Ми всі потроху входимо в нову (безумовно віримо, що тимчасову) реальність, коли певний час треба обходитися без електроенергії, налаштовуємо себе, що не варто дратуватися через те, що вимкнули світло у найневідповідніший момент і поза будь-яким з опублікованих графіків. Зрештою, вчимося бути готовими будь-коли, а не лише у визначені графіками години залишитися без електроенергії. 

Збираючи дитину до школи чи в дитячий садок, розуміємо, що може бути повітряна тривога, що діти підуть в укриття, що в цей час теж може не бути світла. Звісно, віримо і сподіваємося, що вчителі й вихователі подбають про те, аби дітям не було страшно. А що можемо зробити ми самі, щоб діти у такі моменти почувалися спокійніше й не поверталися додому з істерикою? 

Дитяча психологиня Світлана Ройз дає поради для батьків. 

*Якщо дитина маленька, у неї немає телефона й можливості ввімкнути ліхтарик у ньому – важливо підготувати для неї кишеньковий ліхтарик, можливо, лед-свічку або іграшку, що світиться в темряві. Це можуть бути й гірлянди, новорічні ліхтарики на батарейках. Потрібно навчити вмикати та вимикати їх, а також запевнити, що нічого страшного не трапиться, якщо щось загубиться чи зламається.

*Дати зі собою іграшку, яку можна прикріпити до одягу (як брелок, на липучках, на ґудзик, браслет), яку можна було б обнімати.

*Якщо є можливість, дати пляшку води з корком-поїлкою, як для спортсменів.

*Дати поп-іт чи безпечну «жмакалку». 

– знання: пояснюємо відповідно до віку, чому немає світла, в позитивному ключі (і не тому, що сталося щось погане чи страшне, а задля того, щоб допомогти країні загоїти рани), чому ми йдемо в укриття (бо наша армія нас захищає, а ми, будучи в укритті, їй допомагаємо), можливо, разом слухаємо чи переглядаємо пісню-руханку «Крокуй до укриття»; 

– емоції: даємо підтримку в емоціях (це дуже неприємно, це справді страшно, особливо коли темно. «Я би точно злякалась , а ти така/такий молодець, так мужньо тримаєшся. А що ти робив/робила?);

– дії: навчити дитину, що можна робити, коли страшно, темно, сумно.

Разом співаємо, читаємо вірші, бавимося в ігри, які діти могли б відтворити без нас; робимо вправи, як-от потягусі, щоби зняти спазм м’язів, прості дихальні практики. Найпростіша – кит: скласти руки в кулаки і гучно видихати через отвір, при цьому вдих – ще сильніше стискаємо пальці в кулак, видих – розпрямляємо великий палець, вдих – кулаки, крім великого пальця, стиснуті, видих – розпрямляємо вказівний палець… І так з усіма пальцями. 

*Цілуємо в долоню і просимо, щоби дитина прикладала її, якщо скучатиме за нами, до щоки, до живота (це ідея з книги «Поцілунок в долоньці»).

*Даємо послухати своє серце і перекладаємо руку на серце дитини. Серце завжди каже «люб-лю».

*Торкаємося «кнопочок» любові (вигадуємо на тілі місця, де в нас є «скарби любові» – долоня, плече, лікоть). Дитина сама може доторкнутися до цієї «кнопочки», коли захоче відчути любов.

*Вранці малюємо на руці одне одному сердечко чи сонечко, щоб можна було доторкнутися. 

Діти, в яких є телефони, не мають звикати до того, що вони під час дискомфорту або небезпеки тільки те й роблять, що користуються ними: бавляться в ігри, переглядають відео. Це створює непродуктивну звичку. Важливо змінювати, перемикати активності дітей.

Коли дитина повертається додому – це нормально, якщо вона буде занадто збуджена чи якщо в маленької дитини буде істерика. Так вона робить «видих» своєї напруги. Намагається його зробити «в нас». Син чи донька зможе стабілізуватися завдяки нашій стійкості, спокійному диханню, розумінню, що з нею відбувається. 

Дитина може ходити за нами хвостиком, намагатися «втиснутись» у нас, і якщо у дорослих є сили, було б добре пригорнути дитину, обійняти, створити своєрідну сумку для кенгуреняти. 

Якщо дитина завмирає, спонукаємо її до дій. Наприклад, вона зможе готувати з нами вечерю. 

Окрім того, психологиня зазначає, що багато дітей нині перебувають у збудженому стані, дратівливості. Нападів агресії, істерики з кожним днем стає усе більше. «Зараз лімбічна система дорослих і дітей гіперактивна. Ми не можемо спрогнозувати, що стане тригером для занадто сильних емоційних проявів. На що нашої витривалості вже не вистачить», – пише вона. Тому треба бути дуже обережними з «лякачками» («у чорній- чорній кімнаті...»), які в нашому дитинстві були «тренуванням», адаптацією, ми так привчали себе долати страхи. А водночас той, хто розповідав їх, міг насправді нас налякати, відчував свою владу. Але ми могли упоратися з таким навантаженням, бо наше життя було безпечнішим. Тому Світлана Ройз розповіла, як їй доводилося допомагати дівчинці, для якої таким тригером стало відео з дорослого фільму жахів, яке однокласниця знайшла в інтернеті й увімкнула в укритті.

– поставити для молодших дітей батьківський контроль за користуванням інтернетом, аби вберегти їх від перегляду того, що може ще сильніше впливати на їхній стан; 

– якщо в дитини є напади паніки через страх темряви, треба дати їй свій ліхтарик чи маленький світильник на батарейках, щоби було відчуття «контролю над темрявою»;

– не дозволяти бавитися перед сном у комп’ютерні ігри та не дивитися фільми/мультфільми, де є занадто активні дії, сюжети, пов’язані з магією, різкі звуки, бо це спричинятиме ще більше збудження дитини;

– якщо є можливість, грати перед сном в тілесні ігри-масажі, співати колискові;

– не казати дитині: «Тут немає нічого страшного, нічого боятися. Ти ж доросла/дорослий». Дитина від цих слів не перестає боятися і почувається ще більше самотньою й безпорадною, а ще має відчуття провини, що вона «не така». Тут важлива підтримка, раджу сказати: «Це справді може бути страшно. Я теж колись боялася і точно знаю, що ти впораєшся. Зробімо разом… (пропонуємо дії);

– працювати над тим, щоби дитина відчула свою силу: зробити разом захисників – янголів-охоронців, «ловців страхів» з ниток, побризкати «спреєм від монстрів», пригадати випадки, коли вона змогла впоратися з труднощами; 

– навчитися знімати тілесну напругу (дихання з акцентом на видих, потягування, відштовхування страху), увага на стопи, опору спини, руки, очі, а також можливість зосередитися на реальних об’єктах певного кольору чи форми;

– робити таку вправу: відпихати від себе зусібіч (згори, за спиною, перед собою) те, що може лякати, вигукуючи: «Тпрусь-тпрусь, я тебе не боюсь!» (коли нам страшно, можуть блокуватися зони мозку, що відповідають за мовлення, а в такий спосіб ми стимулюємо його, робимо активні рухи і повертаємо відчуття контролю); 

– поговорити, вже у стабільному стані, з дітьми про те, що коли людина бачить, чим її можна налякати, це впливає на нашу волю і силу, тож варто запропонувати відчути, як ми собі повертаємо цю свою силу (одна дівчинка сказала, що відчула, як у сонячному сплетінні теплішає); 

– щоразу озвучувати дитині, коли вона сама йде у темну кімнату чи робить якісь інші «сміливі» кроки: «Дивися, тобі було страшно, але ти це зробила/зробив! У тебе стільки сили й сміливості». Так ми даємо дітям відчуття маленьких перемог. 

«Якщо в поведінці дитини з’явилися зміни, якщо тривають напади паніки, агресії, є частими істерики – звертайтеся до психологів. Загальних текстів і порад може бути замало!» – закликає психологиня. 

У своєму посібнику «Стресостійке дитинознавство» (https://bit.ly/royzbook) Світлана Ройз зібрала корисні поради для батьків та всіх тих, що працюють із дітьми, а також чимало ігор, якими можна зняти напругу. Ось кілька ідей від неї для unicef.org, як відволікти дітей у темряві. 

Психологиня радить співати хором, грати на реальних або уявних музичних інструментах, роблячи рухи і видаючи звуки, які нагадують биття в барабани чи в литаври, водити смичком по струнах скрипки, промовляти скоромовки. Якщо є ліхтарик, можна пограти в театр тіней, створюючи руками різні фігурки або використовуючи для цього іграшки; зробити «проєктор» зі склянки та плівки або за допомоги звичного друшляка перетворити укриття чи помешкання на «планетарій із зірками».

Можна також:

– спілкуватись одне з одним тарабарською, тобто вигаданою мовою, намагаючись за інтонацією вгадати, хто про що говорить;

– грати в «білі вихваляйки», вигукуючи: «А я… !», і розповідати про те, що ми насправді вміємо, що нам вдалося;

– розказувати історії на задану тему чи про будь-що за одну хвилину;

– скласти казку, коли кожен говорить одне речення.

Грати в слова:

– наступний гравець називає слово на останню літеру слова попереднього гравця;

– вгадувати слово за описом, але не називати його;

– відгадати слово за описом («Я загадав: білий, холодний, скрипить під ногами, тане…») або ж ставлячи запитання, на які ведучий може відповісти лише «так» або «ні»;

– назвати чотири (два) випадкові слова, до яких треба знайти риму чи скласти вірш на чотири рядки;

– назвати слова на задану літеру (для старших – назвати слова на загадану літеру, які можна, наприклад, «покласти» в трилітрову банку);

– назвати два випадкові слова, а інші мають відгадати, чим вони можуть бути схожі;

– знайти асоціації: один гравець називає слово, наступний – перше, що спадає на думку, коли чуєш це слово;

– вигадувати слова, яких не існує, і що вони могли б означати мовою чужопланетян;

– «На щастя, на жаль»: хтось вигадує ситуацію, а гравці по черзі пропонують її продовження, починаючи зі слів «на жаль», «на щастя»;

– «Зіпсутий телефон»: пошепки кажемо слово одне одному, наприкінці дізнаємося, що почув останній гравець;

– «Навспак»: говорити слова навпаки, не записуючи їх, наприклад «машина» – «анишам», «слон» – «носл»;

– «Чарівна мова» (для дітей, які вчаться ділити слова на склади) можна говорити слова, додаючи склад «жи», «ма» чи «хрю»;

– «Дурниці»: вигадування початку речення, до якого треба придумати «пришелепкувате» й нереальне продовження.