У понеділок, 7 березня, християни України, які дотримуються східного обряду, ввійшли у Великий піст в час великої битви Світла з темрявою. Багато хто розпочав його завчасно, з першого дня війни молитвою за Україну і її захисників, працею для фронту і потерпілих, милостинею, відмовою від звичних приємностей та вигод мирного життя. 

Ми молилися і постили 2 березня у день Всесвітньої молитви за мир, у перший день Великого посту в католиків західного обряду. А ввійшовши у час Великого посту, час покаяння і навернення, намагаємося стати кращими, гідними перемоги, віримо, що Господь подарує її нам, бо ми стоїмо на своїй землі, стоїмо за Правду, в обороні наших цінностей, найбільшою з яких є життя кожного.

З огляду на нинішні обставини українські Церкви закликали християн жертвувати свої вимушені й добровільні терпіння та зречення в наміренні торжества справедливості й миру і докладати всіх зусиль для того, щоб допомогти тим, що терплять найбільше та потребують підтримки. 

«Враховуючи надзвичайні випробування, які зараз несе кожен українець через загарбницьку навалу, Православна Церква України закликає вірян виявити особливу розсудливість щодо міри тілесного посту. Піст не має завдавати шкоди здоров’ю. А оскільки під час війни ми не завжди вільні у виборі свого раціону, продуктів, які є під рукою, маємо виходити з наявних можливостей, – мовиться у зверненні ПЦУ. – Піст – це не тільки тілесні обмеження, найперше він є особливим часом для душі. Це час молитви, покаяння і добрих справ. І хоча в час війни нам складно дотримуватися посту тілесного – зараз кожен із нас може виявити усе найкраще в собі через співчуття та добрі вчинки, на які благословляє нас Господь. Тож, брати і сестри у Христі, нині закликаємо вас до благодіянь на славу Божу і молимося про справедливий мир для України. Віримо, що в мирі й радості всією родиною помісної Української Православної Церкви зустрінемо світле свято Воскресіння Господа нашого Ісуса Христа».

УГКЦ закликає вірних за змоги додержувати приписів посту, а саме утримуватися від м’ясних продуктів і страв у перший тиждень посту та у всі понеділки, середи і п’ятниці, духовно єднаючись з тими, що вимушено терплять через війну значно більші обмеження. Проте від будь-якого обов’язку посту звільняються: діти до 14 років та особи, яким виповнилося 60 років; важкохворі; вагітні; матері після пологів і ті, що годують грудьми; ті, що подорожують (якщо час подорожі перевищує вісім годин); ті, що важко працюють; ті, що харчуються зі столу інших; убогі, котрі живуть з милостині. Тож тих, кого обов’язок посту не стосується, нині значно більше. Майже вся Україна тепер постить не за приписом, а за велінням серця, на пожертву за мир, за опіку і допомогу воїнам, за нашу Україну.

Проте харчовий піст є лише однією зі складових Великого посту. Неодмінними складовими посту є також молитва і милостиня, для якої цього року маємо багато нагод.

Віддавна весь зміст і мету Великого посту чітко висловлює молитва святого Єфрема Сирійського, яку повторюють у Східній Церкві на кожному великопісному богослужінні: «Господи і Владико життя мого, віджени від мене дух лінивства, недбалості, властолюбства та пустослів’я. Даруй мені, недостойному рабові Твоєму, дух чистоти, покори, терпеливості та любові. О Господи Царю, дай мені бачити мої провини та не осуджувати брата мого, бо Ти є благословенний на віки вічні. Амінь». 

Сьогодні вона може стати тією «інструкцією», як маємо постити в ці дні випробувань. Передусім маємо визнавати, що Господь Бог є Владикою життя, і у безмежному довір’ї просити в нього захисту і перемоги над злом, що прийшло на нашу землю. Однак маємо пам’ятати, що Бог не виконує замовлень, тому благаємо, аби він виявив свою справедливість і доброту.

Просимо допомоги, щоби позбутися лінивства, недбалості, властолюбства і пустослів’я. Маємо розуміти, що перемога залежить від кожного з нас, що кожен на своєму місці має робити все, що йому до снаги, а часом навіть більше. Хтось збирає і доправляє допомогу для війська, хтось служить потребуючим, приймає в своїй домівці потерпілих, хтось, не маючи змоги долучитися фізично, працює на інформаційному фронті… Навіть удома, доглядаючи дітей, працюємо, щоб і словом, і власним прикладом виховати їх гідними тої жертви, яку нині складають дорослі. Позбуваємося лінивства і недбалості в молитві. Молимося, де б ми не були і чим би не займалися, а також знаходячи нагоду побути хвильку в тиші на розмові з Господом, а не змарнувати її на ще одне прокручування стрічки новин чи соцмереж…

Не імітуймо активності, аби вивищитися чи похизуватися, працюючи, не шукаймо слави. Не пишімо і не поширюймо в соцмережах абищо, говорімо тоді, коли маємо що сказати, і те, що нас будує та єднає, те, що допомагає вижити.

Визнаймо нашу слабкість і гріховність. Просімо про чистоту помислів, про смиренність і терпеливість у випробуваннях, просімо про любов. Не нарікаймо на НАТО і країни Заходу, що, мовляв, вони не хочуть закрити над нами небо, а просімо їх про допомогу і дякуймо за ту, що вже отримали. Не нарікаймо на провід держави чи колишніх політичних опонентів – нині ми єдині у своєму прагненні та стремлінні. Намагаймося не вживати лайку і мову ненависті, бо це означатиме, що зло здобуває перемогу. Стараймося огорнути всіх своєю любов’ю, бо вона сильніша за будь-яку зброю. 

Не осуджуймо тих, що, на нашу думку, роблять замало, а шукають можливості, де і як можна зробити більше, вчімося бачити свої власні провини й недосконалості. Не осуджуймо тих, що вживають неприпустимі для нас слова чи не тією мовою говорять. І навіть якщо стикаємося з тим, що нас може ввести у спокусу, приміром поведінка тих, кому допомагаємо, нехай нам вистачить вирозумілості й терпеливості зі щирим серцем прийняти цих людей з усіма їхніми зраненнями та недосконалостями у найважчі для них дні, бачачи в кожному з них передусім Христа! 

– Як ми можемо зараз говорити про якісь обмеження в їжі, коли зовнішні обставини, які Бог нам посилає, уже є найбільшим обмеженням, які тільки можливі?! Тож говорити про якісь постанови, практики, зобов’язувальні приписи на піст, коли людина намагається вижити, абсолютно не актуально. Наш піст полягає у тому, щоби зараз максимально на всіх рівнях мобілізуватися, вистояти в цій ситуації як народ, не втратити гідності, проявити свої моральні якості. Адже коли ми допомагаємо ближнім, приймаємо біженців, відправляємо сина або чоловіка на війну, де людина є втіленням мужності й героїзму, це і є наш піст. Тому нині всі ті справи, пов’язані зі звичними практиками посту, відходять на другий план. Однак це аж ніяк не означає, що та людина, яка може додержувати приписів (а кожен християнин це добре знає), не повинна цього робити. Та я б не виводив це сьогодні на рівень трактування посту в Україні загалом. 

– Найперше маємо багато молитися. Якщо говорити про справді постові настанови в нинішніх обставинах, то я дуже заохочую кожну вільну хвилинку, а навіть у часі якоїсь праці, постійно творити молитву. Я помічаю дуже характерну нині тенденцію, навіть у собі: коли сідаєш за комп’ютер і переглядаєш стрічку новин, то полишаєш його виснажений, розбитий. Але цього нема, коли помолишся. Бог вливає у твоє нутро дух, надію, сподівання. Віра дає світлий-світлий момент сподівання, коли ми віримо, що все минеться, що остаточно над усім і над кожним є Бог, і якщо ми будемо йому довіряти, то будемо в цей момент людьми, які ставлять у центр Бога. 

– Дуже доречно порівняти молитву з розмовою людини з людиною. Згадаймо, як ми спілкуємося з близькими, дорогими нам людьми. Кожна розмова є інакшою, кожен досвід спілкування на особистому рівні особливий. Так само молитва. Вона може бути різною в дитини, в бабусі, у мами, в батька... Молитва – це цілий світ, це таїнство. Тому дозвольте кожній людині виражати свої почуття перед Богом абсолютно вільно. Звісно, є різні правила, добре знані і роками перевірені глибокі тексти Церкви: біблійні славослов’я, псалми, молитви, укладені Отцями Церкви. І вони всі добрі. Використовуйте їх. Головне, щоби людина могла виливати цими молитвами свою душу. Але й просту молитву «Господи помилуй» Бог теж чує. Інколи людина каже: «Я не можу молитися довгими молитвами, мені краще повторювати коротку». Молімося й так, короткими благаннями: «Господи, збережи нашу Україну!», «Господи, збережи наше місто Київ, збережи нашого президента, захисти наших воїнів!» Тож встановлювати якісь правила, які будуть регламентувати наш духовний досвід у цей час, недоречно.

– У критичні моменти, на моє переконання, проявляється оця інстинктивна суть людини. Бо людина, як і тварина, теж має інстинкти: виживання, самозбереження. Ми від цього нікуди не подінемося, бо ми частина цього світу природи. Однак людина, окрім інстинктів, має ще й дух. Тобто вона здатна через зв’язок із Богом, через Святого Духа, якого ми прикликаємо в молитві, через ту божественну енергію ставати понад інстинктами, підпорядковувати їх духові, цьому творчому божественному началу, яке приходить від Бога. І ми бачимо це на прикладі наших героїв. Коли цей чудовий юнак із Бережанщини, який ціною свого життя підірвав міст, щоб захисти своїх побратимів і мирних жителів, що ним керувало? Очевидно, не інстинкт самозбереження, бо він би втік. А він віддав найдорожче – своє життя, яке, як квітка, ще мало розцвісти. Він справді став тою цілопальною жертвою за свій народ. Це сфера духа, яка перевищує страх, перевищує будь-яке людське начало – земне тваринне – і приносить в наше життя справжню ціль духовну, до якої людина покликана. Тому, щоби ці інстинкти нами не заволоділи і не полонили нас, в людини має бути віра. Віра – це Божий дар, але начало віри, оця серцевина, є в кожній людині. Через спілкування з Богом у молитві, через жести довіри до нього можна опановувати свої почуття, панувати над собою. Дуже раджу людям, коли починаєте ранок, довіртеся Богові, коли почуєте якусь новину, довіртеся Богові: «Тобі, Боже, довіряю, пошли твого Духа у цю ситуацію». І Бог відразу почує людину і пошле їй свою цінну присутність.

– Як священник не можу сказати, що це нормально, що такі речі стають тональністю, тлом нашого життя. Однак не варто на цьому загострювати увагу, особливо в соцмережах, коли люди починають нагнітати, часом невиправдано, ситуацію. Не на цьому маємо зосереджуватися, сваритися. Зараз найважливіше не це – найважливіша Україна і наша єдність. Зовсім інша річ, коли цей час мине. Звісно, за нормальних обставин ми не можемо допускати таких речей. Тому закликаю всіх: якщо ми можемо від цього відмовитися, певна річ, зробімо це! Але не робімо з цього якусь мегатрагедію, бо всі ми на емоціях, люди накручені, хтось так виплескує свої почуття. Тож будьмо мудрі, не радикалізуймо якісь погляди, навіть найкращі, аби сваритися, а бережімо єдність! Бережімо здоровий глузд, холодний розум, щоби справді зосереджуватися на головному і відставити убік другорядне.

– Попри неймовірно жорстокі обставини, які ворог приніс в Україну, нам треба поставити надзвичайно важливе питання: що Бог хоче до нас промовити? Адже ні для кого не секрет, що те, що ми нині маємо, є певним допустом Божим, бо волею Божою це важко назвати. Можливо, це допуст Божий, щоби ми полишили в минулому стару Україну, рабський менталітет, меншовартість, соціальні утиски і несправедливість, які були в нашому суспільстві. Свідченням цього є й ті мільйони українців, які тоді, у мирний час, подалися на чужину, бо не бачили тут можливості для гідного життя. Можливо, буде для нас великим знаком, що далі, коли закінчиться війна, так жити не можна, що треба щось змінювати. І це питання треба ставити як на мікрорівні, тобто щодо себе самого, так і на макрорівні – на рівні суспільства, на рівні стосунків між Церквами, на рівні політиків і політичних партій, на рівні стосунків між різними регіонами в Україні. Я вірю, що коли ця війна минеться (а так буде, бо нічого в житті не триває вічно), ми вийдемо з неї справді іншим, оновленим народом, новою Україною. І дуже сподіваюся, що разом із цими спаленими будинками, зруйнованою інфраструктурою буде зруйнована стара Україна, але на тих уламках і згарищах розквітне квітка нової України!

Розмовляла Ольга Хворостовська