– Передусім хочу зазначити, що до 1939 року міська культура Львова мала зовсім інший характер, аніж нині, оскільки був зовсім інший етнічний і релігійний склад населення: 50 відсотків – римо-католики, 36 – юдеї і до 15 відсотків – русини, тобто українці. Традиції римо-католицького Різдва переважали. До ХІХ століття у Львові взагалі не святкували Новий рік. А навіть коли почали відзначати, то це було свято таке собі прохідне, а от Різдво було святом дуже важливим. Його майже увесь Львів, за винятком євреїв, святкував у грудні. Причому юдеї ділилися: були прогресисти, які вітали сусідів із Різдвом, тобто були відкриті до інших, та хасиди, які були переважно закриті. Тобто довоєнний Львів і нинішній – це два різні суспільства, два різні міста. Якщо говорити про довоєнний Львів, то тут Різдво завжди було сімейним, родинним святом. Люди обов’язково мали бути на свята вдома. Мені шкода тих людей, які на свята нині кудись їдуть: до Львова, в Західну Європу чи ще кудись. На свята люди могли піти одні до одних погоститися, а от якихось величезних дійств не було. Карнавал веселощів і всього іншого в нашому місті розпочинався після 7 січня і називався «Білий карнавал». Це був період балів, забав, гарного проведення часу. Символами ніхто не переймався, вони були зрозумілі та очевидні, оперті на християнські традиції. Ялинки у Львові з’явилися в ХІХ столітті. Тоді ж почали ставити міську ялинку. Всі чиновники міської ратуші, а в давніші часи навіть міський кат, отримували різдвяні подарунки у вигляді їжі – риби, баранця чи навіть теляти. Всі у місті про це знали. Отримувала невеличкі подарунки й міська поліція. Ярмарок також був, однак зовсім інший, аніж тепер. Це був ярмарок, де люди не пили глінтвейну й не запускали китайські ліхтарики в небо, а перед Різдвом шукали собі продукти на Святвечір. Передусім рибу, бо, згідно з римо-католицькою традицією, вона мала бути на столах, хоча звичай готувати коропа з’явився значно пізніше. Була у нас і прекрасна традиція святкової випічки. Власники ресторанів, кав’ярень, крамниць, особливо солодощів, змагалися між собою в оздобленні різдвяних вітрин. Чи робили вони це з думкою про Різдво, а чи з метою привабити покупців – не важливо, однак вітрини були справді чудові. Дідуха тоді у Львові не ставили, і вертепи, навіть якщо були, вулицями не ходили. Те, що ми маємо сьогодні, це нові традиції, створені людьми, які переїхали до Львова уже в часи радянської влади, та їхніми нащадками. А укріпилися й розвинулися ці традиції в часи української незалежності. Тому в дискусіях між прихильниками «ковпака» на ялинці та дідуха у Львові я участі не беру. Коли внаслідок певних історичних подій населення Львова змінилося, постала проблема, як вихідцям із села, як-от мої батьки, знайти себе в такому зовсім іншому незрозумілому середовищі. І так ми дотепер намагаємося вигадати, поєднати те, що винесли із села, з тим, що є в місті. Тож теперішні містяни в міру своїх сил і талантів стараються створити різдвяний дух таким, яким вони його знають. Вони творять нові традиції, і час покаже, добрі вони чи ні. Наприклад, у Львові ніколи не було параду звіздарів, а от не так давно його придумали, і це доволі гарно, він приваблює і львів’ян, і туристів. А всім тим, що прикрашають нині наше місто до свят, я побажав би, щоб вони робили це для себе, а не для туристів, щоб робили це так, аби було комфортно і їм самим, і їхнім сім’ям. Віддавна традиційним кулінарним символом Різдва є дванадцять святвечірніх страв. Кожен має свій варіант, навіть та сама страва у кожної господині має свій смак. Ця традиція для мене важлива, однак я не люблю надміру у звеличенні традицій, тому хотів би побачити львів’ян, які кидатимуть кутю до стелі у своїй квартирі після щойно зробленого ремонту. Прийду із подарунком. Прошу зголошуватися! Але ремонт має бути добротним. І щоб солома на паркеті.

– Чому нам потрібні символи? Бо ми люди, ми любимо, щоб нас обіймали, любимо фотографії, які нам щось нагадують, любимо, по-сучасному кажучи, усякі меми, подарунки, свята. Це все символи, це все щось для нас означає. Ми спілкуємося не тільки мовою, а й цими символами, адже якщо вкладаємо в них той самий зміст, то маємо щось спільного. Ми любимо всякі історії, казки, а в християнстві маємо притчі. А які є символи Різдва, залежить від самої людини. Для мене це Дитятко Ісус. Ялинка, Санта-Клаус, зірка – для мене це не символи Різдва. Шопка, вертеп. Символом Різдва для мене є те, що має мене допровадити до Винуватця цього свята. А сама зірка чи капелюх того зробити не можуть. У нашому народі найбільшим символом Різдва є коляда, бо саме нею ми готуємося до свята, з нею святкуємо і прославляємо Новонародженого, нею вітаємо інших. У вертепі в грайливій формі доходимо до того, що Христос народився. І все, що нас до того допроваджує, може стати символом, атрибутом Різдва, а те, що не веде до Ісуса Христа, таким символом бути не може! На Заході усталилося розуміння ялинки як видимого знака Різдва, що зближається. У нас це значення ще потрібно віднайти. Коли я вибираю листівку, щоби когось привітати з Різдвом, для мене важливо, щоб на ній був зображений Ісус, Дитятко Ісус. Треба, щоб ми, християни, більш відважно використовували свою символіку і свої переконання більш відважно передавали. І якщо ми святкуємо Різдво Христове, важливо, щоб були присутні християнські символи, щоб вони засвідчили, хто ми є, що для нас є святим. Я би хотів, коли ми відзначаємо наші християнські свята, щоб там був присутній наш головний символ – хрест, тоді все інше (і зірка, і ялинка, і навіть капелюх) може набути сенсу. Подивіться на цьогорічну ватиканську шопку, вона дуже сучасна, хоча створена кілька десятків років тому. Там навіть є робот. Але вона має сенс у нинішньому світі, вона промовляє до нього і провадить до Новонародженого. І ми всьому можемо надати сенсу, якщо чітко розуміємо нашу мету. А наша мета – не свято задля свята, а свято задля прослави Ісуса Христа, який приходить у цей світ, щоби його спасти!

– Можна сприймати символи поверхово – як такі собі декорації, як щось умовне, красиве, можливо, для когось прикольне, але, в принципі, випадкове. А можна сприймати їх як сакральне, коли символи стають немовби місточками у світ цінностей. Мій улюблений Франко якось казав, що символ – це віконце у безконечність. І ці віконця треба відчиняти, а не зачиняти. Щодо символів Різдва, то для мене, для Дому Франка та й, зрештою, для всіх українців є набір традиційних символів, освячених століттями й тисячоліттями. Вони зазнають певних змін та модифікацій, різняться залежно від регіонів, набувають нових сенсів, локальних особливостей, але в основі своїй вони ті ж самі. Передусім це різдвяний вертеп (маю на увазі не лише як дійство, а й певний простір, стаєнку, яка прийняла Христа), різдвяна зірка, український дідух, який увібрав традиції як християнські, так і язичницькі, є символом роду, його міцності, тяглості. Це також кутя як традиційна страва, яка є не так поживою для тіла, як символом єднання роду при святвечірньому столі – живих і померлих. Перелік можна продовжувати, але ми їх усі добре знаємо. Маємо зараз війну символів і війну за символи. Під тиском глобалізації святкування Різдва та всього шерегу зимових свят комерціалізується, приходять нові символи, не вкорінені у нашу традицію, привнесені ззовні. Бачимо їх у вітринах, рекламах, супермаркетах. Розумію, що цей процес не зупинити, але якщо ми будемо зневажати ті символи, які для нас важливі, не будемо їх підтримувати, то це означатиме, що ми втрачаємо власну ідентичність. Тому для мене надзвичайно важливо розумно, по-сучасному, відкрито і живо культивувати наші традиційні символи Різдва. Колись композитор Густав Маллер казав, що традиція – це передавання вогню, а не поклоніння попелу. Тож нехай Вифлеємський вогонь, ще один із нових символів Різдва, нам нагадує, що маємо не порожню форму передавати від покоління до покоління, а наповнений сенсом оцей живий вогонь традиції. А експериментуючи з тими символами в мистецькому сенсі, маємо пам’ятати про їхню сакральну природу. За Різдвом як святом родини, а для декого святом веселощів чи навіть шлунка, маємо не забувати про сакральний сенс Різдва як містерії народження Месії. У нас, в Домі Франка, маємо свої символи Різдва. Це чудова шопка роботи Романа Зілінка, відомого іконописця, який по-сучасному трактує народні традиції. Вона спеціально виготовлена для Дому Франка у формі Франкової вілли. В закритому вигляді можемо побачити, як вона нагадує обриси цього знакового дому. Маємо величезний дідух роботи народного майстра Володимира Мишолівського, який символізує єдність усіх поколінь роду, добробут, заможність, щедрий урожай, але передусім оцю соборність, яка так важлива нині для українців. Це дзвінка коляда, яка обов’язково лунатиме в будинку Франка. Загалом хочу сказати, що різдвяні містерії в Домі Франка тривають від Миколая до Йордану. Попередні роки ми мали честь гостити гуцульську коляду і вертеп із Криворівні. Не знаю, як складеться цього року. Зрештою, дуже важливо говорити про різдвяні традиції самої родини Франків, бо вони поєднували традиції Наддніпрянщини-Слобожанщини, звідки походила Франкова дружина Ольга, бойківські звичаї Підгір’я, а також традиції львівського міського Різдва. У будинку Франка була ялинка, був дідух, знаємо це зі спогадів дітей. Таке поєднання було достатньо характерне для кінця ХІХ –початку ХХ століття. Напевне, поєднання світського і сакрального характерне для більшості таких свят. Інша річ, що це поєднання має бути органічним, гармонійним, але з Геловіном я б усе ж Різдво не плутав. Можливі нові тлумачення символів, але коли вони зроблені з розумінням та любов’ю. Це дуже важливий критерій, бо коли люди беруться модернізувати традицію, не розуміючи і не люблячи її, то виходить фейк, профанація. На жаль, пандемія обмежить нас у такому спільному святкуванні у великому товаристві, але й ця камерність святкування в родинному колі при світлі трьох свічок також нас тішить, гріє і надихає. І це світло трьох свічок осяватиме і дім Франка, і кожну господу. Львів – дуже різдвяне місто, для багатьох жителів інших регіонів він є різдвяною столицею України. І мені це дуже приємно, хоча Різдво – загальнохристиянське свято. Тішуся, що є певні, власне львівські традиції, які пізнавані в Україні, фестиваль вертепів, хода звіздарів, навіть свято пампуха чи винесення дідуха. Серед них є традиції, які працюють. Інша річ, коли символи перетворюють на такий собі туристичний продукт, причому з обмеженим терміном споживання, за яскравою формою забувають про глибокий внутрішній сенс. Мені здається, що коли заклади культури, як-от музеї, намагаються про цей сенс нагадати, це дуже важливо. Є чудові виставки у львівських музеях, є майстер-класи з виготовлення дідуха чи з іконопису… А що стосується прикрашання вітрин, то тут я би хотів не безликої стандартизації, а певного локального колориту, національного обличчя і авторської мистецької стилістики. Хочеться менше попси, менше маскульту, а більше естетики. Не треба думати, що кожен магазин має створити шедевр, але коли все зводиться до дешевого пластику і китайських вогників, то не знаю, чи це справжнє Різдво… Моя порада кожному, хто що-небудь творить, у тому числі й вітрини: відчуйте в собі не тільки святковий настрій, а й той особливий час народження Месії як глибоко особисту подію! Нам хочеться, щоб до нас промовляло добро, любов. Не можу порадити, як це зробити, але точно знаю, що ми відчуваємо це в деяких творах народного мистецтва, у тому, що тепер називають «хендмейд». А якщо ці прикраси будуть виготовлені місцевими умільцями, це буде подвійна користь. Не штука поїхати в супермаркет, а запросити майстра, який працює з деревом, лозою, соломою чи глиною і може створити ці зірки власними руками. Такі неповторні вироби до мене промовляють значно більше. Чого бракує нам усім, то це розуміння, що це не «новогодніє празднікі», бо Новий рік – це лиш один день, причому свято календарне і дуже формальне. А різдвяні свята – це велика традиція, яку не можна вихолощувати. Бракує нам сенсів, бракує їхнього розуміння. І саме ця кризова карантинна пора – це час подумати про ті сенси, не забути розгорнути Святе Письмо, віднайти той найперший сакральний сенс свята, без якого воно насправді є лише порожньою оболонкою, Різдвом без серця. А нам важливо, щоб Різдво мало серце, і це серце безсумнівно є сакральним.