«Перетвори своє захоплення на роботу, і вона стане для тебе відпочинком» – саме цей принцип втілює у життя львівське подружжя Марії та Яреми Іванцівих.

Ярема захопився військово-історичною реконструкцією ще в юності. Під час навчання у Львівській академії мистецтв познайомився з майбутньою дружиною Марією, донькою відомого львівського художника і мистецтвознавця Левка Скопа. Участь у вертепі стала їхньою першою спільною справою. Марія теж захопилася реконструкцією.

У 2013 році вони побралися. Весілля відсвяткували під час фестивалю «ТуСтань!» (до речі, Марія та Ярема – співорганізатори цього найбільшого в Україні фестивалю середньовічної культури). Всі дійові особи весілля, яке відбувалося в імпровізованій фортеці, були у середньовічних костюмах, гостей частували за давніми звичаями.

Нині подружжя виховує чотирьох доньок. Найстаршій, Яринці, шість років, Юноні – чотири, Меланії – два з половиною, а найменша Катерина народилася в серпні минулого року, тож їй усього п’ять місяців. Як реконструктор, Ярема захоплюється військовою справою, любить працювати з деревиною. Для родинного помешкання власноруч зробив чимало меблів за давніми зразками. Але передусім на нього покладені обов’язки стратегічного планування та організації фестивальних дійств. Раніше Марія власноруч шила середньовічний одяг. Нині одяг у середньовічному стилі переважно замовляють у своїх товаришів-реконструкторів, які займаються дослідженням давнього одягу та його виготовленням. Жінка веде сайт громадської організації реконструкторів «Чорна Галич», засновником якої є Ярема, та сторінок організації в соцмережах, а передусім допомагає чоловікові з організацією фестивалів та дійств.

Подружжя багато подорожує, їздить на різноманітні фестивалі як в Україні, так і за її межами. І обов’язково з дітьми. Тож «Львівська Пошта» розпитала художницю-реставраторку, реконструкторку нашої минувшини, маму чотирьох доньок Марію Іванців про улюблену справу, про те, чого ми можемо навчитися у наших предків, а також про виховання дітей.

– Я змалку люблю історію. Так мене виховали. І Ярема захоплюється історією. В нього також дуже патріотична родина. Його дідусь, Петро Дужий, був у проводі ОУН-УПА. Тож для нас оця патріотично-історична тема закладена з дому і дуже сильно нас об’єднує, керує нашими надіями та нашими виборами в житті. З Яремою ми познайомилися в Академії мистецтв. Зустрічалися, вивчали, досліджували, шили костюми… Згодом це стало не тільки нашим захопленням, а й нашою справою, роботою. У світі таке інтерактивне представлення історії є частиною музейної справи. Ярема за фахом туристичний менеджер, я – художниця-реставраторка, тож ми працюємо за спеціальністю, просто адаптували її. Закордонний досвід інтерактивного представлення історії нам дуже близький, бо здебільшого людям складно зрозуміти теорію, набагато легше подивитися історичне кіно чи відвідати спеціально організований захід.

– Середньовіччя – це період нашої історії, за який нам доводиться боротися. Бо зазвичай ми маємо про нього якісь такі руські образи, які нам «впарює» Росія. Власне вона намагається вкрасти у нас цей період, створює такий собі ідейний, ментальний кордон. Прикро, але в нас нема уявлення, що українське Середньовіччя на наших теренах відбувалося за тими самими принципами, що й Середньовіччя у наших західних сусідів – поляків, німців та багатьох інших народів. Але ми – частина загальноєвропейського процесу. Тому й обрали цю епоху, боремося за нашу історію.

Подружжя виховує чотирьох доньок. Найстаршій, Яринці, шість років, Юноні – чотири, Меланії – два з половиною, а найменша Катерина народилася в серпні минулого року, тож їй усього п’ять місяців

– Ми займаємося реконструкцією реалій нашої землі – Галичини у ХІІІ – ХIV століттях. Тут було чимало більших і менших міст, у яких проживали і громади німців, вірмен, були сильні торговельні та культурні зв’язки з багатьма великими містами Європи. В нас була багата міська культура, про дослідження якої у радянський час навіть не мовилося, бо вона суперечила радянській ідеології. Тож у нашій організації «Чорна Галич» ми робимо акцент на відтворенні життя і побуту міщан та ремісників. Є професійні митці, які займаються дослідженням та відтворенням текстилю, кераміки. Досліджуємо й давню кухню, відтворюючи її на фестивалях.

Про цей період доволі мало інформації. Часто те, що є, подане в радянській інтерпретації. Тому існує великий простір для пошукової діяльності, нерідко це наша власна інтерпретація.

– Ми зустрічаємося переважно на фестивалях, які відбуваються у заповідниках здебільшого Західної України, на закордонних виїздах. Там ми ділимося здобутками і знахідками, обмінюємося досвідом, а ще робимо презентації напрацьованого за певний період часу: реманенту, одягу, кулінарії тощо. Це все – у форматі експерименту. Ми не ставимо собі за мету стати середньовічними жителями, а лише досліджуємо тодішнє життя, культуру, побут, щоби зрозуміти і той час, і сьогодення, і загалом історію України, заповнити «білі плями» і відтак представити це нашим сучасникам.

– Мультики в нашому житті присутні, картопля також. І обов’язково підгузки. Навіть на фестивалях, як би ми не перевтілювалися, без підгузків, горщиків та інших досягнень цивілізації ніяк. Ми не переносимося в іншу епоху, не ставимо собі за мету переселитися в Середньовіччя, ми його не ідеалізуємо, а досліджуємо і по змозі презентуємо іншим, не заперечуємо благ цивілізації і охоче використовуємо значно пізніші досягнення. І навіть те, що я печу хліб, не означає, що ми ніколи не купуємо його в магазині чи вважаємо джерелом болячок. Ми провадимо звичний для багатьох спосіб життя зі своїми викликами і проблемами, в дечому віддаємо перевагу натуральному, що більш властиве тій епосі. Наприклад, запозичили елементи інтер’єру, сортуємо сміття. Адже це притаманне нашій культурі – бережливе ставлення до довкілля, до їжі.

У нас вже склалася сімейна традиція – кожна з наших донечок приблизно у віці три тижні відбуває свій перший фестиваль

Є історики кабінетні, які працюють із писемними джерелами, з літературою. Ми ж випробовуємо все, що знаємо, на практиці. У Європі це називається експериментальною археологією. Тобто археолог знаходить предмет чи те, що від нього залишилося, а ми намагаємося відтворити його і показати, як він працював. У такий спосіб розповідаємо широкому загалу про нашу історію та культуру. І те, що цього року громадська організація «Чорна Галич» стала учасницею міжнародної спільноти експериментальної археології, вважаю великим досягненням.

– Для більшості наших одноклубників і реконструкторів – це форма активного відпочинку, психологічного розвантаження. Плюс праця з натуральними матеріалами: тканинами, глиною, деревиною. Це все має дуже позитивний вплив на психіку. Таке занурення дуже допомагає «поставити себе на місце», відновити внутрішню рівновагу. Для нас із чоловіком дуже важливим є аспект подолання наявних нині міфів і стереотипів про Середньовіччя. Ми часто пояснюємо нашим глядачам, що на той час на нашій землі жили переважно адекватні, розумні люди, в них були інші технології, аніж у нас, але вони були корисними. Намагаємося представити якийсь аспект, показати, що історія не обмежується скупими фактами з підручника, де згадані декілька осіб, і то часом досить тенденційно. Це надихає людей на вивчення історії та культури. Також стараємося привернути увагу до музеїв, де цю історію можна пізнати глибше. В побуті розвиваємо еконапрямок, адже чимало середньовічних технологій можна використовувати сьогодні, це покращить якість життя. А симбіоз сучасних технологій і давнього досвіду, на нашу думку, є оптимальним варіантом для нинішнього життя і поступу. Усі ми закорінені в минулому, і це коріння дає нам силу, тому не можна його обрубувати, відкидати.

– Дуже просто: через сторінку «Чорної Галичі» в соцмережах. Маємо і свій сайт, де є інформація про нашу діяльність – чим саме займаємось, коли і де відбуватиметься той чи той захід. Можна прийти, подивитися, познайомитися, захопитися…

– Про колір можна судити із тогочасних західноєвропейських мініатюр, частково з іконопису. Але можемо з певністю сказати, що Середньовіччя не було сірим, безбарвним. Був експорт-імпорт тканин. Звичайно, вони відповідно й коштували. Були натуральні барвники, доступні для більшості людей. В Україні є дослідники, які вивчають автентичне фарбування. Життя не було сірим, як може здатися, а кольоровим, особливо в містах, серед заможного населення, безперечно. Були дорогі прикраси й аксесуари. Звичайно, аристократична верхівка, багаті купці не відставали від загальноєвропейського процесу і модних тенденцій.

А що стосується зручності та функціональності, то для мене цей одяг зручний. Він був пристосований до тих видів праці, які людина мала виконувати, тож і відрізнявся відповідно до статусу. Всі тканини були натуральні – льон, вовна, коноплі, шовк – зручні, приємні, теплі.

Ми вже були з дітьми кілька разів у Литві, Польщі, Франції, Італії, та й в Україні у багатьох місцях побували. З кожним разом після повернення з подорожі наші діти стають більш дисципліновані, організовані

– У нашій обрядовій кухні можна простежити чимало архаїчних моментів, є й чимало закордонних досліджень. А щодо смаку, то це питання суб’єктивне, бо навіть нині з тих самих продуктів і таким самим способом одна господиня приготує дуже смачний обід, а друга ніякий. Нашій культурі властиве бережливе ставлення до їжі. Якщо людина сама виростила певні продукти, вклала у них свою працю, то повага до них набагато серйозніша. Гадаю, їжа була смачною. Є перевірені переписи, які переходять від покоління до покоління і відповідають смаковим уподобанням певного регіону.

– Нині значну частину нашого раціону становлять так звані колоніальні продукти, яких тоді не було. Приміром, картопля прийшла в нашу кухню десь після XVII століття. Загалом переважали каші, горох. Була й капуста, але тоді вона ще не була головками, як ми звикли, а радше суцвіттями-листочками. Споживали м’ясо, рибу. З цих продуктів ми можемо приготувати смачні страви на багатті. Значне місце в раціоні посідали молочні продукти. Для багатьох людей харчування залежало від того, чи був рік урожайним, чи ні. Чимало зелені, яку ми нині сприймаємо як бур’ян, тоді використовували в їжу як основу для зеленого борщу чи як приправи. Ми про це забули, але це доволі смачно і корисно.

– Ми любимо каші як на фестивалях, так і вдома. З огляду на дітей на фестивалях готуємо те, що смакує їм, а не тільки нам, дорослим. Діти дуже прискіпливі до смаку, тож багато чого з того, що ми скуштували на фестивалях, готуємо час до часу вдома. Приміром, нам дуже сподобався квас. Я навчилася пекти хліб. У сьогоднішніх карантинних реаліях, коли доводиться більше часу перебувати вдома, знайшовся час на закваску. Тепер ми майже не купуємо хліба, їмо домашній бездріжджовий, з якого потім можна приготувати дуже смачний квас. Тож дослідження середньовічної кухні значно збагатило наш раціон, зробило його здоровішим.

– Ми від початку хотіли багато дітей, наскільки вистачить здоров’я – фізичного і психічного. Це був наш свідомий вибір. Ми багато читали і обговорювати питання психології та педагогіки. Тож не тільки визначилися, що будемо втілювати у життя теорію активного патріотичного виховання, а й на практиці переконалися, що спілкування, рух, активність, взаємне залучення батьків і дітей є, на нашу думку, добрим методом виховання. Тобто ми працюємо, а діти присутні в цьому, за всім спостерігають, іноді стають учасниками. Результат, звісно, побачимо згодом.

А ще ми з чоловіком одразу домовилися, що беремо дітей всюди зі собою. Наша праця пов’язана із заповідниками, цікавими місцями, тож, мандруючи з нами, діти багато часу проводять на свіжому повітрі, мають активний відпочинок. Ми вже були з ними кілька разів у Литві, Польщі, Франції, Італії, та й в Україні у багатьох місцях побували. Помітили, що з кожним разом після повернення з подорожі наші діти стають більш дисципліновані, організовані, тобто бачимо поступ у їхньому розвитку. Тому гадаю, що таке постійне спілкування позитивно впливає і на дітей, і на нас. Ми щоразу вчимося нового, розвиваємося.

Переконана: що більше діти спілкуються з природою, то здоровішими почуваються і краще розвиваються. Це виховує дбайливе ставлення до довкілля, до культурно-історичної спадщини, зрештою, повагу одне до одного

– Перед мандрівкою ми завжди все плануємо, намагаємося забезпечити нашим дітям комфортний побут, щоби для них це було у вигляді гри, розваги. Проте бувають різні ситуації, на які ми з чоловіком вчимося спокійно реагувати, шукати оптимальний вихід із них, стараємося не хвилюватися, опановувати себе, підтримувати загальний настрій. Тож і діти, дивлячись на нас, вчаться реагувати на стресові ситуації. Буває різна погода, виникають різні нюанси, але попри все треба підтримувати в собі гарний настрій.

– Я переконана: що більше діти спілкуються з природою, то здоровішими почуваються і краще розвиваються. Також це виховує дбайливе ставлення до довкілля, до культурно-історичної спадщини, зрештою, повагу одне до одного. Ми часто ночуємо в таборі, готуємо їжу на багатті, тому щоразу наголошуємо дітям на правилах безпечного поводження з вогнем, біля води. Це ще одна виховна і корисна функція наших подорожей. Окрім того, ми завжди питаємо, чи їм комфортно, чи хочуть вони з нами їхати, чи їм подобається. І цей комфорт дітей, передусім психологічний, для нас дуже важливий.

– У нас вже склалася сімейна традиція – кожна з наших донечок приблизно у віці три тижні відбуває свій перший фестиваль. Ярина народилася в серпні, тоді чоловік саме організовував фестиваль. Постало питання, брати в ньому участь чи ні. Ми вирішили їхати з новонародженою дитиною і анітрохи про це не пошкодували. Щоправда, тоді ми з Яриною зупинилися в хатині. З наступними дітками також перший виїзд був у віці три тижні. Наприклад, торік нашій Катерині також було три тижні, коли ми взяли участь у фестивалі «Рутеніка медієваліс» у Кам’янець-Подільській фортеці. Спали в шатрі з новонародженою дитиною. Звичайно є хвилювання, переживання, але вони присутні й у квартирі. Материнські переживання, які у помешканні часто загострюються, в мандрах і під час фестивалів не зникають, але трохи розвіюються завдяки зосередженості на якихось дорожніх клопотах. Усе минає якось спокійніше. А спокійніша мама – спокійніші діти.

Ми не ставимо собі за мету стати середньовічними жителями, а лише досліджуємо тодішнє життя, культуру, побут, щоби зрозуміти і той час, і сьогодення, і загалом історію України

Так сталося, що цього року через карантин масштабний фестиваль організовувати не було можливості, тож ми організували тиждень живої історії у заповіднику «Тустань». Я була там на дев’ятому місяці вагітності. Після того ми поїхали до Галича, де наші друзі, з якими ми втілювали проєкт «Середньовічна корабельня», організовували сплав. Тож сталося так, що четверту дитину я народила в Галичі, у польових умовах. Ночувала в шатрі, вранці встала і почала ходити біля річки, коли зрозуміла, що час настав. Спершу ми ще сподівалися доїхати до Львова, однак Катерина вирішила не чекати. Мені допомагали медики, які дивилися на мене щонайменше зі здивуванням, що я так далеко від дому народжую в незнайомому місці. Але з усіх пологів ці були найлегші. Я набагато краще почувалася, аніж ті рази, коли завчасу зверталася в пологовий будинок. Природна атмосфера сприяла моєму кращому самопочуттю. Звичайно, нікому не можу радити переймати мій досвід, бо це питання здоров’я і особистої відповідальності! Але особисто для мене, це було набагато приємніше і спокійніше.

– Часто батьки намагаються дати дітям найкраще, але не завжди знають, що це. На нашу з чоловіком думку, можна дати дітям менше матеріальних благ, менше гуртків, але більше спілкування і гарних спогадів. Спираючись на закладені в цьому спілкуванні моральні якості, маючи добрий приклад батьків, дитина буде розвиватися і прокладати свою дорогу в житті. Отже, супербатьки – це ті, що дарують щасливе дитинство.