У німецькому Дюссельдорфі з 9 по 16 вересня відбудуться міжнародні змагання військових та ветеранів, які отримали поранення, – Invictus Games – 2023. Україна бере участь у Invictus Games з 2017 року. До Invictus Games у Дюссельдорфі наша команда активно готувалася впродовж літа – відбулися три навчально-тренувальні збори. 

Ігри Нескорених – найбільші ветеранські змагання з адаптивних видів спорту, які покликані створювати нові можливості для поранених та травмованих українських ветеранів та військовослужбовців, підтримуючи їх на шляху до фізичного відновлення, психологічної реабілітації та соціальної інтеграції.

«Цього року наша команда мала активну підготовку – було три навчально-тренувальні збори. Ігри Нескорених – не про медалі та перемогу суперників, а найперше над самим собою та власним тілом», – зазначають організатори.

Як писала «Львівська Пошта», навесні 2023-го у Львові відбулися Всеукраїнські змагання Ігор Нескорених, за результатами яких відбіркова комісія сформувала збірну. 

Відбір учасників відбувався відповідно до критеріїв, які передала Україні міжнародна Фундація Ігор Нескорених, за підсумками національного відбору, анкетування, розгляду поданих учасником документів, а також особистих інтерв’ю з психологом. 

«Рішення щодо кожного учасника збірної України ухвалювали винятково за умови одностайного рішення всіх членів відбіркової комісії. Отже, критерії оцінювання, які використовувалися: ефективність спортивної реабілітації – 40%, рівень вмотивованості бійця брати участь у проєкті – 25%, спортивна етика – 25% та спортивний результат – 10%», – зазначають організатори національного відбору.

Спробувати свої сили у відборі до збірної України у 2023 році мали можливість ветерани та чинні військовослужбовці. Зокрема, бійці Збройних сил України, Національної гвардії України, Державної прикордонної служби України, Національної поліції України, Служби безпеки України, а також військові добровольчих формувань, які були поранені, травмовані або захворіли під час або внаслідок виконання службових обов’язків у роки проведення АТО/ООС, під час повномасштабної війни в Україні, а також протягом миротворчих операцій за участю України з 1991 року.

Загалом у відбіркових змаганнях взяли участь 202 військові та ветерани з різних регіонів України. Учасники національного відбору Invictus Games спробували свої сили у дев’яти адаптивних видах спорту.

В Invictus Games Dusseldorf – 2023 братимуть участь 22 країни: Німеччина, Австралія, Бельгія, Естонія, Канада, Колумбія, Данія, Франція, Грузія, Велика Британія, Ірак, Італія, Ізраїль, Йорданія, Нідерланди, Нігерія, Нова Зеландія, Польща, Республіка Корея, Румунія, Україна, США.

За вісім днів 600 учасників Ігор Нескорених з різних країн братимуть участь у змаганнях з 10 видів спорту. 25 українських військових і ветеранів, що входять до національної команди, демонструватимуть свою силу волі та виступатимуть у таких дисциплінах: баскетбол на візках, велоспорт, веслування на тренажерах, волейбол сидячи, легка атлетика (біг, стрибки в довжину, штовхання ядра, метання диска), настільний теніс, паверліфтинг, плавання, стрільба з лука.

Цього року до тренерської команди Ігор Нескорених, окрім професійних спортсменів, доєдналися і ветерани з відповідною кваліфікацією. Для них всіх спорт є стилем життя. 

«Перед вами український «Легіон героїв». Це люди, які захищають Україну попри усі страждання, які вони отримали внаслідок російської агресії. Вони перемогли себе і будуть представляти Україну на Іграх Нескорених», – говорить міністерка у справах ветеранів Юлія Лапутіна. З її слів, важливо відчувати єдність серед самих ветеранів, а також спільні дії громадянського суспільства, влади, відповідального бізнесу в тому, щоб українські захисники бачили гідну підтримку. 

«Це історії ветеранів та військовослужбовців, які отримали травми, поранення та захворювання, але які, попри все, продовжують боротьбу та відновлення та через спорт. Кожна історія – індивідуальна та особлива, бо кожен та кожна зі збірної пройшли свій шлях від поранень до сміливих та надихаючих перемог над собою вчорашнім», – зазначають організатори. 

Дух Інвіктус – це про реабілітацію особистості, а не про спорт як такий. Найбільшою нагородою на Invictus Games є не медалі, а повага – від рідних, близьких, суспільства. Це можливість довести насамперед собі, що після поранення ти можеш робити неймовірні речі зі своїм тілом на шляху до відновлення. 

«Ігри Нескорених – більше ніж змагання. Це проєкт, який розширює можливості, зцілює та змінює життя ветеранів та їхніх родин на краще. Тому кінцевим результатом для нас є не медалі, а ті зміни, які відбулись в учасників збірної. І наше завдання полягає в тому, аби учасники збірної могли отримати достатньо ресурсу, психологічної та фізичної підтримки для того, щоб після його завершення вони знайшли себе, створили родинні зв’язки, продовжували займатись спортом тощо», – каже координаторка Ігор Нескорених в Україні Ілона Волошина. 

З її слів, за час існування в Україні проєкт розширив спортивні дисципліни, доступні для ветеранів з різними ступенями травм, змінив життя сотень ветеранів та їхніх родин, а також мобілізував суспільство на підтримку українських бійців на шляху до зцілення.

Про командний дух і спортивну боротьбу сказав і капітан національної збірної України Олександр Маковей: «Ігри Нескорених – не про медалі, але ми зробимо все, щоб прапор України в Дюссельдорфі підняли 25 разів».

«Ви їдете не просто на Ігри Нескорених підіймати наш прапор, ви їдете захищати нашу країну і показувати дух українців», – наголосив міністр молоді та спорту Вадим Гутцайт, звертаючись до учасників національної збірної. Він також зазначив, що для влади важливо зрозуміти, що ветеранів з пораненнями буде дуже багато і під час війни, і після неї, тому необхідно створювати умови для реабілітації.

Національна координаторка Ігор Нескорених в Україні Ілона Волошина розповіла про єдність і командний дух, який виникає в учасників збірної, що змагається у баскетболі на візках. «Ці хлопці познайомилися в квітні цього року, а зараз вони грають як професійна й злагоджена команда. Крім того, що вони класно грають, вони ще й підтримують один одного, адже найкращий результат приносять не так особисті успіхи, як командні види спорту. Вони надають відчуття плеча, побратимства. Баскетбол на візках – це про побратимство», – наголосила Ілона Волошина.

«…Я навіть не думав, що буде, коли піду воювати, було внутрішнє переконання – якщо хочеш щось змінювати, потрібно щось робити. В мене просто було відчуття, що я маю бути в армії. Розумів всі ризики, але перший час думав, що потрібно дати країні можливість підготуватися. Щоб навіть той, хто не думає про війну, мав час. Служив в протитанковій батареї у 24 бригаді. Найперший мій пункт призначення – Бахмут, колишній Артемівськ. Звідти мене забирали й не давали шансів, що я виживу.

Це не було поранення. Я захворів, але ніхто не знає, що це було за захворювання. Липень, спека, а в мене температура 41-41,7 градусів. Медик спершу думав, що я придурююся, а я вже мало що усвідомлював. Мене поклали в спальник під машиною, мовляв, полежить і мине. Потім евакуювали в польовий шпиталь, потім ще в один. І так я опинився в Харкові. 

Консиліум лікарів зібрали, а вони не знають як мене лікувати. Згодом я пригадав, що їхали хлопці з Соледару і їх пригостили пиріжками. Ще й сказали, мовляв, то пиріжки зі Львова. Згодом хлопці розповіли, що я один потрапив в лікарню, а вони перенесли температуру 38 на ногах. Так я був в рівненському, львівському шпиталях. Приблизно два місяці мене лікували.

Я пропустив кілька «двіжух» на війні й радо поїхав знову після лікування. Опинився в Кримському на Луганщині. Страшенно не люблю це село. Я там так мерзнув. У січні 2015-го прилетіла міна. І я отримав осколок в руку. Мені казали: «Ти людина-катастрофа, але ангела маєш сильного». Я вдячний, що відносно легко обійшлося. Як виявилося, в мене ще й контузія була. Хоча спершу лікар сказав, що все нормально, мовляв, у всіх болить голова. А я не міг спати, ліз по стінах. Зараз на зміну погоди дуже болить, а загалом відчуваю біль постійно. Це злить, не можеш думати, стаєш, як зомбі. 

Здавав аналізи, прийшов до кардіолога, а вона каже: «Зробімо тобі кардіограму». Зробили. Викликали «швидку». Виявилося, я переніс інфаркт. Я зовсім його не відчув. Ну, тиск часом підіймався. Багато на що списуєш, але явно думаєш не про погане. В 33 роки інфаркт – це дуже неочікувано. 

Я побачив, як наші в Сіднеї змагалися у 2018 році, знайшов хлопців зі Львова, які були в Invictus також, й написав їм. Ворни покликали до себе тренуватися. Мені дуже сподобалася стрільба з лука. Я почав цим займатися не заради якихось призових місць, а заради кайфу. Це як хобі. От чоловіки ходять на риболовлю, вони можуть нічого не зловити, але їм добре від процесу, поспілкуватися, відволіктися.

Ось і я ходив у наш ветеранський колектив навіть не так постріляти, як ляси поточити. Але ми говорили не про травми і важкість, а жартували. Немає сенсу сотий раз говорити про те, як було важко. Я навпаки казав, що потрібно шукати шляхи розвитку і реабілітації, підтягувати до себе інших. Вважаю, що плакати немає сенсу, треба щось робити. Це, як кажуть, коли козак співає, його душа плаче. Тому робити потрібно з усмішкою.

Два роки я працював над собою, займався стрільбою з лука, слідкував за харчуванням. Щоб підтягуватися, краще ж не 100 кілограмів жиру тягнути, а 50 кілограмів м’язів. Потім мені показали блочний лук. Це те саме, що й класичний, тільки з системою тросів. Це як їхати на велосипеді та на мопеді. Принцип той самий, але там крутиш педалі, а тут є мотор. 

Від інфаркту дотепер я був з луком. Не кидав його, бо він не дає навантаження на серце. Навпаки допомагає стабілізувати. Часом думаю, яким би я був, якби не займався. Став здоровішим, покращив харчування, підтягнув тіло, а все тому, що хотів покращити стрільбу з лука. 

Якось я пробував і не пройшов у збірну, але це було щось схоже на дитячу мрію. Мовляв, от хлопці проходять, і я хочу. Кілька разів намагався. Всі вже зневірились. А зараз, коли пройшов в збірну, бачив цей неприхований подив людей. Та водночас бачу, що тоді, коли не пройшов вперше, я був на дві сходинки нижчим за себе теперішнього – фізично й інтелектуально. 

Дуже важливо показати у Німеччині, що ми представляємо свою країну і продовжуємо за неї боротьбу. Важливо показати, що в нас є люди, є меседж. І доцільно подякувати».

«… Зазнав поранення на Луганщині. Я весь час був при тямі. До Харкова, до операції. Мене накололи буторфанолом, а він діє як алкогольне сп’яніння. Все відбувалося наче сповільнено. Слоумо, як у фільмах. Та голова ще не встигла впасти на землю, а я вже розумів серйозність поранення. Падав вічність. Якраз у ту вічність все і зрозумів – що робити, що не робити, як жити далі та що, напевно, не ходитиму. Я відчував, що осколок влетів у хребет. Я дуже переживав за руку. Це був один осколок. Спочатку влетів у руку, потім змінив траєкторію і застряг біля серця в хребті. Хребет врятував серце. Мені хірург сказав, що розмір осколка 3 сантиметри на 4 сантиметри. По відчуттю було ніби машина збила. І купа пилюки. Ця пилюка, падіння, удар тулуба об землю – все, як у голлівудських фільмах.

Хотілося жити. Але я знав, що не помру. Був певний. Знав, що заберуть, евакуюють. Я ще говорив, зі мною солдат був. Він знепритомнів. Потім отямився, наклав мені джгут. Викликав хлопців. Колону, у якій мене евакуйовували, обстрілювали.

Батьки дуже плакали, коли мені робили операцію. Дуже дурна річ – не говорити пацієнтові, що з ним. Я не знав, що таке сепсис. Думав, що це щось таке, як нежить. Ну, сепсис то й сепсис. Мені ж не пояснили. Казали: «Який смішний львів’янин». А потім температура 40 градусів. Прийшов тато і забрав мене у приватну клініку. Завдяки татові я досі живий. У приватній клініці мене виходили і зробили операцію зі стабілізації хребта – вставили металеву конструкцію, щоб міг сидіти. Ходити я не зміг би – спинний мозок перерваний.

Завдяки татові я поїхав у Німеччину. Пробув там майже рік. Після травми у багатьох з’являється апатія. Дратують люди. Але коли ти не ходиш, з’являється багато терпіння. Треба чекати. І тоді виховується сутність самурая.

Мене насправді підтримувало багато людей. Я нікого не загубив після поранення. Друзі приходили, волонтери. У Львові завжди приходила сестра Віталія і приносила мені бульйон – десь побачила пораненого хлопця зі Львівщини і приходила. Я не їм бульйон, він мені бридкий. Як «Шуба» і холодець. Ми познайомилися і досі підтримуємо спілкування. Ще одна дівчина з мамою приносили домашню їжу. Батьки й дружина Олеся приїздили. А в Німеччині діаспоряни приходили. 

Я викладаю в Академії сухопутних військ гетьмана Сагайдачного. Якби в мене хтось запитав, чи хочу я все повернути назад, чи поїхав би я знову на війну, я відповів би, що зробив би так, як зробив.

Вважаю, що для будь-кого, хто зазнав поранення, є три рішення: машина, квартира, робота. І не бухати. До того ж людині з пораненням зараз є багато можливостей здобути освіту. 

Якою я бачу перемогу? Я бачу сценарій Ізраїлю. Ізраїль переміг, але не перестав воювати. Ізраїль розвивається і в нас так буде. Це як деякі хлопці без ноги живуть краще, ніж з ногою. Торкнеться всіх. Абсолютно. І тих, хто зараз відмазується. Гинуть круті. Але війна зробить з некрутого крутого. За загиблих народяться нові козаки. Наша країна вийшла з зони комфорту і так розвиватимемося. Але війна буде постійно. Серце стане трошки камінчиком і будеш інакше на все реагувати.

В Ігри Нескорених я потрапив випадково. У 2017 році вже пробував потрапити у проєкт, просто для фану, але коли треба було їхати на загальнонаціональні збори, відмовився, бо не люблю кудись їздити. Це для мене стрес. Зараз було вже негарно відмовлятися. Але для мене важлива медаль в Дюссельдорфі – не люблю щось робити не до кінця. Якщо вже я тут – змагатимуся».

«…За Майдан мені дали учасника бойових дій, бо я дійсно мав бойове поранення. Статус має назву «постраждалий учасник Революції Гідності». На Майдані в мене нічого не влучило, але, як виявилося, це були наслідки від вибухів гранат. Крім сильної контузії, від газових гранат у мене були дуже обпечені всі дихальні шляхи. І мені пошкодило хребет.

Після довгого лікування у Львові мене відправили до Словаччини. Психологічно я себе тоді почував значно гірше, ніж зараз. Мені було дуже важко. Будь-які спогади про Майдан, пісня «Пливе кача», Небесна сотня – мене зразу кидало в сльози, в паніку, траплялись нервові приступи. Я тоді це важко переживав. Перші два-три роки.

Всі свої травми я витягнув завдяки настільному тенісу. У 2018–2019 почав грати. Я не знаю, чи відволікався, але після того проблем зі спиною в мене не було. Це взагалі почалося з того, що відбувалися змагання серед учасників бойових дій з настільного тенісу у Львові. Я пішов, все програв, але мені сподобалося, тож почав ходити задля свого задоволення і побачив, що в мене значно покращилися справи зі спиною. І зрозумів, що це навіть потрібно для себе.

Коли тобі постійно звідусіль кажуть про війну, а ти пішов, постріляв з лука, поплавав в басейні, то забуваєш про неї. Навіть на кілька секунд, але забуваєш. Маєш знайти для себе той вид спорту, який сподобається. І через який ти будеш реабілітуватися. 

У Львові 28 лютого я пішов в частину Нацгвардії, а ввечері поїхав на полігон. Наступного дня вже отримав бронежилет, каску, зброю, гранати, патрони. Певний час я ще був на Львівщині. Ми навчалися, готувалися. Опісля нас кинули вже на схід. Ми були на напрямках Мар’їнка – Авдіївка. Підрозділ був розкиданий. Поранення отримав в населеному пункті Павлівка, за Вугледаром. Ми там вже були в таких боях, думали, що дороги назад немає. Єдине, що було приємно, коли ми вийшли живі (не всі, на жаль), і в новинах розповіли, що у Павлівці наші війська розбили якусь там 155 бригаду морської піхоти російську. 

Після закінчення Invictus Games я планую їхати далі і битися з пі**рами до останнього, поки мене не винесуть. Багато хлопців були в таких боях, що капець, багатьом там просто таланило вижити. Я теж виживав, мені теж таланило неодноразово. І це везіння рано чи пізно, напевно, закінчиться. Траплялися такі моменти, що вже думав: «Хай вже снаряд мене приб’є. Я вже не можу, не маю сили». Але звідкись в останній момент та сила знаходилася. 

Траплялося різне – з артилерії і літаків обстрілювали, «Гради» накривали саме наш квадрат. Одного разу прямо біля нас впав снаряд, але не розірвався. У нас, на жаль, є хлопці, які там залишилися, бо ми такими швидкими темпами звідти відходили, що навіть не могли витягнути їхні тіла. Але вони точно загинули. 

Наше протистояння настільки героїчне, що, напевно, ніхто ніколи не міг уявити. Коли хлопці готові віддавати своє життя за майбутнє, коли готові віддати все. Поки є такі хлопці, поки є такі дівчата, ми ще будемо боротися, і ми не тільки будемо боротися, ми перемагатимемо. Сподіваюся, таких патріотів ставатиме більше.

Як я бачу перемогу? Я її бачу, але одна проблема – не бачу, коли вона буде. Наразі я кінця-краю не бачу. Мені здається, що тих снарядів, як летіло, так і летить. Така якась бездонна бочка.

Для чого мені Ігри Нескорених? Мене не взяли на передову, мовляв, через мої травми і контузії мене десь «вирубить» у відповідний момент, то я себе й хлопців підставлю. Залишили служити у Львівській області. Я засмутився, але вирішив, що це час підготуватися, схуднути. І потім побачив оголошення, що відбуватимуться Invictus Games. Спочатку взагалі думав, чи воно мені потрібно, тому що є хлопці-ветерани, які мають реабілітуватися. Я ще чинний військовий, ще повинен далі воювати. Але коли побачив, що є настільний теніс, то вирішив спробувати. 

Коли прийшов на Invictus Games, побачив на змаганнях тих сильних хлопців. Їх нічого не може зламати. Те, що вони без кінцівок, з серйозними пораненнями, їх зовсім не зламало. Мені здається, що вони стали ще сильнішими, ще загартованішими. Мене надихнув волейбол сидячи. Коли хлопці грають, вони себе почувають так, ніби по-новому народилися. Я думаю, що тих хлопців треба показувати на весь світ. В Україні для всіх. Вони мають всім розказувати, показувати свої історії. Я бачу, що вони через спорт знайшли друге «Я». Вони знайшли себе».