«Маємо позбуватися «руZZкого міра» в усіх його проявах»
Тарас Антошевський, релігієзнавець, історик, директор Релігійно-інформаційної служби України, – про релігійне середовище в Україні в часі нової фази війни, про майбутнє моспатріархату в Україні та пріоритети міжконфесійних відносин
Уже в перший день повномасштабного російського вторгнення в Україну предстоятелі ПЦУ і УГКЦ звернулися до вірян, закликавши їх стати на захист Батьківщини. І впродовж усього місяця бачимо, як українські Церкви беруть участь у протистоянні: моляться за воїнство і перемогу, за потерпілих і всю Україну, допомагають постраждалим від війни і безпосередньо військовим. Храми стали укриттями, а укриття – місцями молитви.
Бачимо, яку активну участь в обороні України і допомозі внутрішньо переміщеним особам беруть мусульмани, як головний рабин України, народжений в Ленінграді, підіймає свій голос проти агресії Росії. У Софії Київській разом моляться за мир представники всіх релігій і конфесій. Не знаю чому, але мене особливо пройняв звук шофара у львівській римо-католицькій катедрі під час молитви за мир разом із папським посланцем Конрадом Краєвським.
У кремлі (чи бункері) дуже зацікавлені, щоби в нас відкрилися внутрішні фронти, щоб люди поділилися за конфесійною ознакою, за національною
Водночас, за даними Міністерства культури та інформаційної політики, від 24 лютого в Україні зруйнована та пошкоджена 61 будівля духовного призначення, 44 з яких московського патріархату, який начебто хоче захистити окупант.
Про релігійне життя в Україні в часі повномасштабної війни, перспективи московської церкви в Україні та пріоритети міжконфесійних відносин «Львівська Пошта» розпитала історика та релігієзнавця, директора Релігійно-інформаційної служби України Тараса Антошевського.
Реакції та рефлексії
– Передусім, що найбільше вразило, здивувало, зворушило за цей місяць?
– Насамперед мене зворушило те, як люди піднялися, наскільки були морально готові до війни. Це такий релігійно-суспільний момент. Звісно, боляче від втрат, хоча я розумію, що на полі бою вони неминучі. Особливо гірко через втрату дітей, коли бачиш їхні фото чи відео… Як це пережити?
Приємно здивувало, як люди зреагували, як мобілізувалися різні напрямки: хто на фронт, хто в тероборону, хто допомагати армії, хто біженцям. Порівняно з 2014 роком набагато краще організовані і волонтерський рух, і координація, і логістика. Друзі розповідали, що коли їдеш багато годин із Києва до Вінниці і бачиш, як у кожному селі стоять люди, готові хто чим може захищати свою землю, то розумієш – ворог не очікував, що підніметься вся Україна, що не буде ні одного міста, де значна кількість жителів підтримає окупанта. І ця єдність у багатьох речах, у тому числі й екуменічна, показала, наскільки українці можуть діяти в злагоді. І це навіть певною мірою здивувало, не скажу, що вразило, але було приємно, бо я завжди був переконаний, що так має бути, що це нормально.
Росія скочується від авторитарної до тоталітарної країни, де не існує свободи слова, релігійної свободи
У кремлі (чи бункері) дуже зацікавлені, щоби в нас відкрилися внутрішні фронти, щоб люди поділилися за конфесійною ознакою, за національною, щоби були різні провокаційні заклики, наприклад, громити московський патріархат. Проте цього нема. Десь його просто забороняють, а десь люди змушують настоятелів виходити з нього, десь самі виходять, але нема ніяких погромів. Натомість фіксуємо, що в середовищі мп було багато тих, що працювали на кремль, на окупантів: готували приміщення для диверсантів, займалися коригуванням обстрілів, підтримували окупаційні війська.
– Які ваші враження від реакції у релігійних середовищах світу та в Росії?
– Приємно вразила реакція світу, в тому числі релігійних середовищ, адже ми ніколи належно не вкладалися в інформаційну політику, просвітництво. Люди почали допомагати, у тому числі й через храми. Приємно було бачити, як ті ж представники різних структур МП у світі почали виступати проти свого «начальства».
За цей місяць росія завдала собі стільки збитків, і не тільки з економічної та політичної, а й із релігійної точки зору, що, напевно, це буде остаточний удар по мп в Україні
І дуже неприємно було спостерігати, що відбувається в самій росії, яка скочується від авторитарної до тоталітарної країни, де не існує свободи слова, релігійної свободи, де всі релігійні організації бояться сказати слово проти путіна, а патріарх кіріл, якого важко назвати патріархом – радше політруком, говорить зовсім не те, що мав би сказати релігійний лідер. Ті поодинокі голоси проти війни губляться в натовпі тих, що підтримали чи мовчки погодилися. Мовчать і християнські та мусульманські лідери в росії. Зрештою, їх християнами чи мусульманами також важко назвати. До речі, українське мусульманське середовище дуже критично поставилося до поведінки своїх одновірців із країни-окупанта, засудивши їх не тільки з політичної точки зору, а й із релігійної як єретиків.
– Реакцією на таку позицію патріарха кіріла, хоч вона й не нова, стала відмова деяких священників, навіть цілих єпархій, поминати його. Чи стало це несподіванкою для москви?
– Вони зробили вигляд, що так. Звісно, кремль та моспатріархія можуть робити вигляд, що володіють об’єктивною інформацією, а ми всі обдурені. Та як би вони себе не обманювали щодо їхньої підтримки тут, проти них рішуче налаштовані всі вірні в Україні. За цей місяць росія завдала собі стільки збитків, і не тільки з економічної та політичної, а й із релігійної точки зору, що, напевно, це буде остаточний удар по мп в Україні.
Українське православ’я
– То яка, на твою думку, перспектива московської церкви в Україні?
– Московська церква в Україні, хоч і називає себе Українська православна церква, юрисдикційно є частиною мп незалежно від того, чи згадують у ній кіріла, чи ні. Як кажуть у Галичині, «не роби з тата вар’ята», бо все і без того зрозуміло. Як на мене, ситуація з московською церквою може розвиватися в трьох напрямках. Перший (це, напевно, буде напрямок самого предстоятеля та його оточення, що є агресивно проросійським, зокрема митрополит Антоній, який фактично є «смотрящім» за УПЦ з москви) – вони консервуватимуть ту ситуацію, яка є зараз і була до початку широкомасштабного вторгнення, тобто намагатимуться зберегти мп в Україні. Десь будуть дозволяти не поминати патріарха кіріла, а десь робитимуть якісь патріотичні жести, надаючи гуманітарну допомогу, але відійти від мп не зможуть.
Другий напрямок – частина, яка досить активно виступає, зокрема через різноманітні звернення єпархій, висловлює заклики не просто не поминати патріарха, а й соборно відділитися від мп. Проте для мене зовсім не логічними є їхні заклики вимагати від патріарха кіріла надання автокефалії. Бо він укотре демонструє, що готовий послати на них ракети, благословивши і скропивши їх своєю водою, а не дати автокефалію. Зрештою, ініціатори такого розвитку подій не поставили собі запитання, чи хочуть вони залишатися в канонічному просторі москви, та що взагалі означає бути в тому розколі, який москва вчинила за останні декілька років, коли пішла на відвертий конфлікт із Константинополем, заперечуючи право на отримання автокефалії київською Церквою. І навіть якщо ця частина відділиться від москви і створюватиме щось своє, хто це визнає, який статус воно матиме?Можливий і об’єднавчий собор, але не новий, а продовження того, що вже відбувся, бо вже існує ПЦУ і вона вже має томос
Для значної частини тієї церкви, яка входить до мп, є неприйнятним перехід окремих громад. Але це, власне, і є той третій напрямок – переходити громадами, зі священником чи без, як це було наприкінці 2018-го, а ще перед тим у 2014-ому, на початку російсько-української війни. Тепер багато хто нарешті зважиться на цей крок.
– Чи можливий новий об’єднавчий собор?
– Значна частина тієї церкви бачить вихід у створенні нової структури або проведенні якогось помісного собору, на якому вирішуватимуть її долю. І тут їм треба вийти за межі штучного антиканонічного уявлення про православний світ, закладеного москвою. Не може бути в країні дві автокефальні православні церкви і не може москва надавати автокефалію, зважаючи на те, що московська церква сама свого часу відкололася від київської Церкви, як не може дочка давати життя мамі. І тут треба не вигадувати якісь інші варіанти, а йти на діалог з помісною Православною церквою України. Можливий і об’єднавчий собор, але не новий, а продовження того, що вже відбувся, бо вже існує ПЦУ і вона вже має томос. Тож або йдіть у розкол і думайте, що з тим робити, або шукайте єдності, починайте діалог з ПЦУ.
– Хто має зробити перші кроки і якою мала б бути реакція ПЦУ?
– У 2018 році всі єпископи мп в Україні також були запрошені на об’єднавчий собор, вони вже тоді могли долучитися. І якщо тоді хтось із них побоявся зробити це, то це його проблема. Але якщо нині вони хочуть бути в єдності з ПЦУ, то мають першими запропонувати діалог, можливо, поки що закритий, щоби напрацювати механізми. Дуже важливо, щоб і в ПЦУ зрозуміли, що треба вибирати свій шлях спілкування з братами із мп. Чи це шлях фарисея, який показував пальцем, кажучи: «Дякую тобі, Боже, що я не такий, як той», чи шлях батька, який приймає до себе сина, що заблудив і зараз кається та хоче примирення. Тому цей діалог має бути побудований на щирості, без маніпуляцій, зверхності та пропаганди. Якщо нині навіть політики змогли дійти порозуміння і разом стати на захист України, то й Церкви мають мати спільну позицію і керуватися не якимись своїми меркантильними інтересами, а шукати єдності.
Православний світ
– Митрополит Епіфаній відмовився поминати в диптиху московського патріарха. Чи є серед предстоятелів православних Церков ще хтось, хто зробить так само?
– Бачимо дуже цікаву річ: російську агресію проти України засудили й Церкви, які були сателітами московської, точніше засудили війну як метод вирішення питань. Це і Польська православна автокефальна церква, яка, як відомо, кишить кремлівськими агентами та відверто фінансується москвою, і православні Церкви в країнах Балтії. Бачимо, що й Церкви, які ще не визнали ПЦУ, надають допомогу Україні, наприклад Румунська, Грузинська та інші.
Може скластися ситуація, що під впливом нинішніх обставин й інші помісні Церкви почнуть визнавати ПЦУ, що теж залежить від того, як вона поведеться, зокрема, у стосунках з філією мп в Україні. Важко сказати, чи інші Церкви перестануть згадувати патріарха кіріла в диптиху, але якщо вони засуджують його єретичну, відверто нехристиянську позицію, яку він зараз зайняв, то думаю, це можливе.
– І що це означатиме для православ’я загалом?
– Кажучи світською мовою, це розрив відносин. Хоч Константинопольська церква і так не має взаємин з московською, бо остання пішла в розкол і намагалася перетягнути на свій бік інші православні Церкви. Звісно, якщо певні Церкви різко розірвуть відносини з москвою, то це може мати для них наслідки, але такий крок міг би бути цілком логічним у наш час як реакція на політику кіріла. Особисто його, не всієї російської Церкви, бо в ній дійсно є різні люди, є й ті, які теж засуджують війну.
Цей діалог має бути побудований на щирості, без маніпуляцій, зверхності та пропаганди
Окрім того, нещодавно був скандал, пов’язаний з діяльністю моспатріархії в Африці. Найближчим часом має зібратися нарада старійшин православних Церков – Пентархія, на якій це питання мали б розглянути. А тут ще й ситуація з війною в Україні та підтримкою кірілом політики путіна. Вже були заяви представників патріархій Сходу, що статус моспатріархії, яка немає томосу про автокефалію, може бути переглянутий, а документи, видані в кінці XVI століття, відкликані. Розкол із вселенським православ’ям може набути ще більших масштабів, і тоді для багатьох православних Церков постане питання, з ким вони: чи підтримують людиноненависницьку політику путіна і його «придворного» патріарха, чи все ж таки стоять на християнських позиціях.
Остполітік сьогодні
– Останнім часом уже не раз мовилося про москвофільство Заходу, в тому числі й Ватикану. Чи стане війна проти України «вакцинацією» проти цього?
– Москвофільство просто так не «вивітриться», а замаскується, перейде в лайт-версію. У Європі чимало країн мають меркантильні інтереси щодо співпраці з кремлем. Це ті політики і ті країни, які блокують інтеграцію України в НАТО і в ЄС, а в зовнішній політиці керуються переважно своїми інтересами, а не інтересами спільного блага. В наш час, коли загальна громадська думка є антикремлівською, проводити москвофільську політику небезпечно, бо можна програти вибори.
Якщо нині навіть політики змогли дійти порозуміння і разом стати на захист України, то й Церкви мають мати спільну позицію і керуватися не якимись своїми меркантильними інтересами, а шукати єдності
Тепер москвофіли спробують грати роль миротворців, які начебто намагаються переконати путіна. Звісно, це неможливо, це будуть кроки, зроблені для того, щоб оминути гострі моменти, уникнути відповідальності, мовляв, не всі ж росіяни погані.
І в Ватикані багато десятиліть існувала так звана Остполітік, тобто політика відвертого москвофільства, яка проявляється й нині. Роками кремль і моспатріархат переконували, що росія, путін, кіріл стоять на захисті християнських цінностей, що вони є оплотом віри для всього світу, що це моральна країна. А там не хотіли бачити, що путін навіть перехреститися нормально не вміє, що досить дивно як для православного. Вони плекали надію, що він буде захисником християнських цінностей, аж тут усі їхні сподівання зазнали краху. Тому не варто очікувати, що весь світ одразу зміниться, але все одно надія є, ми бачимо велику підтримку.
Не пропагувати, а вивчати
– Багато хто нині каже, що після нашої перемоги над окупантом потрібен мораторій на російську музику, літературу. Чи потрібен мораторій на російське богослов’я, чи не на його месіанізмі вибудований «руZZкій мір»?
– І культурологи, й інші експерти неодноразово говорили, що «руZZкій мір» – це не тільки класики імперської літератури чи культури, творці культу особи сталіна чи, як тепер, путіна. Це всі ті, що заявляли про якусь особливу місію росії, але ця місія була в дусі закладеної ще в царські часи та оспіваної Пушкіним ідеї «російського моря», в якому мають злитися слов’яни, чи ідеї, яку цар Микола І перший озвучив як «самодержавство, православ’я, народність». Ця ідея теж не передбачала існування інших слов’янських народів (щоправда, ще питання, чи росіян узагалі можна вважати слов’янами). Так само маємо застановитися й щодо творів тих богословів, якими так захоплювалися і в Україні, й на Заході: чи вони аж такі ідеальні, чи не є творцями того «руZZкого міра»? Маємо змінити підходи – навчитися до всього, у тому числі й до богослов’я, ставитися критично, перестати бездумно захоплюватися і пропагувати (й таке бувало), але вивчати треба – щоби знати «анатомію», розуміти складові.
Розумію, емоції, але той, хто вживає російські матюки, є частиною нинішньої роскультури
Донедавна для мене було нормально дивитися російський фільм або читати щось із російської публіцистики, щоби розуміти, що відбувається в тій країні. Бо так уже склалося, що вони наші сусіди, і ми не можемо, як би нам цього не хотілося, відгородитися від них повністю. Закінчиться війна, і росія вже не буде такою, якою була, але вона нікуди не подінеться. І нам треба розуміти, які процеси там відбуваються, якимось чином впливати на них. А для того треба знати і розуміти той культурний простір, який у ній був і є.
– Тобто цілком уникнути не вдасться?
– Що дадуть ті мораторії на літературу, культуру, богослов’я, якщо бульварні медіа і далі писатимуть про їхніх зірок, якщо українці й надалі повсюдно вживатимуть російську нецензурну лексику, як тепер, і не тільки для того, щоби послати російський корабель, а й у побуті? Розумію, емоції, але той, хто вживає російські матюки, є частиною нинішньої роскультури. Слухаєщ записи розмов окупантів зі своїми родичами і дивуєшся, як можна так спілкуватися з мамою чи батьком, які теж не уникають лихослів’я. Якщо ми так само будемо розмовляти, навіть не з рідними, а в певному середовищі, то, звісно, уподібнимося до них. Тоді ніякий мораторій не допоможе. Тож маємо позбуватися «руZZкого міра» у всіх його проявах. Знищуючи одного «дракона», плекаємо в собі другого, не меншого. І тут мовиться навіть не про те, що це матюк, а про те, що це саме російський матюк, який ми культивуємо, який «начепили» на банери і тішимося з того, як дурний гвіздком. Чи в нас тут є російські кораблі, що ми їх посилаємо? Чи сподіваємося, що вони побачать ті банери і підуть? Та ні. У той момент, коли вперше прозвучала ця фраза, вона мені теж сподобалася. Це був акт патріотизму, великої мужності. Але ці слова зовсім по-іншому сприймаються на острові Зміїний, сказані в критичний момент, і в нинішньому Львові. Це має значення, як і мова! Ці слова зовсім по-іншому сприймаються на острові Зміїний, сказані в критичний момент, і в нинішньому Львові
Звісно, ми не маємо ділитися на мовній основі, але ті, що ще залишаються російськомовними, повинні зрозуміти, що їхня мова була використана кремлем, щоби вдертися в Україну. Якби я був російськомовним, то зараз би принципово перестав нею розмовляти. Переконаний, що мовне питання треба порушувати. Це не означає, що я відмовлю у хлібі чи допомозі тому, хто говорить російською. Ні, я маю, навпаки, так його заохотити, щоби він сам захотів відмовитися від цієї мови.
Час реальної взаємодії
– Лунають заклики й щодо того, щоби предстоятелі УГКЦ і ПЦУ започаткували відновлення єдності між Сходом і Заходом. Чи це можливо?
– Не варто очікувати того, що вже завтра предстоятелі цих двох Церков служитимуть разом. Це було б дуже радикально. Але це не означає, що священники не можуть разом служити, наприклад, панахиду за полеглими чи брати участь в інших неєвхаристійних богослужіннях. Бо були випадки, коли єпископи – і православні, і греко-католицькі – забороняли це своїм священникам. Навіть у міжправославному середовищі таке траплялося, бо нелегко відразу помиритися після десятиліть сварок, як також тоді, коли є певні суперечності, нещирість у стосунках. Не можна сказати, що винна якась одна сторона, переважно доклалися обидві.
Це теж елемент інформаційної пропаганди, коли за допомоги календаря створюється якесь окреме віртуальне середовище, своя інформаційна «бульбашка», в якій поширюються фейки на кшталт «баби-діди святкували»
Тож передусім нині є нагода відійти від закостенілості, офіціозності у відносинах УГКЦ та ПЦУ. А теперішні заклики до єднання спонукають до реальної взаємодії та вирішення нагальних питань.
– Про що саме мовиться?– Можна і варто, наприклад, обговорити календарне питання. Хтось скаже, що це не на часі, бо війна. Та ні, саме на часі! Якщо ми так хочемо порвати з «руZZкім міром», то чому вважаємо за нормальне підтримувати його основи? Адже старого юліанського календаря, окрім нас, дотримується лише мп і його сателіти або ті, що мають подібні закостенілі погляди. Це теж елемент інформаційної пропаганди, коли за допомоги календаря створюється якесь окреме віртуальне середовище, своя інформаційна «бульбашка», в якій поширюються фейки на кшталт «баби-діди святкували». Зрештою, треба визначитися, чи ми хочемо жити в правді, а чи в самообмані, бо у нас «церковне» 25 грудня припадає на «світське» 7 січня. Можливо, саме тепер маємо це обговорювати. Так, не під обстрілами. Але навіть на передовій у вільний час це може бути темою для обговорення з капеланами чи темою зустрічей в тилу, коли збираються представники різних конфесій, коли є нагода обговорити спільні речі, які стосуються більшості.
Українці будували не Рим – другий, третій, четвертий як символ імперії, а новий Єрусалим – місце спасіння
На часі говорити і про спільний текст молитов. Бо як можна спільно молитися ту саму молитву, якщо є різні підходи в її читанні? І то починаючи від головних – «Отче наш» і «Богородице Діво». Є багато моментів, які можна разом обговорювати, навіть не звершуючи спільних літургій, і в такий спосіб створювати хай невеличкі, але нагоди для розмов про те, що в нас є велика гарна спільна історична спадщина, що треба її разом популяризувати, робити певні речі, які об’єднують суспільство.
Новий Єрусалим, а не третій Рим
– Тобто український світ, на противагу «руZZкому міру», може бути поліконфесійним чи навіть полірелігійним?
– Не думаю, що нам треба робити щось на противагу: у них є «руZZкій мір», а ми зробимо свій український світ. Чому навіть назва має бути ідентична? Гадаю, можна додати креативу і придумати щось своє. Але, зрештою, навіщо? Треба просто розбудовувати, популяризувати нашу спадщину, зокрема українську філософську спадщину, яка суттєво відрізняється від російської. Пам’ятаю, як ще у студентські роки я охоче знайомився з документами Кирило-Мефодіївського братства. Світоглядні засади, викладені в його установчих документах, відрізнялися від тих, на яких були засновані подібні організації поляків і росіян. Росіяни будували своє «море», в якому мали злитися всі народи, поляки ж мали свої месіанські ідеї. А українці будували не Рим – другий, третій, четвертий як символ імперії, а новий Єрусалим – місце спасіння. Були й зовсім інші підходи до братнього діалогу слов’ян.
Нам треба відірватися від того московського болота, щоби вийти на глибоку чисту воду, щоби пити з чистого джерела, а не перекладати Святе Письмо з російської
Цього року маємо ювілей Григорія Сковороди, інших українських церковних діячів, і не варто ігнорувати ці дати через війну. Нове пізнання цих історичних постатей буде дуже корисним, щоб зрозуміти, чим ми відрізнялися і відрізняємося, чому і як москва нищила українську мову, культуру. І що більше ми будемо це все пізнавати, то більше розвиватиметься наш внутрішній патріотизм, міцнітиме національний імунітет. Маємо навчитися обходитися без копіювання російського, без російських шаблонів. Нам треба відірватися від того московського болота, щоби вийти на глибоку чисту воду, щоби пити з чистого джерела, а не перекладати Святе Письмо з російської.
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно увійти
