«За всіх ти молишся, Благая…»

На заході України впродовж травня християни різних конфесій – римо-католики, греко-католики, православні – хоч і по-різному, в особливий спосіб вшановують Пресвяту Богородицю. Найпоширенішими стали так звані маївки – молебні до Матері Божої. На них навіть у часи гонінь та підпілля, коли храми були закриті, люди сходилися біля капличок, по хатах, щоби просити в Небесної Матері заступництва і допомоги.

Цей звичай не такий давній, як здається. Прийшов до нас із Західної Європи, а безпосередньо був запозичений у поляків. Перші згадки про травневі моління до Матері Божої дійшли до нас із кінця ХІІІ століття: король Іспанії Альфонс Х закликав своїх підданих у травні місяці єднатись у молитвах перед зображеннями Богородиці. Особливого поширення цей звичай набув у XVII – XVIII століттях в Італії, де в багатьох містах упродовж всього травня ці молебні щоденно звершували спершу монахи-домініканці, а згодом єзуїти.

Саме єзуїти почали звершувати такі богослужіння. До речі, перша згадка про них сповіщає, що це сталося 1837 року в Тернополі.

Перші згадки про травневі марійські побожні практики греко-католиків пов’язані з Добромильською реформою Чину святого Василія Великого, яку в 1882 році проводили отці-єзуїти. Спершу як щоденне богослужіння використовували давній візантійський параклис (з грецької – «покірне благання») із кінця ІХ століття, що його уклав чернець Теостирікт. Головним лейтмотивом цього тексту є приспів «Пресвятая Богородице, спаси нас». Невдовзі текст був актуалізований: скорочений канон і додана низка благальних закликів із богородичного акафіста. За одними даними це зробив отець-василіянин Мелетій Лончина, за другими – отці-василіяни Платонід Філяс і Андрей Шептицький. У такому вигляді цей молебень і досі є основною літургійною молитвою до Матері Божої впродовж травня у багатьох парафіях УГКЦ.

До поширення цього звичаю серед українців значною мірою прислужилися як василіяни, так і ченці й черниці інших згромаджень, що почали виникати на межі ХІХ та ХХ століть. Зокрема, особливу любов до цієї практики мали Сестри-служебниці Непорочної Діви Марії – першого діяльного українського жіночого згромадження, співзасновницею і першою сестрою якого була блаженна Йосафата Гордашевська. Молоде згромадження ревно віддавалося праці для українського народу. Сестри засновували у селах та містечках перші українські захоронки (дитячі садочки), лікували і доглядали хворих. До них горнулися люди, радо єднаючись у молитві і переймаючи цей звичай.

Травневий молебень до Пресвятої Діви Марії зазвичай звершують у храмі перед престолом, тетраподом або шанованою іконою Богородиці. Також його можуть служити в каплицях, громадських закладах, приватних будинках або навіть просто неба – біля хрестів чи фігур при дорогах, полях. У часи підпілля люди ревно зберігали цей звичай і збиралися на маївку там, де була змога. Молилися її й без священника, підтримуючи в такий спосіб свою віру та ідентичність.

Із настанням релігійної свободи і відродженням УГКЦ, віряни з особливою вдячністю звертали свої молитви до Богородиці. Водночас постало питання, наскільки ця практика відповідає літургійному богослов’ю, адже Східна церква має свою багату традицію почитання Богородиці, до того ж часто ці богослужіння припадають на Страсний або Світлий тиждень, на пасхальний час, що має свою логіку богослужінь. Зрештою, за нашим церковним календарем, маївки мали б починатися з 14 травня… Однак, попри

дискусію і діяльні пропозиції узгодити цей звичай з питомою традицією, в більшості храмів він зберігся.

Сьогодні, у час війни, коли ми так потребуємо мати Небесну Заступницю, із особливою довірою звертаємося до Богородиці, яка, за переданням, не раз у часи тяжких випробувань вислуховувала молитви і обертала потугу ворога проти нього самого. Збереглися такі свідчення, зокрема, про Теребовлянську чудотворну ікону Богородиці, що є одною з найбільших святинь Святоюрського собору у Львові. Згідно з переказами, під час облоги турками замку в Теребовлі, коли жителі містечка молилися перед нею і просили порятунку, ікона заплакала рясними сльозами. А відтак сталося чудо: вибухівка, закладена під мури замку, не зашкодила йому – потужна вибухова хвиля накрила нападників і завдала їм великих втрат.

Саме перед Теребовлянською чудотворною іконою Богородиці щодня впродовж травня будуть звершувати молебень до Пресвятої Богородиці в соборі Святого Юра. Зі слів адміністрації собору, це відбуватиметься: із понеділка по пʼятницю після Божественних літургій о 10.00 та 18.00; у суботу – після Божественної літургії о 9.00; у неділю – після Божественної літургії об 11.00 та після вечірні о 17.00.

«Ласкаво запрошуємо до спільної молитви! Пам’ятаймо, що саме за посередництва Пресвятої Богородиці зможемо випросити собі благодать у Господа, бо, як кажемо в молитві: «Ще не чувано ніколи, щоб Вона не помогла», – мовиться в повідомленні.

На Сихові, у церкві Різдва Пресвятої Богородиці, травневі молебні звершують щодня перед статуєю Фатімської Богородиці, а відтак моляться вервицю.

У Гарнізонному храмі святих апостолів Петра і Павла запрошують єднатися у спільній молитві до Богородиці о 13.45 та 18.45 впродовж тижня та в неділю о 18.00 і 21.00.

«Ми сильні, коли ми єдині»

П’ять думок Блаженнішого Епіфанія про віру в нашу перемогу

Триває великодній, пасхальний час. Ми святкуємо перемогу світла над темрявою, добра над злом, життя над смертю 40 днів, аж до свята Вознесіння Господнього. До того часу вітаємося словами «Христос Воскрес!» і переживаємо пасхальну радість, яка цього року затьмарена війною, адже наша хресна дорога ще не завершилася. Однак, святкуючи навіть у цей тяжкий для українців час, ми утверджуємося у вірі в нашу перемогу.

Про це говорив у своїх інтерв’ю для Суспільного та ICTV Блаженніший Епіфаній, предстоятель Православної церкви України, який з перших днів гарячої фази війни докладає всіх зусиль, аби наблизити нашу перемогу. Чимало священників ПЦУ є штатними капеланами в збройних силах, ще сотні є капеланами-волонтерами. Вони надають духовну опіку і підтримку українському війську. Церква молиться, Церква допомагає втікачам від війни і тим, що опинилися в окупації. Надходять повідомлення, що священники ПЦУ були викрадені ворогами, є й тяжкі втрати – пастирі загинули, намагаючись служити вірним. Проте, на переконання предстоятеля ПЦУ, ми святкуємо, бо ворог не може вкрасти нашої радості.

Пропонуємо п’ять висловів Блаженнішого Епіфанія з великодніх інтерв’ю про те, чому перемога буде за нами.

1. «Великдень – свято над святами, і ми повинні надихатися в цей час, що з нами Бог. Тому неодмінно переможемо. І, святкуючи, маємо радіти з того, що Христос звершив справу нашого спасіння, що ми маємо можливість успадкувати Царство Небесне. Але й тут, на землі, від нас багато залежить: чи ми творимо добро, чи ми захищаємо правду, чи, навпаки, чинимо зло і приносимо у світ страждання. Бачимо, що наші сусіди, які називають себе християнами, принесли в наш дім страждання, принесли смерть. Тому всі ми покликані в цей час згуртуватися у захисті добра. Зараз не просто йде війна між державами, а боротьба добра і зла, боротьба смерті та життя. Бачимо з історії, що інколи зло може брати гору, але в підсумку добро завжди перемагало зло. І в нашому випадку, я переконаний, ми неодмінно здолаємо зло, зупинимо його тут, в Україні. Бо зараз триває більш глобальна боротьба. І якщо ми не зупинимо його тут, у нас, воно може поширитися далі по світу. Від українців зараз фактично залежить мир в усьому світі».

2. «В агресора були плани за три-чотири дні захопити не тільки Київ, а й всю Україну. Але він не врахував силу нашого духу, бо українська нація є духовно сильною, нездоланною, яка буде молитися до кінця. І ми переможемо, відновимо територіальну цілісність, і разом будемо святкувати нашу перемогу».

3. «Церква благословляє всіх на захист Батьківщини, своєї домівки. Це наш священний обов’язок – захищати свою Богом дану землю. Ми не прагнемо чужого, не зазіхаємо на чуже. Наш народ ніколи не зазіхав на чуже, ми є миролюбним народом, але до кінця будемо захищати своє. Боротьба триває, і не є гріхом, що наші воїни зупиняють зло. Бо Господь сказав, що немає більшої любові, аніж хто душу свою віддасть за друзів своїх. І наші воїни проявляють цю любов до своїх друзів, до кожного з нас, до кожного українця, до своєї родини, до кожного, кого обороняють. Знаємо з Писання, що хто візьметься за меч, той від меча загине. Тому відстоюймо добро, зупиняймо зло, борімося за те, щоб восторжествувала правда. На нашому боці правда, а де правда, там Бог. А де Бог, де там завжди перемога».

4. «Єдність – це сила. Якщо ми єдині, ми сильні та можемо протистояти тим викликам, які випали на долю українського народу. Маємо навчитися засвоювати уроки минулого. В такі складні часи випробувань війною ми повинні зберегти цю єдність. Бо ворог пильний, бачить, що ми зараз згуртувалися і єдині, тому й перемагаємо. Світ на початку цієї гарячої фази війни не вірив, що ми спроможні протистояти цій другій армії світу, але через єдність, через цю силу духу ми зупинили ворога, відкинули його. Нині ворог сконцентрував усю увагу на Донбасі, але й там він зазнає поразки, якщо ми будемо єдині. І весь світ нині солідарний із нами. Нам потрібно зберегти цю єдність і після війни та разом відбудовувати країну».

5. «Я переконаний, що ми відбудуємо те, що було зруйноване, збудуємо замість втраченого ще краще, але на тих принципах, про які ми мріяли протягом останніх 20 років. У часи наших революцій, особливо Революції Гідності, ми теж боролися за певні ідеали, за те, щоб Україна стала справді демократичною і справді європейською. На Майдані полягли перші жертви Небесної Сотні, коли люди без зброї в руках змінили вектор розвитку нашої держави. З того часу триває ця страшна війна. Але вона буде завершена, і неодмінно нашою перемогою. І тоді відбудуться глобальні зміни. Ми вже не будемо такими, як були. Було багато моментів, які роз’єднували нас зсередини, маємо їх забути і творити разом наше майбутнє. Сьогодні гинуть найкращі, цвіт нації, люди, які прагнуть змін, які заради свободи й незалежності віддають найдорогоцінніше – своє життя. Ідуть на війну з вірою в те, що Україна буде кращою. Не маємо права забути їхній подвиг і жертву».

«Найбільше, що мені запам’яталося, це очі»

Блаженніший Святослав про свої пережиття за два місяці війни, завдання Церкви і про віру в перемогу

Від першого дня відкритого вторгнення російських військ в Україну Блаженніший Святослав, глава Української греко-католицької церкви, своїм пастирським словом підтримує в боротьбі, заохочує до молитви, закликає до співчуття і допомоги, звертається до світу. Щодня записує звернення, які промовляють до сердець не тільки його вірних, а всіх людей доброї волі.

У програмі «Відкрита Церква» він розповів про свої пережиття за два місяці випробувань, страждань, мужності та незламності українців.

«Найбільше, що мені запам’яталося, це очі, – сказав Блаженніший. – Пригадую очі наших військових капеланів – змучені, збентежені, але в тих очах було видно ще тоді, на початках, якусь незламність, рішучість. Ні в кого в очах не було страху.

Про що кажуть очі людини під час війни? Про це в перші дні війни розповідали наші хлопці, які зі зброєю в руках захищали наш Патріарший собор і виловлювали на Дніпрі російських диверсантів, які підходили до нього. І наші хлопці казали: «Ми бачили в їхніх очах страх. І це означає, що ми переможемо».

Очі наших військових, які побували в боях. Очі наших поранених хлопців, яких ми відвідували тут, у київському шпиталі. Все, що вони як один просили: «Моліться, щоб я якнайшвидше став у стрій». Очі наших волонтерів, зокрема, діточок, які допомагали батькам у логістичних центрах. Очі переселенців, які навіть соромилися так називатися і казали: «Мусимо перечекати і вертаємо додому». Очі наших молільників, які вдень і вночі вдивляються в очі самого Бога і його любові. В очах усіх цих людей було видно, як день за днем ця перемога, про яку говорили наші оборонці собору вже у перші дні війни, проявляється щоразу ясніше».

З його слів, принцип УГКЦ – завжди бути зі своїм народом – у ці місяці війни втілився буквально: десятки священників, сотні монахів і монахинь залишилися на окупованих територіях разом із людьми, які з різних причин не змогли евакуюватися.

«Бути зі своїм народом в окупації – це, я б сказав, особливий крок. Бо наважитися залишитися в окупації означає цілковито здатися на милість Божу, ти не знаєш, що тебе чекає. Багато отців мені говорили, що вони відчували, коли приймали для себе таке рішення: що коли військо відступило, а влада шукає якогось діалогу з окупантами, присутність священника є для людей останньою надією. Невідомо, хто може допомогти в таких обставинах. Залишається лише Церква і священник».

Блаженніший розповів, що в своїх монастирях залишилися отці-василіяни у Званівці (Бахмутський район, Донеччина), у Покотилівці біля Харкова, в окупованому Херсоні. Залишилися отці-редемптористи в окупованому Бердянську. Залишився Марійський духовний центр у Мелітополі. Залишився в Харкові й владика Василь Тучапець, там у катедральному соборі УГКЦ щодня отримують продуктові набори щонайменше півтори тисячі харків’ян.

Глава УГКЦ наголошує: всі виклики і завдання Церкви сьогодні пов’язані з одним головним завданням – рятувати людське життя. І діяти відповідно до обставин та потреб на виконання цього завдання – своєю присутністю в гарячій зоні підтримати як військових, так і цивільне населення, допомогти евакуюватися; дати можливість перевести дух і отримати необхідне, щоб рухатися далі, у зоні поблизу бойових дій; допомогти віднайти рівновагу, за змоги працевлаштуватися в місцях тимчасового перебування на безпечних територіях як на заході України, так і за її межами.

Модератор програми отець Ігор Яців запропонував Блаженнішому Святославу бліц із коротких запитань-відповідей про те, що зараз болить найбільше:

– Чому Бог не зупинить Росію?

– Думаю, Він її зупинить. Він її вже зупиняє. Але щоб зупинити зло, Господь Бог хоче співдіяти з людиною. Зло вчиняє людина, тож інша людина з Божою допомогою повинна зупинити те зло і побороти його.

– Яку молитву найчастіше промовляєте останнім часом?

– Найчастіше – «Господи, помилуй». Або трошки довший варіант – так звану Ісусову молитву: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй нас, грішних».

– Що робити, якщо повітряна тривога застала в храмі?

– Де є найближче укриття, варто з’ясувати заздалегідь. Зокрема, коли ходите до якогось одного храму чи заходите до нього вдруге чи втретє, довідайтеся про це. Деякі храми мають укриття у своїх криптах, і тоді можливо туди зійти. Але про все це варто поцікавитися заздалегідь.

– Чи можна дозволяти собі бути веселим під час війни?

– Відповім, можливо, з іншого боку: не можна дозволяти собі весь час сумувати. Не дайте ворогові вкрасти вашої радості. Війну ми перемагаємо й тоді, коли не піддаємося паніці та страху, які ворог хоче нам навіяти.

– Три слова підтримки для українського захисника.

– З нами Бог!

– Слова підтримки тим, що втратили близьких.

– Віддайте вашу найдорожчу людину в люблячі обійми Господа Бога, бо вона не перестала існувати – вона є в Бозі.

– Ви боїтеся смерті?

– Ну, всі бояться. Але смерті треба не так боятися, як бути до неї готовим.

– Коли настане перемога України?

– Не знаю. Але точно знаю, що вона буде.

«Україна переможе, бо зло завжди зазнає поразки»

Про те, чому Україна переможе, про обов’язок захищатися, про ненависть, страх і мужність, про примирення Блаженніший Святослав дуже чітко сказав у інтерв’ю виданню «Українська правда»

Про добро і зло

«Україна переможе через те, що зло завжди зазнає поразки. Чому саме нібито всемогутній ворог перший нападає, несучи те зло? Бо зло боїться, воно переповнене страхами. Зло боїться добра, так само як всі сили зла боялися. Тому росія боїться України.

Ми відчуваємо, що протистоїмо ворогові як народ, який бореться за добро, тому що сила добра в нас діє. Добро і правда мають свою силу. Ми вповні не можемо пояснити, у чому полягає сила добра і в чому полягає сила правди. Кажуть, що добро треба чинити, а правду треба свідчити. Правди не треба захищати чи пояснювати, вона має власну силу, яка усуває зло так, як світло усуває темряву. Ми можемо багато нарікати на зло, однак зробімо один-два-три добрі вчинки і побачимо, що зможемо його подолати».

Про обов’язок захищатися

«Правила християнського переживання такої війни, яку ми зараз ведемо, включають право справедливого самозахисту. Це так, як у разі нападу злочинця на ваш дім: ви маєте право боронитися. Навіть більше, ви, як батько родини, відчуваєте, що це ваш обов’язок – зупинити несправедливого нападника. І це щось, що випливає з природного правила.

Очевидно, ми цього нападника мусимо зупиняти пропорційними засобами. Якщо він на мене нападає голіруч, то я не можу відразу виймати вогнепальної зброї. Щось подібне ми можемо сказати і про цю війну. Ми зупиняємо несправедливого нападника, як я вже казав, пропорційними засобами. І очевидно, що під час такого захисту, тобто захисної війни, може настати смерть, вбивство нападника. Але головним нашим наміром є не так когось убивати, як захищати життя.

Тому згідно з цими правилами моральної оцінки обставин війни, яку ми ведемо сьогодні, кажемо, що ми, українці, маємо священний обов’язок захищати Батьківщину, навіть беручи до рук зброю. Не ми цю війну розв’язали, ми не хотіли брати до рук зброї та вбивати наших нападників. Це не був наш задум. Але ми маємо обов’язок їх зупинити».

Про ненависть, страх і мужність

«У таких обставинах почуття ненависті виникає спонтанно. Це реакція живої людини на явний злочин, який діється перед її очима. Якби людина раділа, то це означає, що вона схвалює такого типу вчинки. Ненависть означає несприйняття, радикальну незгоду з тим, що відбувається. Отож можна сказати, що почуття ненависті природне, зокрема для людини, яка живе в цьому світі поза раєм, тим ідеальним станом людини і людського суспільства.

Ця ненависть потребує – не кажу, що контролю – правильного переживання так само, як ми повинні вміти правильно переживати інші емоції, наприклад смуток, втрату ближнього. Якщо ми неправильно будемо це переживати, то просто впадемо в депресію, самі себе погубимо через нездатність керувати своїми почуттями.

Цього почуття не можна ігнорувати, його не варто засуджувати. Є кілька правил, і тут духовне життя входить у близький союз зі служінням наших психологів, зокрема тих, котрі намагаються допомагати тим, що пережили ці травми війни, пережили цей посттравматичний стресовий розлад чи щось подібне.

Ненависть не може над нами панувати. Вона не може стати панівним почуттям. Інакше ми перетворюємося на її рабів, і вона керує нашими думками та вчинками, стає головною мотивацією багатьох інших наших видів поведінки. Ми бачимо, що сьогодні, під час війни, різко зросла агресія. Люди стають агресивними навіть одне до одного.

Також страх є поганим порадником. Кажуть, якщо ти боїшся, то спочатку заспокойся, а потім приймеш правильне рішення. І коли під час війни хтось каже, що не боїться, то просто говорить неправду. Так само, коли ти бачиш, скажімо, нахабного ворога, який приходить убивати, і кажеш «ні, я не ненавиджу», то це неправда! Правда про твій стан вимагає, щоби ти визнав, що є ця емоція. Тому треба вчитися над нею запанувати і нею керувати.

Якщо, доклавши зусиль, правильно керувати своєю емоцією гніву, ненависті, її можна перетворити на чесноту мужності. А мужність – це та сила, яка вчить перемагати. Проте мужнім є не той, хто піддається емоції ненависті, а потім легкодушно кидається на ворога, наражає необдумано своє життя на небезпеку і життя всіх інших, ні. Мужність – це дуже важлива чеснота, яка полягає у тому, що людина має силу, щоб адекватно, мудро протистояти злому у відповідних обставинах, шукаючи найкращий спосіб, як це зробити.

Ми захоплюємося мужністю наших воїнів. Часом в основі твоєї мужності може бути емоція ненависті, але її належить, так би мовити, правильно пережити, і тоді це дає нам ключ до перемоги».

Про примирення

«Свого часу, у 60-их роках, відбувся процес примирення між польським та німецьким народами. Тоді польський єпископат від імені жертви виступив з такою ініціативою примирення. …Однак для того, аби польський єпископат мав моральне право проголосити такий жест, відбулося дві речі, без яких, на мою думку, ніхто не наважився б говорити про примирення між народами після Другої світової війни. Перший момент – війна закінчилася. Під час окупації Польщі німцями нікому з польського єпископату навіть на думку не спало б говорити про примирення. Чому? Бо коли я примиряюся з окупантом, це означає, що я здаюся, зраджую свою державу, свій народ, я погоджуюся на зло. Тому, щоби почався якийсь процес примирення, треба було, щоби війна закінчилася, і то перемогою над нацизмом і народом, який був отруєний цією ідеологією. Другий момент – відбувся Нюрнберзький процес, завдяки якому нацистська ідеологія як така була розвінчана, засуджена, а військові злочинці покарані.

Зло накопичилося на півночі від України, тому що такого Нюрнберзького процесу не відбулося над сталінськими злочинами і комунізмом. Тоді якби не було такого засуду, то нацизм продовжував би убивати так само, як комунізм продовжує вбивати зараз.

Жести примирення можливі лише тоді, коли цей новітній вид нацизму, який сьогодні несе росія, буде засуджений».

Підготувала Ольга Хворостовська
За матеріалами Департаменту інформації УГКЦ

коментарі відсутні

Для того щоб залишити коментар необхідно увійти