Відстань від Львова до Вінниці – приблизно 400 кілометрів, якихось шість годин потягом чи автівкою. Цікавинок тут не бракує, але щоб об’їздити всю область, знадобиться чимало часу, тож кореспондент «Львівської Пошти» обмежився лише трьома локаціями. І не пошкодував про це.

Корисна порада: прогулянку головною вулицею обласного центру краще починати… з кінця. Соборна розтягнулася майже на півтора кілометра, причому від Центрального мосту, де вона починається, до головного міського парку ім. М. Леонтовича майже увесь час пнеться під гору. Тож найкращий варіант – проїхатися трамваєм чи тролейбусом (маршрутів тут не бракує, проїзд коштує вісім гривень) до парку, а вже звідтіля потихеньку спускатися до набережної Південного Бугу. Тим паче, що власне там навпроти острова Кемпа розташована, можна сказати, найвідоміша візитівка Вінниці. Але про неї трохи згодом.

Готель «Савой» – один з неофіційних символів Вінниці

Отож пройшовши під ажурною аркою, потрапляєте до головного міського парку – традиційного місця відпочинку вінничан та гостей міста. Проте, катаючись на атракціонах чи зайшовши до планетарію, пам’ятайте – парк був місцем страшної катастрофи, відомої як Вінницька трагедія. Наприкінці 1930-х співробітники НКВС проводили масові розстріли у дворі розташованого неподалік будинку та ховали розстріляних на території парку в братських могилах. Вже за часів незалежності України проведене розслідування злочинів радянської влади, під час якого загальна кількість ексгумованих тіл сягнула близько 10 тисяч.

Вшанувавши, бодай мовчки, жертв радянського режиму, починаємо прогулянку Соборною, де не бракує історичних пам’яток, зокрема пов’язаних із національно-визвольними змаганнями часів УНР. Готель «Савой», один з неофіційних символів Вінниці, у 1919-ому був де-факто будівлею уряду Директорії, адже всі апартаменти очільників міністерств зосереджувались саме тут. А сама Вінниця тоді була хай тимчасовою, але столицею Української Народної Республіки, про що зараз уже мало хто пам’ятає. Саме тут відбувалися переговори головного отамана військ УНР Симона Петлюри та першого голови відродженої польської держави Юзефа Пілсудського.

Пам’ятник Івану Павлу ІІ на вул. Соборна

Поруч з готелем «Савой» розташована Європейська площа – одне з улюблених місць відпочинку вінницької молоді. У вечірній час особливого колориту їй надає підсвічена водонапірна башта. А ще тут встановлені вельми оригінальні модерні скульптури, які створюють разючий контраст з реліктовим Меморіальним комплексом Слави (один червоноармієць в «будьоновці» чого вартий). Якщо захекалися під час прогулянки – можете перепочити в «Наливках зі Львова».

Спускаємося Соборною ще нижче до Бугу і бачимо пам’ятник Івану Павлу ІІ, встановлений ще в жовтні 2010-го на території монастиря ордену капуцинів Римо-католицької церкви недалеко костелу Діви Марії, однієї із найстаріших будівель Вінниці (1746 р.). Майже навпроти ще одна сакральна пам’ятка – ансамбль колишнього домініканського монастиря, який зведений в XVII столітті. Його костел від 1990-го до середини грудня 2018 року був катедральним собором Вінницької єпархії Української православної церкви Московського патріархату. Тепер це Свято-Преображенський кафедральний собор Православної церкви України. Неподалік розташовані «Вінницькі мури» – комплекс оборонних і монастирських споруд XVII століття, що забезпечував захист одразу двох монастирів – домініканського та єзуїтського, пам’ятка національного значення.

Одна зі скульптур на Європейській площі у Вінниці

Єзуїти свою частину будували на совість, і тепер завдяки їм Вінницький краєзнавчий музей, що розташований в одній зі споруджених ними будівель, може незабаром похвалитися унікальною експозицією. Кілька років тому у залі археології просто під підлогу несподівано провалилася масивна глиняна піч часів скіфів. Ошелешені працівники музею виявили старовинні підземелля, про існування яких ніхто не здогадувався. Зараз тривають роботи з розчистки та укріплення катакомб, щоб розмістити там колекцію «Скіфське золото» – прикраси, знайдені під час археологічних розкопок на Поділлі у 1970-1980-х рр.

А загалом фонди Вінницького краєзнавчого музею нараховують понад 100 тис. експонатів. Тут, зокрема, зберігаються унікальні предмети археології, наприклад, артефакти з могильника бронзової доби (кін. XV – поч. X ст. до н. е.), речі скіфського та сарматського періодів та один з небагатьох в Україні повних кістяків мамонта висотою майже три метри. До слова, три роки тому на відкритому конкурсі для викопного велетня обрали офіційне ім’я – Вінні. Хоча на веселого ведмедика з мультфільму він зовсім не схожий.

Найбільший в Європі світломузичний фонтан

Сфотографувавшись разом з Вінні (в музеї дозволено робити знімки), ще раз перетинаємо Центральний міст – цього разу вже пішки – і опиняємося на лівому березі Південного Бугу навпроти острова Кемпа. Саме тут бачимо найбільший в Європі світломузичний фонтан. Набережна офіційно має ім’я кондитерської компанії Roshen, фабрика якої розташована неподалік. Ввечері, зручно вмостившись у якомусь кафе на терасі, можна насолоджуватися унікальними світломузичними лазерними шоу. Самі розумієте, описати їх на газетних шпальтах неможливо, потрібно побачити на власні очі.

За 40 кілометрів від Вінниці (вартість поїздки автобусом – 50 грн, їхати потрібно з автостанції на вул. Чехова, це чотири зупинки тролейбусом від залізничного вокзалу) розташоване місто Немирів (не плутати зі селом в Яворівському районі на Львівщині). Безперечно, всі знають його назву завдяки популярній марці горілки. Однак мало хто здогадується, що скромний районний центр з населенням близько 12 тисяч осіб колись… був столицею України.

Палац княгині Щербатової

У 1677 – 1679 рр. Немирів був столицею гетьмана Юрія Хмельницького, молодшого сина славетного Богдана, який став спадкоємцем гетьманської булави після загибелі у Валахії старшого Тимоша. На жаль, Юрко був хворобливим, страждав на епілепсію й так-сяк утримував владу над частиною Правобережжя лише завдяки протекторату Османської імперії. Для Хмельницького-молодшого на острові посеред величезного ставу збудували дерев’яний замок, від якого до наших днів не залишилося бодай якогось пенька. Місцеві досі показують туристам Виспу (з польської – острів), де колись під титулом «князь сарматський і вождь Війська Запорозького» гетьманував Юрко Хмельницький.

Нині головною окрасою Немирова є палац Потоцьких та парк поблизу нього. Зараз тут розташований багатопрофільний санаторій «Авангард». Хоча насправді первісний палац Потоцьких наприкінці XIX століття був розібраний за наказом княгині Марії Щербатової (1857 – 1920 рр.) – власниці навколишніх земель, спадкоємиці графських родин Потоцьких та Строганових. Щоправда, зі спорудженням нового щось відразу пішло не так – чи грошей бракувало, чи будівельники вже тоді захоплювалися місцевою оковитою. Немирівський палац будували дуже довго – з 1894-го по 1917 рік. Прожити в ньому княгині Марії Щербатовій судилося неповних три роки.

Сходи в Немирівському парку, які ведуть в нікуди

Темної січневої ночі 1920-го до палацу вдерлися п’яні червоноармійці, які затягнули 63-річну княгиню Щербатову, її подругу Марію Гудим-Левкович та Ольгу Столипіну, дочку колишнього прем’єр-міністра Російської імперії, в парк і там розстріляли. Протверезівши на ранок, «червоний» командир заявив, що розправу влаштували за те, що княгиня віддала маєток під шпиталь воякам Української Галицької Армії, в якому й сама працювала сестрою милосердя.

Далі починається похмура легенда. За кілька днів до масакри син княгині Володимир, ніби відчуваючи щось недобре, зник з маєтку. Казали, що зробив він це за наказом матері, щоб урятувати найбільш цінні сімейні коштовності, які забрав із собою. Княжич ховався в сусідньому містечку Вороновиця в лісника, який багато чим завдячував Щербатовій. Місцеві про це знали, але у пам’ять княгині, яку навколишні селяни поважали і любили, «червоним» не видавали. Але Володимир зник. Лісник усім розказував, що той подався на еміграцію. Але дивним чином дуже швидко прикупив пару коней, кількох корів та поставив нову хату. Сусіди були впевнені, що то він убив молодшого Щербатова, тіло сховав у лісі, який знав як своїх п’ять пальців, а коштовності привласнив.

Похмура легенда отримала продовження вже в радянські часи. Немировом й досі гуляють непевні чутки, буцімто у 1960-х КДБ накрив канал вивозу з Києва за кордон золотих червінців царського карбування. А монетами контрабандистів забезпечувала жителька Вороновиці, яка виявилася… дочкою того самого лісника. Так воно насправді чи прибрехали люди – точно не знає ніхто.

Але повернімося в сучасність. І сам палац, і Немирівський парк варті того, щоб їх оглянути. Душу львів’янина точно зігріє те, що вхід до палацу стережуть двійко мармурових левів – сонних і явно ледачих на вигляд. Колись алеї парку прикрашали десятки різноманітних скульптур, з яких до наших днів дожили лише дві – олень, який і досі у парку, та статуя янгола з ягням, яка нині тішить око відпочивальників у санаторному корпусі.

Тут колись мешкали викладачі Немирівської гімназії

На жаль, сам парк площею 83 гектари, який є пам’яткою садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення, нині виразно запущений. Але точно варті уваги довгі кам’яні сходи, які ведуть від старого млина… в нікуди. Явно споруджені за часів княгині Щербатової, вони виводять у чагарник, через який місцеві протоптали стежку, щоб було зручніше діставатися купальні на ставках. Призначення сходів ніхто з місцевих пояснити не може.

Залишивши парк, у центрі Немирова варто оглянути римо-католицький костел Йосипа Обручника (1806 р.) та будівлю чоловічої гімназії (1838 р.), в якій зараз школа №2. З гімназією пов’язано багато визначних діячів. Зокрема, в різні роки тут викладали етнограф і фольклорист Опанас Маркович, художник Іван Сошенко, громадсько-культурний діяч і біограф Т. Шевченка Михайло Чалий, педагог і освітній діяч Іван Ничипоренко. Випускниками гімназії були письменники Григорій Мачтет і Микола Трублаїні. Також у школі відкрито літературно-меморіальний музей письменниці Марка Вовчка, яка жила в Немирові в 1850-х роках.

На жаль, дуже невдала спроба ремонту, зокрема облицьований сучасною силікатною плиткою фасад, серйозно спотворила зовнішній вигляд будівлі першої половини XIX століття. Більш-менш автентичний вигляд зберегла прибудова з колонами, де колись мешкали викладачі. Хоча вивіска «Будівельний технікум» там явно недоречна.

Значно краще враження справляє комплекс Свято-Троїцького ставропігійного жіночого монастиря, заснованого ще в 1645 році. Розташований він на головній вулиці Немирова, де на одному з будинків можна побачити оригінальний приклад декомунізації за принципом «а що як влада поміняється». На стіні садиби одна під одною прикріплені таблички з однаковим номером, але різними назвами: «вул. Соборна» і «ул. Ленина». До слова, те саме можна побачити і в самій Вінниці: «вул. Д. Галицького» і «вул. 40-річчя Перемоги».

Вхід до Немирівського палацу стережуть ледачі мармурові леви

Значно цікавішою є меморіальна дошка на одному з корпусів інтернату для дітей з інвалідністю, який розташований біля немирівського Свято-Троїцького монастиря. На ній написано, що саме тут 10 грудня 1821 року народився видатний російський поет Микола Некрасов. Його батько служив у дислокованому в Немирові драгунському полку, а матір’ю була польська шляхтянка, уродженка Поділля. Пишаються немирівці ще одним своїм видатним земляком – у передмісті під назвою Монастирок 13 грудня 1877 року побачив світ композитор, хоровий диригент, збирач музичного фольклору Микола Леонтович.

І на завершення: якщо не лінуєтеся прогулятися (чи проїхати автівкою) чотири кілометри до села Сажки, можна на власні очі побачити Немирівське городище (або Великі вали) – одне з найбільших (150 га) скіфських городищ VII – VI ст. до н. е. Воно оточене могутніми валами – 32 м завширшки, дев’ять заввишки та 5,5 км завдовжки.

Отож повертаємося до Вінниці. Від Центрального мосту чи залізничного вокзалу за 12 гривень їдемо до селища міського типу Стрижавка. Насправді роздивлятися тут особливо нічого. Головна цікавинка – на іншому березі Південного Бугу. Розкидані посеред дерев величезні залізобетонні брили, з яких стирчать арматура та труби вентиляції, справляють приголомшливе враження.

Тим паче коли знаєш, що перебуваєш на території, яку колись охороняли так, що й ґедзь не міг непоміченим пролетіти. Адже саме тут розташовувалась польова ставка Гітлера на Східному фронті – «Вервольф» (нім. Werwolf – вовкулака, хоча сам фюрер надавав перевагу Wehrwolf – озброєний вовк). Він побував тут тричі, загальна тривалість перебування – 156 днів. За свідченнями його біографів, у жодній з інших ставок фюрер не провів так багато часу.

Рештки ставки «Вервольф»

На поверхні набудували кілька десятків дерев’яних будиночків та відкритий басейн – для маскування це вважалося будинком відпочинку для офіцерів люфтваффе. Головні бункери – для верхівки Третього рейху – йшли в глибину і мали три рівні. Усі вони були дуже масивними: товщина стін становила 2,5 м, перекриття – 4,5 м. У деяких джерелах зазначається, що підземна частина ставки сягала шести, семи і навіть восьми поверхів, але офіційне розслідування КДБ спростувало таку інформацію.

Напередодні свого відступу німці висадили ставку в повітря. Вибух був настільки потужним, що залізобетонні уламки вагою 100-200 тонн розлетілися на відстань до 60 метрів. Підземну частину бункерів затопило водою. Нині тут можна побачити величезні брили та басейн, де, можливо, рятувався від спеки Гітлер. Жодних входів у підземні бункери відшукати так і не вдалося.

Фото: Ігор Берчак, vinnytsia.city