчувається повсюдно.

Ці перегони явно руйнують дещо сонний устрій життя у Монако. Проте вони приносять князівству шалений прибуток і стали такою ж його візитівкою, як кінофестиваль для Канн. Хоча у міському транспорті в Каннах щодня можна почути нарікання на "понаїхали тут", на те, що змінюють транспортні маршрути, не можна спокійно посидіти в улюбленому кафе. Натомість мешканці Монако відверто пишаються своїми перегонами. Старенька жінка (до речі, ніде не доводилося бачити на вулицях стільки людей похилого віку) з гордістю пояснювала, що я не зможу добратися автобусом до королівського палацу. "Але ви зможете піти пішки і помилуватися трасою", - сказала вона. З огляду на те, що нагромадження ґуми, пластику та металу мало нагадувало традиційні туристичні принади, порада видалася дуже своєрідною. Але відповіді на всі запитання я знайшла не денебудь, а в сувенірних крамницях: портрети Айртона Сенни продають тут поряд із портретами членів монаршої династії Грімальді.

Цікаво й те, що кожного року на тій же трасі Монако, якою із шаленою швидкістю мчать найкращі гонщики світу, відбувається ралі старовинних машин. Щоправда, під час його проведення організатори обмежуються лише звичайними металевими турнікетами.